Що це? Вмер хто, чи що?
С е к р е т а р. От йолопи! Знайшли час. Це в нас тут проживав один помiщик, колишнiй, знаєте, граф. Курiвник.
Ю р к е в и ч. Лундишев? Та що ви? Так це вiн умер?.. От зустрiч!..
С е к р е т а р. Вiн ще 1925 року вмер, а це його брат з Парижа, чи що, виклопотав, щоб забрати туди — за кордон. Нехай везе — нам цього добра не жаль.
Ю р к е в и ч. Так вiн умер... Кумедний був старий. Так i не дiждався своєї принцеси Буль-Буль ель Газар...
С е к р е т а р. Пробачте, про що це ви?
Ю р к е в и ч. Нi, це я так. А скажiть... ви не знали часом однiєї... товаришки... Званцевої... Лiди Званцевої?
С е к р е т а р. Званцевої? Лiди? Ну, аякже! Бойова була жiнка — другої такої не буде. На всiх фронтах билася — i проти Денiкiна, i проти Врангеля, i в Середнiй Азiї. Щоб Лiди Званцевої та не знати! Вибачте, здається, знову оповiстка. Iване Терентiйовичу, пiди довiдайся, в чому справа.
Ю р к е в и ч (хвилюється). Бойова була... Значить, її немає. Вмерла. Бiдна Лiда! Послухайте, ви не скiнчили про Лiду Званцеву...
С е к р е т а р. Так, бойова була... поранена була тяжко — на Перекопi. Насилу врятували.
Ю р к е в и ч (хапає його за руку). Врятували? Значить, вона жива? Ви її потiм бачили?
С е к р е т а р (не поспiшаючи, закурює цигарку). Це кого, Лiду? Званцеву? Та вона ж i тепер тут.
Ю р к е в и ч. Як? Лiда тут! Та кажiть-бо!
С е к р е т а р. Ну, аякже — директор курячого радгоспу — за мiстом — ось у садибi цього самого графа, в його маєтку. У нього ж майже усе обладнання збереглося — цiле, знаєте, куряче мiсто — красота!
Ю р к е в и ч. Чудеса! Лiда розводить курей... Але як її побачити?
С е к р е т а р. Та вона щодня тут буває. Здається, i сьогоднi буде. Ну, вибачте, менi треба. (До залiзничникiв). Ну, товаришi, пора. Ходiм на перон. Зараз поїзд.
К у р и ц я. На мiсця! Увага! Губи на мундштук, пальцi на клапани! Кроком руш!
Усi виходять на перон.
Ю р к е в и ч. Та ось де чекала її доля пiсля всiх її бур! У курнику графа Лундишева. Неначе вона й справдi золота курочка ель Газар, про яку стiльки мрiяв i не дiждався старий... А я?
IV
Входить Карфункель. Його теж не пiзнати. Шикарне пальто, капелюх, новенький чемодан.
Ю р к е в и ч. Як, це ви? Гер Фар... Фур... пробачте — Карфункель! Ви все ще тут?
К а р ф у н к е л ь. А, гер Юркевич! Так, я тут, але сьогоднi я їду. Я ж казав вам, що їду додому i пiслязавтра буду в Гейдельберг. Рiвно через пiвгодини я їду. (Вiн виймає чудового золотого годинника). Мiй годинник знову йде. Я знову його заводиль, мiй годинник, годинник мого життя. Дi ур мейнес лебенс, тринадцятого числа в шiсть двадцять я буду в Гейдельберг. Бачте, я казаль правду — iх гатте рехт.
Ю р к е в и ч (смiється). Так, але якого року? Ви казали менi це в тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому роцi, а тепер тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятий. Маленька рiзниця — на десять рокiв.
К а р ф у н к е л ь. Десять рокiв, десять рокiв! Зальбадерей! Вi все ж таки забуваль мiй лекцiй. Вi забуваль, що десять рокiв i пiвгодини часом бувають рiвнi на справжнiй годинник часу. Десять рокiв. Я викреслюваль їх з мiй рахунок, цi десять рокiв вашої революцiї. У мене мiй рахунок, мiй час — i я вiрю лише моєму годинику.
Ю р к е в и ч. Ви занадто щедрi, майн гер, дивiться — не помилiться в рахунку. Проте що ж ви робили цi десять рокiв? Чому не їхали ранiше додому?
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Яка дурниця! Я не лiчиль. Для мене це були тi пiвгодини, на якi спiзнився мiй поїзд. (Дiстає з кишенi пачку листiв i телеграм). Все гаразд. Час знову служить менi, як ранiш. Я знову — майстер часу.
