На яйцях сиджу, як курка.
Ю р к е в и ч. Це тобi вiдплата, Таратуто, за курячi душі.
Л i д а (смiється). Та годi тобi, Таратуто, пора. Покажи менi краще нашу принцесу.
Ю р к е в й ч. Та яку принцесу? Боже мiй, невже?
Т а р а т у т а. Бувшу, товаришу директор. Зводьте. (Знiмає передню стiну з ящика i ставить його на стiл). Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти менi десять рокiв тому. Лежала б ти догори нiжками — i ваших нет.
Л i д а (смiється). А яка ж красуня — дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкiш!
Ю р к е в и ч. Курка!
Л i д а. Ну, звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар, — пам'ятаєш?
Ю р к е в и ч. Та що ти!
Л i д а. Пам'ятаєш, як ти промiняв мене колись на курку, ну, а тепер...
Ю р к е в и ч. А тепер ти вiдплатила менi тим самим.
Л i д а. Та вже розумiй як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пiр'ячко, якi груди, голiвка. Як золото горить!
Ю р к е в и ч. Та невже ж це й справдi та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стiльки рокiв мрiяв наш приятель граф!
Т а р а т у т а. Бувший, товаришу Юркевич.
Л i д а. Ну, аякже! На чому iншому, а на курях вiн розумiвся добре. Я таки дiстала її з Парижа — знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, нiж хотiли за неї колись з твого графа — зрозумiло, на радянськi грошi.
Т а р а т у т а. З бувшого, товаришу директор.
Л i д а. Що з "бувшого", Таратуто?
Т а р а т у т а. З бувшого, кажу, графа.
Ю р к е в и ч. Та вже вiн тепер i справдi "бувший", Таратуто, — вмер. I як дивно... За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, i, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрiєю. Ось коли дiждався вiн своєї принцеси.
Т а р а т у т а. Так це його тягли? Чудеса!
Ю р к е в и ч. I ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозi. А подумати — скiльки разiв влiтала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лiдо?
Л i д а. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скiльки яєчок несе вона на рiк? 300 яєчок — мало не щодня по яєчку. Ось i порахуй. Вона сама нагодує через десять рокiв своїм потомством цiлу республiку. Радiсть моя! Красуня моя золотава!
Т а р а т у т а. Чуєш соцiальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрiчний. Це тобi не Париж. Старайся.
Л i д а. I знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розумiти, що таке час. Час — це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зумiємо в нього вкласти. Коли твiй граф...
Ю р к е в и ч. Та який вiн мiй?
Л i д а. Ну, все одно. Твiй граф десятки рокiв розводив кури i мав з них дурну втiху тiльки для себе самого. I коли б вiн навiть здобув собi цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, — вiн милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрiєю. I марно проходив би час, i даремно несла б вона свої золотi яєчка — ця мудра курочка часу: вони б нiкого не радували, нiкому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко — це ж час, запечатана потенцiя часу.
Ю р к е в и ч. Ти стала фiлософом, Лiдо.
Л i д а. Так, так... смiйся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тiльки день ця курочка, розгорне нам потiм мiсяцi, роки енергiї.
Ю р к е в и ч. Ого! Рiк за день — якi в тебе масштаби, Лiдо.
Л i д а. Це масштаби мiльйонiв, що пiдкорили собi час, Лесю.
Т а р а т у т а. Ну, то я пiшов. (Бере клiтку i йде до виходу). Ходiм, моя курочко, дивися ж, — наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить).
Л i д а. Неси, ми зараз теж пої... (Вона спиняється на пiвсловi).
VII
Цiєї ж хвилини вбiгає маленька дiвчинка, рокiв восьми, i бiжить до Юркевича.
Д i в ч и н к а. Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрiзь шукаємо. Мама тут, у садочку.
Л i д а (вражена). Ти... жонатий?.. У тебе дiвчинка?
Юркевич мовчить, похиливши голову. Велика пауза.
