Деякі голоси Ярошенко впізнав одразу: вирізнялися два дисканти братів Мосурів та чарівний альт курія й отряхи, третьогрупника Коваля.
Щось свіже, як чиста течія, вливалось у груди з тими співами, і нічні чари гинули, як роса.
Якої ж це вони співають?..
Не одної колядки вчив він їх у школі, а такої не вчив...
Самі десь навчились...
Немов тихенький жаль на школярів щипнув Ярошенка: моє їм не потрібне...
А голос Коваля дзвенить на все село, і щось нове, чого він не помічав у класі, бриніло в його співі: щось таке, чого він не чув ніколи в дітях за шкільними стінами й що прокидається у їх тільки під рідними стріхами. Це співали не його школярі, співали не по-шкільному. Чужими й далекими од його школи здались вони йому тепер. Своїм співом хлопці нагадали Ярошенкові своїх батьків, далеких і мало йому відомих.
"І отак буде завсіди: прийдуть до мене невідомі і, підуть од мене такими ж... Чужий я їм..."
Смутком обвіяло Ярошенка.
— Микола Івановичу... ходімо ж додому,— взявши його під руку, сміливіше казала Женя.
Ярошенко стояв і гаряче дихав. Шугнули з-під млина вітренята, подалися поміж мерзлими бур’янами, закуріли десь аж під гаєм. Потім випливали на небі білими перами, стали кружитись коло місяця. За ними посунули великі рядна.
— Ходімо до хлопців,— кинув до Жені Ярошенко і, не озираючись, подався до колядників.
Женя осталась одна. Недобрі огники заблищали в очах у неї.
— Нахал! Мужик...— крикнула вона йому вслід.
"І що мені бог дав? — думав дорогою Ярошенко.— Людям як повітка, а мені вона здалася, як квітка..."
Далі думав про хлопців:
"Коли я, я чужий вам, то хто ж тоді буде вам близький!" — і біг, спотикаючись, через гребні снігу до школярів...
Опівночі до кривого Тихона затарабанило щось у вікно: "Тихоне, Тихоне!.. Ти спиш, а твій млин мелеться, аж стугонить. Мерщій іди та спини, а то до ранку або згорить, або каміння полускається к лихій годині".
Поки Тихон поволі взувся та розшукав кобеняка, за селом палахкотіла вже пожежа.
Млин горів.
1911