Не зрять вони того перед собою,
Хто грав конем так бучно-горделиво,
З гетьманською златою булавою.
Над біловласою його главою
Пернатий пишний шлик не красувався;
А за собою він не мав конвою
Гетьманського, що почтом панським звався
І кіньми гордими, й рондами величався.
Перед ними босий старець…
Костур сучковатий;
Ветхе різзє обтріпалось,
І на латках лати.
За плечима у прояви
Латана торбина;
Під торбиною дугою
Гнеться в діда спина.
Де гетьманська ділась постать,
Де орлине око,
Що з Синопу аж до Москви *
Зиркало широко,
В християн собі і в турків
Здобичі шукало,
Про козацький хліб насущний
Всюди пантрувало.
Тільки зик зіставсь потужний,
Що скликав дружини,
Мов дзвінкий щит харалужний,
До боїв-руїни.
Із-під рам'я зиком-криком
Босий дід гукає
І чернече мляве серце
Голосом лякає:
"Відчиняйте да впускайте
Грішника страшного,
Що до пекла вже негайно
Піде огняного!
Відчиняйте: бо ворота
Костуром підважу,
Потрощу затулу вашу,
Мов ту брону вражу!
Відчиніте-відомкніте
Церкву ту Велику,
Що спасатиме нас, грішних,
Довіку і віку!
Відомкніте да впустіте,
Щоб я не набрався
Знов гріха, та ще у глибше
Пекло не попався.
Нехай грішник на чудовне
Позирне Успеннє,
На прибіжище гріховне,
Та й віддасть Успению клятий
Здобич тяжко-грішну:
З образів московських шати,
Срібну утвар пишну,
І червінці, що складали
Люде православні
По церквах, як набігали
Ми, криваво славні, —
Набігали та й не знали,
Що в гріхи впадали:
Бо Русь Руссю руйнували,
Москву в пень рубали!"
І до церкви санувитий
Дідуган простує,
І чернечий дух неситий
Здобич добру чує.
Брязкотять ключі церковні,
Дід у двері преться,
І чернече хиже серце
З радощів сміється.
"Чудотворне ти Успеннє! —
Промовляє сивий. —
Сотвори нам во спасеннє
Благодатне диво:
Щоб я вкупі не судився
З клятими ляхами,
Що в Московщині глумився
З ними над церквами.
Щоб мене несите серце,
Очі завидющі
І на луп у чужоземця
Руки загребущі
Не втопили у глибокім
Пеклі, як Іуду! 96
О! Рятуй! Тобі оброки
Вічно винен буду". —
"Не сумнись!" — озветься голос
З-за іконостаса...
І в гетьмана в'яне волос,
Мов у свинопаса.
І лежить він, і Успеннє
Диво показало:
Під його тихе моленнє
Приносу не стало.
Так! Богининому дому
Був угоден принос,
І Успенію святому
Реве славу крилос.
ДУМА ТРЕТЯ
І
Ревуть баси кондак, неначе з бочки,
І труситься в старого гайдабури
На голім тілі риззє без сорочки,
Як дикі струни на п'яній бандурі,
Палкий, завзятий, люто-вихрюватий,
Мов під сьома печатьми демон бурі
Ненависті дракон огнекрилатий,
Жадібний день у день палити й руйновати.
II
Сам бог пекельний, він боїться Бога,
Лютійшого й потужного над нього.
В душі й надія в нього, і тривога...
Жадає раю тихого, святого,
Боїться пекла, печища страшного,
Де жизні черв ніколи не вмирає,
Де огнь сірчаний вічно не вгасає,
Де Всеблагий вовіки не прощає
І сатана людей о Господі терзає.
ІІІ
"Так, не сумнись! — рече архімандрита
Чудовного Успення Плетенецький. —
Тепер нам воля Вишнього відкрита:
За те, що ти пустошив край турецький,
Що пліндрував народ невірний шведський,
До тебе глас Успення промовляє:
Не снидеш в пекло, де тіла мертвецькі
І грішні душі сатана терзає,
Як суд Всевишнього благий опреділяє.
IV
Теци ще й ко Мовчальнику святому,
Одкрий йому гріхи твої смиренно
І приобщися світу неземному
В обителі його благословенной.