Ю р к е в и ч. Я зараз... повернуся. Почекай тут, Нiночко. Я зараз... посидь тут з тьотею.
Швидко виходить.
Л i д а (проводить рукою по чолу). Жонатий... Вже багато рокiв.
Пауза. Чути далеку музику.
Л i д а (притягає до себе дiвчинку). Його дiвчинка... Скiльки тобi рокiв, дитя?
Д i в ч и н к а. Вiсiм рокiв.
Л i д а. Вiсiм рокiв... Вiсiм рокiв... Дев'ять рокiв щастя! Дев'ять рокiв тому я була молода i любима... Дев'ять рокiв!.. Неначе це було вчора. Дев'ять рокiв, якi я вiддала революцiї... Замiсть них... замiсть них я могла мати таку ось дiвчинку. (Притягає до себе i цiлує дiвчинку). Ось таке своє дитя.
VIII
Входить Таратута, шумно уриваючи лiризм цiєї сцени.
Т а р а т у т а. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шiстнадцять — i все на свi... (Дивиться уважно на Лiду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спiтнiли, пiдмокли? Ага!.. Ось воно що... Згадала минуле, жалiєш, що в тебе такої дiвчинки немає. Ну, так це, брат, пусте дiло!
Л i д а (витирає очi). Нiчого, Таратуто, вже пройшло.
Т а р а т у т а. Та й де б ти знайшла таку дiвчинку? Товариш Юркевич — хороший хлопець, душа-чоловiк, але, правду кажучи, не наш. Одне слово — гнила iнтелiгенцiя. I добре ти, значить, зробила, що тодi його кинула. Тепер i сама бачиш.
Л i д а. Правда, Таратуто, правда! Час — великий суддя, вiн кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його мiсце. Моє мiсце тут, а його... Ну, прощай, дитя. (Ще раз цiлує дiвчинку).
IX
Цiєї хвилини чути жiночий голос, що кличе дiвчинку: "Нiночко, Нiно! Де ти?"
I зараз же входить Софiя Петрiвна, її подоба стала ще характернiшою, i доводиться признатись, Софiя Петрiвна чимало-таки допомагає природi, щоб затримати свою молодiсть, яка вже минає.
С о ф i я П е т р i в н а. Ти знову не слухаєш, негiдне дiвчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона — вредна дитина... Де тато?
Входить Юркевич.
Нарештi! Де ви пропадали? Я вас двi години шукаю по цiлому вокзалу.
Ю р к е в и ч. Та я ж весь час тут, тiльки цигарок зайшов купити.
С о ф i я П е т р i в н а. Ви хочете, щоб ми спiзнилися через вашi дурнi цигарки? Що за кара божа з таким чоловiком!
Ю р к е в и ч. Та що ти, моя дорога, — поїзд через сорок хвилин.
С о ф i я П е т р i в н а. Вам би тiльки сперечатися. Ходiм!
Ю р к е в и ч. Зараз. (Пiдходить до Лiди). Ну, до побачення. (Бере її руку).
С о ф i я П е т р i в н а. Олексiю Степановичу, я йду!
Ю р к е в и ч (зiтхає). Прощай, Лiдо!
Виходить за Софiєю Петрiвною i дочкою.
Т а р а т у т а. Бачила? Ось куди йшла його дорога... Ех!..
Х
На перонi рух. Дзвiн. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. I зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрiчають поїзд.
Ще хвилина — i вiн влiтає на перон.
Входять Черевко, Оля, секретар i всi попереднi, крiм оркестру, який залишився пiд вiкном. Привiтання, вигуки, Лiда i Таратута пiдходять до Черевка i тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привiтання, але музика заглушає його слова.
С е к р е т а р (махає у вiкно на оркестр). Та тихше-бо ви, чорти, — нiчого не чути!
Музика замовкає.
