в краю вишневім і розквітлім
своїм, а не відбитим світлом.
Тому-то їй — любов моя.
Та муж її хай не ревнує.
У мене пісня і йому є
у ці прекрасні наші дні,
за те, що любить він пісні.
Ось, не розлий водою — пара,
ідуть Забіла і Пригара,
і з ними, біла і маленька,
іде Оксана Іваненко.
Талант у неї не сухий,
навіки відданий малечі.
І про "Тарасові шляхи"
все цвірінчить вона, щебече...
Наталю! Чи ж забула ти
той тихий цвинтар і хрести,
що поруч університету,
де "гарбуза" дала поету,
закоханому в тебе, ти.
Хоч потім вірші ти писала
про мене в ті далекі дні,
та з іншим зустрічі шукала, —
твій карий зір був не мені,
ти не себе в других кохала,
як зорі вечора, як небо!..
А я так схожий був на тебе,
як моря даль на ту блакить,
й ти не могла мене любить.
Та, може, й краще так. Так треба.
Бо я поет, ти — поетеса,
з тобою нас сварила б преса.
Сварились ми б і ночі й дні,
тобі я б заздрив, ти — мені.
Пригара. Літо. Ніч. Одеса.
Й над морем зорі, наче леза,
й немов конвалії в гаю
у душу дивляться мою.
Та круча й ми, й над нами крик,
такий брутальний і цинічний...
А місяць висунув язик
й нам усміхався іронічно...
От тобі й лірик-більшовик,
до тебе ставлюсь я критично.
Навколо синьо, неосяжно...
І слухає Гринько уважно
ліричні вибухи мої...
Од ран душі стає лиш ранка,
та й та зникає в дзвоні лір...
То діє, наче валер'янка,
Гринька привітний, добрий зір.
Втихає гуркіт грізноводний,
і серце спочива в тиші...
Такий тонкий і благородний
є силует його душі.
Летить перо. Спішить рука,
і образів ріка іскриста...
А на обличчі Тендюка —
борня поета й журналіста.
Він у газеті — ночі й дні
пером картає все вороже.
Та журналіста у борні
поет, я вірю, переможе.
До всіх до вас моя любов,
товариші, коханці слави!
Ось Загребельний, що пройшов
в борні за щастя шлях кривавий...
Він з побратимами в боях
знав і пожари, і потопи...
Як чорна блискавка, той шлях
в горах Південної Європи...
Шумлять йому й річки, й діброви,
де леза скель і вітру свист...
В його душі злились чудово
і партизан, і романіст.
А ось... Ідіть, ідіть, будь ласка...
Як сяє радісно їх зір!
В безсмертя світ ідуть Дроб'язко
й в життя закоханий Бобир.
Дроб'язко... Труженик прекрасний,
людей він любить, все нове...
Коли не зайдеш, пише ясно,
а все ж в підвалі він живе
з своєю Лією, що світить,
як мрійне сонечко, навкруг,
До друзів сповнена привіту.
Це справжній для поета друг.
Бобир... Не тільки пише вірші,
він має голос і не гірший,
ніж у Козловського. Це так.
Коли співає — пристрасть, велич!..
Не раз я чарувався ним.
Дівчат закохував він безліч
у себе голосом своїм.
Він Україну так кохає!
Хоч сивий він, а заспіває, —
стає він знову молодим.
Упала тінь на трав розмай,
і засмутилась даль крилата...
Помер Науменко Ісай...
Про це сказав мені Залата.
Ісай... Як я любив його!
Він був такий кристально чистий!
І от у жилах згас огонь,
і стало серце комуніста.
Так. Другаря нема мого.
О ні! Не гасне молоде,
нішо й ніде не пропадає.
Ось у безсмертя він іде,
йому я браму відчиняю.
Здоров, Науменко Ісаю,
що другом став давно моїм,
дніпропетровський побратим!
Ні! Я не плачу. Сліз не треба.
Давай обнімемося, брат!
Поглянь... навколо дивний сад...
А десь з Землі, немов на небо,
синок твій дивиться на тебе
й крізь ніч, що як журба-туга,
крізь зорі ручки простяга...
І пестить трепетного сина
твоя заплакана дружина...
Поміж ірпінських тих дерев
шле в далину не спів, а рев,
немов голодний лев той левич,
Євген Максимович Кротевич.
А добрий Біба — з краю руд!
Він весь — як радості салют,
як поклик праці привітальний,
в очах думок натхненний лет...
В нім гармонійно і повчально
злились редактор і поет.
Ви всі зі мною тут, братове,
в безсмертній стороні моїй,
і по-марксистськи принциповий,
веселий Петя Вільховий.