Во благості своєй неізреченной
Успеніє тебе землі дарами,
Сріблом і златом угобзить презельно.
І паки возликуєш купно з нами,
Всечудотвірного Успенія рабами".
V
І грішник босоногий притікає
До сховища Мовчальника святого
І, ниць повергнувшись над ним, віщає,
Благаючи тепер уже німого:
"Угодниче Творця землі благого!
Ти, що своє замучив мовчки тіло
Для вічного блаженства неземного!
Тепер воно, як сонце, просвітліло
І вірним чудеса премногі сотворило.
VI
До тебе притікаю з упованиєм:
Рятуй мене від прокляття страшного,
Що я своїм безумним воюваннєм
Од патріарха заслужив святого.
Набравшись в Січі духу огняного,
Москву рубав я в пень, мов лях невірні;
Не раз попа в огонь метав живого,
Паливши церкву, наче безувірний
Татарин, турчина-поганця раб покірний.
VII
Накинь на мене яку хоч покуту:
Бо патріарха, з Москви повернувши,
Рече до мене в привітну минуту,
На мене якось дивно позирнувши:
"Петро-гетьмане! Християнські душі
На тебе вопіють за кров безвинну,
Що проливав єси, на все забувши:
На православну землю Україну
І на Московську Русь, по праотцях родину.
VIII
Се на тобі, — рече, — печать я виджу
Того владики, що смиренним духом
Однаково страшусь і ненавиджу...
Ісполнь, — рече, — земля про тебе слухом,
Но внемлю славі сій смущенним ухом:
За не..." Тут слово праведне порвалось.
Мене мов по голові хто обухом
Заїхав. Все кругом заколихалось
І сам не тямлю, що тогді зо мною сталось.
IX
"Рятуй!" —
І глас із глибини печери,
Небесний глас таїнственно-понурий
Воззвав, і мовби прочинились двері
У тихий рай для серца гайдабури:
"О гетьмане наш преславний,
Воїне великий!
Да восхвалить православний
Мир тебе вовіки!
Ти гріхи з себе московські
Здіймеш мов рукою,
Як потуги запорозькі
Поведеш до бою.
З агарянами лихими,
З демоном Османом,
Що задумав над святими
Землями буть паном.
І на Дністер наступає
Лютим фараоном,
Православний мир лякає
Демонським законом.
Проливав єси річками
В Москві кров безвинну:
Розливай тепер морями
Пасоку невірну.
Як Дніпро зачервоніє
Рівен з берегами,
З раю на тебе повіє
Дух святий крилами.
Як на морі піна кров'ю
Зашумить-заграє,
Узриш, як тебе рукою
Божий Син вітає.
Як заплачуть над Босфором
Старці, жени й діти,
Бог Отець з небесним хором
Славу буде пити.
І вся Тройця цілих три дні
Буде ликувати,
Як зіллєш в Стамбулі слізьми
І хати, й палати".
Тут, мов по манію волхва, заграли
Під ворітьми святими жоломійки,
Козацькі коні голосно заржали,
Заголосили сурмові сопілки.
Перед гетьманом козаки з'явились,
Гетьманські шати у руках світились.
На старцеві блавати вже сіяють,
Турецька шаль аж трийчі стан обходить;
Штани широкі жаром червоніють,
Немов козак в крові по пояс бродить,
Підкова срібна об підкову б'ється;
По шапці пір'є страусове в'ється.
На плечах лук з сагайдаком; при боці
Дамаський міч молодиком сіяє,
Червона стьонжка в габовій сорочці
З-під бороди, з-під снігу визирає.
Драконом кінь під ним гривастий в'ється.
Крилатим дідуган тепер здається.
Шугнув з вертепу хитрощів чернечих;
За ним шугнули козаки орлами,
Мов демони з диявольської печі,
З печери мороку, олжи, омани.
Баби й діди з дітворою, ховайтесь,
Під кінські копити не попадайтесь!
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Шумить-гуде наш град первопрестольний,
Свята руїна Русі і Москви,
Принада Польщі, старець богомольний
Заможної Волині і Литви,
Гіркий п'яниця, гайдамака вольний,
Чудовищна мара без голови,
Завзяття дикого нечиста сила,
Що пишний край руїною зробила.
ІІ
Шумить-гуде, мов Дніпрові пороги 97...
