— Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю?
Той тілько мовчки похитав головою.
— От що зробив Іванець, — прийняв ізнов слово божий чоловік. — Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: "Іван Мартинович! Іван Мартинович!" А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
— Ну, що ж із сього? — ізнов-таки спитав понуро Шрам.
— А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.
— Іванця! — аж скрикнули всі у одно слово.
— Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав божий чоловік, — тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.
— Сила небесная! — закричав, ухопившись за голову, Шрам. — Так се його зовуть запорожці гетьманом?
— Його, панотче, його самого!
— Боже правий, боже правий! — сказав Василь Невольник, — переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
А Черевань тілько сміявся:
— Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І во сні такого дива не снилось нікому!
— Браття моє миле! — рече тоді полковник Шрам. — Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в його душа щира, козацька, — так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають...
— Ні, панотче, — перебив його кобзар, — не слід мені встрявати до тії Заверюхи.
Не нам теє знати,
Не нам про те, за те раховати:
Наше діло богові молитись,
Спасителю хреститись...
А більш, — каже, — мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині.[24] Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тілько й знають різати до танців. Дух мій не терпить сього!.. І наша темна старчота, ради тієї ледащиці-горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із сього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи господа; так співай, щоб чоловік на добре, а не на зле почувся!
— Бгатці! — сказав Черевань. — От я почувсь на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигне. Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що господь послав мені таких гостей, а ви тілько охаєте та стогнете. Не засмучайте моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогоднішній вечір.
Так говорячи, устав да й повів своїх гостей до хати. Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гледючи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі.
ІIІ
Заглянув Черевань у пекарню:
— Е, — каже, — да се ж ти мені й жениха привіз, пане бгате! (А в пекарні давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою і з її дочкою Лесею). Бач, як у їх весело, не так, як у нас! Щебечуть, наче горобці. Що то за милий вік молодецький! Веди ж, Василю, гостей у світлицю, а я поздоровкаюсь із молодим Шраменям.
Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака (що ще то за луччих часів дід або батько збудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова з святого письма вирізані; вирізано і хто світлицю збудовав, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, да ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. Одно тілько диво було в Череваня таке, що вже тепер ніде не зуздриш. Кругом стін полиці, а на тих полицях срібні, золоті й кришталеві кубки, коновки, пляшки, таці і всяка посудина, що то на війні поздобувано. Як палили козаки шляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками виносили. Так-то бог тоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і старости пишнії, несказано горді, що гукали на гайдуків, сидя із сими кубками да конвами поза столами, пішли в неволю до Криму або полягли головою в полі, а їх кубки стоять у козака в світлиці. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі під сріблом, старосвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-сисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою — і ніяка шабля не візьме. Отже ніщо тіє не оборонило ляхів і недоляшків: допекли козакам і поспільству до самого серця. То от тепер і тії луки, і тії шаблі, і вся та зброя сіяє не в одного Череваня в світлиці і веселить козацькі очі.
Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тілько самі квітки да запашнії зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний да високий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: "У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка". І розговоривсь із нею Петро, як брат із сестрою. А сама Череваниха була пані ввічлива: знала, як до кого з речами обернутись. Так моєму козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на весь вечір, дивлячись на чорні дівоцькі брови да на щиті рукава.
Як ось і лізе Черевань, сопучи, через поріг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його:
— А, бгатику! — і почав ціловатись. — Ну, — каже, — бгате, не вниз ідеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер іще став кращий!.. Меласю! — обернувсь до жінки. — От нам зятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так-так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! Ходімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
Да, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг, — і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не виловиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині.
— Ось подивись, дідусю, — каже Черевань, привівши Петра до божого чоловіка, — чи той се Шраменко, що переплив Случ під кулями? Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле! Пробравсь у лядський табір, убив хорунжого й корогов його приніс до гетьмана. Що ж би тепер воно зробило!
Божий чоловік положив Петрусеві на голову руку да й каже:
— Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, — і вмре своєю смертю.
— Нехай лучче, — сказав батько, — поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє.
— Ну, годі ж, годі вже про се! — каже Черевань. — Ось я вам дам краще діло до розмови.
І дістав із полички жбан, прехимерно з срібла вилитий і що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата — інша і в бубон б'є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський, Бахус. Тим-то Черевань і звав сей жбан божком.
— Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, — каже кобзареві. — Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Польщі таке собі доскочив.
— Суєта суєтствій! — каже той, усміхнувшись.
— Ні, бгатику, не суєта! Ось як вип'ємо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш.
— Із божка! — каже Шрам. — Так отсей чортик зоветься в тебе божком?
— Нехай він буде й чортик, — одвітує Черевань, — тілько кажуть, що в старовину у греків... Був народ греки, так, примірно, як ми тепер козаки... Народ непобідимий, — от що!.. Так у тих-то греків сьому божку, кажуть, була велика шаноба.
— А в тебе вже не така? — питає Шрам.
— Ні, — каже, — на мене він не нарікатиме, а от коли б ви його не зневажили.
І достав мальовану тацю, сріблом ковану. А на таці було намальоване таке, що всяке б засміялось. Жидок дає запорожцеві напитись горілки з барильця. Запорожець так і припав до барила, а жид — одно од страху, а друге од скнарості — держить та й труситься. А зверху і підписано: "Не трусись, псяюхо: губи поб'єш!" От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять кубків-ріпок да й почав наливати якусь настойку з того божка.
— Се, бгатці, — каже, — така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку.
Да й обніс усіх; не минув і Василя Невольника, хоть той стояв собі оддалік, мов у монастирі служка перед ігуменом.
— Ну, бгате Михайле, — каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам, — загадаю ж я тобі про твого божка загадку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: "Потіха моя!", краля каже: "Погибель моя!".
— Ну, бгатику, — каже Черевань, — хоч убий, не второпаю. Дак як, як? Король на трьох ніжках, а краля каже: "Погибель моя"?
— Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король каже: "Потіха моя!", краля каже: "Погибель моя!"
— А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже: "Потіха моя!" Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: "Я король!" А жінка: "Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер дітися?"
— Якраз так! Тілько, братику, твоя жінка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем ізробивсь?
— Іще не одгадав! — каже Черевань, — Ану ж, ти сам!
— Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрість!
— Моя премудрість, бгатику, — сказав Черевань, — знає тілько налити та випити; а там собі мізкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.
— Не вадило б і не попам, — одвітує Шрам, — не вадило б і не мужам совіта знати, що король тут — тіло, а краля — так се душа.