Він любить так других повчати,
він зна, де світло, а де тьма.
Все обіцяє написати
роман. Роману все ж нема.
А роки йдуть, о даль, о мрії!..
О, скільки в нього планів, мрій!..
Од обіцянок аж сивіє
веселий Петя Вільховий.
Люблю тебе, як брат твій, чисто,
бо ти — як молодість сама,
мій профспілковий активісте!
Але роману все ж — нема.
Здіймаю в небо срібну чашу
і п'ю за Городського Яшу!
Критикував мене колись,
коли зі мною був не в мирі,
він за пісні солодкі, щирі,
що з серця у серця лились.
Він бив мене, од болю гув
у мене мозок. Боже, Боже!..
Та я про критику забув,
а про любов забуть не можу.
Вітаю вітер я китайський!
Тож здрастуй, Льоню Первомайський,
Голованівський, здрав і ти.
Вас забуттю ніяк не зжерти,
ви як зірки в душі моїй.
Дивились ви у очі смерті
і за Вітчизну йшли на бій.
За те, що серце моє краяв,
тебе я, Льонічко, прощаю.
Як Сава, ти — Комуни син,
і голос твій, неначе дзвін,
гуде похмуро над землею,
як вияв вдаченьки твоєї.
Полянкер Грицю! В сяйві слав
ти з нами йдеш на гул заводу,
на майво доменних заграв.
Із партії я виключав
тебе як ворога народу,
й за це я руку піднімав,
бо вірив ворогам свободи.
А ти прийшов із таборів...
Ніякі муки не зламали
твою веселість, щирий спів...
І в сяйві київських огнів
життя для Еті раєм стало.
Життя ж — не мрія і не сон...
Багряно грай, моя бандуро!
І у Безсмертя Пантеон
заходьте, Клоччя й Байдебура,
Труханов, Павка Безпощадний,
хто в віршах зовсім не такий,
як в прізвищі. Він неоглядно
закоханий в труда Едем,
бо й сам колись був шахтарем
і підставляв породі груди,
йдучи з пластами в грізний бій.
Всі шахтарі — святії люди,
бо труд підземний їх — святий.
Демидов, хоч і молодий,
а зрілеє перо він має...
Ні, не перо, а пір'я крил
в його душі, ще повній сил
для того, щоб летіти в співі
у комунізму дні щасливі.
О земляки мої донецькі,
брати пісенні ви мої...
Ви — з тих ланів, де край отецький,
мого ви серця солов'ї!
Я вас люблю любов'ю брата,
хоч я один, а вас багато.
Пробачте, що усіх згадати
не можу я, але усіх
за те, що ви в труді уперті,
я вводжу в Пантеон Безсмертя
як побратимів золотих...
Ми йдем. О як ЙЕСЄ нас багато!..
Ми йдем, з нас кожен — тисячі...
Ми — наче зорі уночі.
Ні! Нас не можна розстріляти!..
Сергій, мій любий Воскрекас,
багато літ єднають нас!
Мчать дні, як коні важкогриві...
Люблю думки твої правдиві,
всю вдачу милу, запальну.
Ти, як і ми, пройшов війну,
не кланяючись ката кулям.
Ти — світлий докір всім поснулим,
що люблять тільки тишину
і що живуть, як тихі миші,
тільки заради тої тиші.
Боєць з неправдою і друг
усіх, хто од біди не гнеться.
Люблю тебе за щире серце,
що трохи хворе од напруг.
Та це — нічого. Не здається
воно хворобі й стука, б'ється,
як і раніше, запальне,
і по клітинах кров жене,
щоб ти не знав, мій друже, муки.
Воно міцні ще має крила.
Не тільки в валідолі сила,
а сила, друже, в нас самих.
Нехай пече вогнем твій сміх
чуже все, чорне, ненависне...
Ми проти днів війни тяжких,
що прийдуть, коли рак той свисне.
Це я пишу тобі в іюні.
В моїй душі пісень снага...
Твоя жона — сільська красуня,
хай спокій твій оберіга,
щоб жив ти ще багато років
у боротьбі за все ясне.
Якби Марія синьоока
оберігала так мене!
Співай же, серце, не мовчи!
Ти любиш даль і очі сині,
твій спів не лиш мене чарує.
Співай, тебе я подарую
на пам'ять милій Україні,
що лине в плетиві антен
в щасливі далі солов'їні...
Як стихне кров у стінах вен
і, весь в сльозах за всім, умру я,
Вкраїні серце подарую
так, як колись своє — Шопен,
на золотому схилі днів,
великій Польщі заповів.
Так бийся, серце, доки б'єшся!
Ти не мені належиш, серце!
[Весна 1960]