Вигукують чубаті козаки,
Буяючи, мов тури круторогі,
Варязькі княженецькії бики.
Танцюють по майданах босоногі,
Закладують останні кажанки.
І похваляються пожакувати
Крамні комори, і шинки, й палати.
ІІІ
"Ні, не жакуймо ні міщан заможних,
Ні підступних вірмен і жидови,
Ні господарства по панах вельможних,
Що набираються ума в ляхви.
Зоставмо се про гайдамак безбожних,
Що плодяться між темної мужви:
Нас кличе Конашевич воювати
Татар і турків разом пліндрувати".
IV
Так осавули по шинках гукають,
Що Сагайдашний скрізь порозсилав,
П'яниць дурне завзяттє зупиняють,
Мов гребля навесні широкий став...
"Шкода! — п'яниці згорда промовляють. —
Він торбу золота ченцям оддав:
Нехай же каптурі з ним козакують,
А козаки без грошей не воюють.
V
Тепер Бородовка 98 вже гетьманує:
Бо вивіз в Борщагівку 99 сто бочок
Горілки доброї і всіх частує,
Хто про сей бенкет має корячок.
І зброю, кажуть, про таких готує,
Що пропились в шинках до сорочок.
Його грошима наділив Брольницький,
Посел і старший ранця королівський.
VI
Сей не патякає про гайдамацтво
Та про безбожних, п'яних мужиків,
А затяга голоту у козацтво,
Щоб добре перебрати всіх панків:
Бо позаводили, мов та ляхва, пахарство,
Понастявляли всюди вітряків,
Нас, козаків, руїнниками лають
В свої о с а д и й в о л і не приймають".
VII
Тогді рекли їм осавули: "Необачні!
Забули, хто водив вас під Синоп,
І чим здававсь вам лицар Сагандашний,
Як шарпали ви Кафу й Трапезонт.
До нього й значний купивсь і незначний:
Великий, пишний, славний хороводі
З ним і в Москві ви здобичі набрали:
На осяйну його звізду вповали". —
VIII
"Оце ж на ту звізду вповає й шляхта, —
Відказували гучно козаки, —
Зробила з нього не суддю, а ката,
Щоб ї й ми зоставляли кадуки *.
У козака стоїть невкрита хата,
А в панства по шляхах нові шинки,
І бідолаха тре в них голу спину,
Не дбаючи про жінку й про дитину.
IX
Були зібрались наші на Вільшанці
Подякувати гарно всім ляхам,
Що й сала в козака чортма в ковганці,
А панський скот ганяють по шляхам
У Венгри, в Шльонське 100 жидова-поганці
І живляться з панами пополам
Од німців грішми, винами ситними,
Коріннєм і товарами крамними.
Х
Хотілось, не вдалось. По-лядськи грався
З козацтвом ваш вельможний пан гетьман:
Він поти прав од панства допевнявся,
Поки набив дукатами гаман.
Тоді з ляхвою під Москву загнався 101,
Мов з яничарами татарський хан,
І чим на лупах добре поживився,
Тим од гріхів у Лаврі відкупився.
XI
Тепер святий: нехай же йде до неба.
Ми будемо й без нього воювать.
Нам грішного, як ми, гетьмана треба,
Щоб з ним і в пеклі разом бідувать"... —
"І вам Бородовка, той недотепа,
Що вміє тільки жида обідрать,
Тепер любіший став, ніж Сагайдашний?
О роде темний! Роде необачний!"
XII
Так осавули козакам казали
І словом докоряли їм гірким:
"Давно б уже ляхи вас осідлали,
Коли б не Конаша премудрий син.
Не раз його й до короля ви слали,
Щоб лагодив те розумом своїм,
Чого накоїте було міщанам,
Осадчим, дідичам і всяким станам.
XIII
Гаман червінців... О, брехня мерзенна!
Ніхто сього на світі не видав,
Щоб Конашевич, ся душа спасенна,
З козацтвом здобичі не прогуляв.
Тепер же чернь і старшина письменна
Вбачає добре, що про вас він дбав,
Як патріарсі у всьому піддався,
Латинців і унітів не злякався.
XIV
Стольці церковні й титули владичні
Віддав без короля ченцям своїм
І благочестіє на віки вічні
Від Потіїв да Рутських охранив".