С е к р е т а р. У нас, товаришi, мало часу, i я скажу тiльки головне. Адже Андрiй Трохимович знову їде, їде далi — на Днiпробуд, на iншi новобудови. А їде вiн, товаришi, тому, що путь його не скiнчилася i поїзд його йде все вперед i вперед. А почалася ця путь ще дев'ять рокiв тому — в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi, коли мчав Черевко на своєму паровозi на фронт, ведучи в бiй червонi ешелони. Не знав вiн тодi нi колiї, нi станцiй, не знав конкретно i коли повернеться додому. Тiльки знав i вiрив, що колiя ця правильна, що приведе вона, товаришi, до соцiалiзму. Не лiчив вiн тодi i часу — а примусив його служити революцiї. I за тижнi, за мiсяцi на розбитому паровозi перегнав вiн тодi роки — бо тiльки за роки можна було зробити те, що зробили тодi за тижнi Черевко i червонi бiйцi на фронтi. Бо вони загнуздали час, товаришi, — всi цi майстри заводiв, паровозiв, шахт. Вони стали майстрами часу, товаришi! Тепер їх поїзд рушає далi. Вiн їде, товаришi, з Всесоюзного з'їзду Рад, де ухвалили п'ятирiчку соцiалiстичного будiвництва, за яке десять рокiв тому билися i вмирали нашi робiтники i селяни — майстри великого Жовтня. То хай живе наш кращий борець i майстер Черевко, що беззмiнним машинiстом провiв свiй поїзд з полум'яних днiв Жовтня i веде його все далi i далi по шляхах i станцiях великої будови — до соцiалiзму!
Привiтання. Музика.
Входить хмурий, пригнiчений Карфункель, бгаючи в руцi телеграму i лист.
Ч е р е в к о. Спасибi, товаришi, спасибi. Так, майстри, кажеш, часу? Велике це слово сказав ти зараз, Петре Михайловичу!
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Знову їхнiй час. Все пропало! Фабрика закрита, Рамiнгер поїхав у Росiю. Вони, а не я, майстри часу.
Ч е р е в к о. Майстри часу... хм. I справдi — навiть не вiриш собi, коли згадуєш тепер, скiльки наробили ми тодi дiлов за короткий час, коли воювали проти бiлих! Але загнуздавши тодi час, ми його не випустимо, товаришi, i тепер. I коли на з'їздi нам показали величезну карту Союзу, на якiй свiтлими крапками засяяли всi тi заводи, що ми повиннi збудувати за п'ятирiчку, — прямо скажу, товаришi, в багатьох перехопило дух. Бо велика ж, величезна, прямо скажу, робота та. Але ми... ми, товаришi, знаємо. Ми знаємо, що збудуємо всi цi фабрики, заводи, електричнi станцiї саме за п'ять рокiв, а може й скорiше — за чотири роки. Бо час, товаришi, ми перемогли ще тодi, на фронтi, коли билися i вмирали за Жовтень. I якщо тодi зумiли за рiк здобути те, на що потрiбно десять рокiв, то зумiємо й тепер за чотири роки збудувати фундамент соцiалiзму. I збудуємо, товаришi, збудуємо, бо знаємо нашу мету i вiримо нашiй партiї, яка нас до цiєї мети веде!
Привiтання. Музика.
К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Я десять рокiв не мiг зсунутися з мiсця, а вони за чотири роки хочуть перебудувати свiт.
С е к р е т а р. Повертайся скорiше, Трохимовичу! Незабаром ось станцiю закiнчимо — а годинник i зараз уже готовий. Бачиш? Краса?
Ч е р е в к о (усмiхається). Так i треба, товаришi, — годинник на будiвництвi перше дiло. Вiн же хазяїн — око п'ятирiчки. В нього тепер свiй рахунок — соцiалiстичний.
Л i д а (пiдходить до Черевка i бере його руки). Так, так, адже ж ти знаєш, ти чув там на з'їздi, Трохимовичу, як лiчать час мiльйони. Скажи ж, де поклали першу зарубку, де наша перша мить, Черевко?
Ч е р е в к о. П'ятирiчка, товаришко Званцева, п'ятирiчка!
К а р ф у н к е л ь.