Ю р к е в и ч. Так, але ж вашi справи йшли, як видно, непогано. Хтось менi казав, що ви були десь головним iнженером, мали свiй автомобiль i таке iнше. Чому ж ви тодi не поїхали додому?
К а р ф у н к е л ь. Чому? Чому?.. Я мусиль чекати.
Ю р к е в и ч. Де? На станцiї?
К а р ф у н к е л ь (нiяково). Нi... в iншому... в iншому мiсцi.
Ю р к е в и ч. А! Розумiю. В такому — з гратами. I довго ви... сидiли?
К а р ф у н к е л ь. Я ж казав вам, що я не лiчиль цих дурних рокiв. (Одвертається невдоволений). Це все проходиль, i сьогоднi я їду. Я їду в Гейдельберг, де збудую нарештi мiй генiальний годинник. О! Великий дзигармайстер Тобiас Рамiнгер чекає моїх рисункiв, i пiслязавтра ми почнемо роботу. I тодi — i тодi свiт пiзнає, що таке час. Люди пiзнають, чому пiвгодини тривають часом довше, нiж десять рокiв, i чому десять рокiв старого такi не схожi на десять рокiв юнака. Але ми це змiнимо. Ми пiдкоримо час дужчим i розумним — ми, майстри часу, що будемо панувати на землi. I тодi свiт уславить мене — першого майстра часу — Тобiаса Карфункеля. Прощайте, майн гер, назавжди.
Ю р к е в и ч. Дивiться, не довелося б повернутись.
V
Вiдчиняються дверi, i двоє робiтникiв вносять величезний ящик, весь облiплений ярликами з закордонними написами. Слiдом за ними входить Лiда. Тепер їй 36 рокiв. Вона не те що постарiла, але змарнiла, риси обличчя пом'якшали, легка тiнь мудростi й суму лягає часом навколо її губ.
Р о б i т н и к и. Єсть, товаришу директор, — в цiлостi. (Ставлять на пiдлогу). Важкий, диявол!
Л i д а. Добре, добре. Iдiть же приготуйте грузовик.
Ю р к е в и ч (кидається до Лiди). Лiдо!
Вона озирається, не розумiючи, потiм скрикує i пiдходить до нього. Вiн бере її обидвi руки i веде на авансцену. I так стоять вони, побравшись за руки, дивлячись мовчки одне на одного. Далека музика.
Ю р к е в и ч. Лiдо!.. Яка зустрiч! Лiдо! Невже це знову ти!.. Знову ти, на оцiй самiй станцiї, де ми стiльки пережили, стiльки зазнали i муки, i щастя... Коли це було — вчора? Чи десять рокiв тому?
Л i д а (усмiхаючись). А ти все такий же — по-давньому ворогуєш проти часу?
Ю р к е в и ч. О, нi, я тiльки намагаюся зрозумiти його капризи... Як майстер Карфункель. Ну, то розкажи ж, розкажи про себе, моя дорога. (Озирається на ящик).
Л i д а. Дивуєшся? Це, мiй друже, iнкубатор, виводити курчат. Поки що виписали з-за кордону, а тепер придивимося, навчимося — i самi такий же зробимо. Так ти ж не знаєш: я тепер директор пташиного радгоспу.
Ю р к е в и ч. Так, так, я вже чув.
Л i д а. Цей для нас малий. Нам потрiбно принаймнi на тридцять тисяч яєць, а цей всього лише на три тисячi шiстсот. Адже ж господарство, в нас росте. Ти знаєш — курку чекає велике майбутнє. Вона повинна нагодувати — i як ще нагодувати! — наших трудящих. Пташине господарство найвигiднiше, найскорiше щодо результатiв.
Ю р к е в ич. Ти, як Генрiх IV, мрiєш про курку в супi у кожнiй хатi.
Л i д а. Що там твiй —Генрiх! Нiякому Генрiховi й не снилося, що може дати лише один такий радгосп, як наш. Їдьмо до нас — я тобi покажу наше господарство. Нашi iнкубатори, палiсадники, де гуляють кури, пташники, де вони зимують, "брудергауз" — пансiон для молодих курчат. Кожна майже курка несе в нас по сто п'ятдесят, по двiстi яєць на рiк. Ось i порахуй — скiльки м'яса i скiльки яєць. Дев'ять пудiв курячого м'яса i пiвпуда яєць на рiк вiд однiєї лише курки! А в нас їх п'ятнадцять тисяч штук — i все племiннi. Значить, на рiк сто тридцять п'ять тисяч пудiв самого лише м'яса. Але ж це тiльки початок. Через два-три роки ми дамо пiвмiльйона, мiльйон пудiв м'яса!
Ю р к е в и ч. Мила Лiдо! Ти все така ж палка — i на вiйнi, i в мирний час.
Л i д а (сумно посмiхається). Смiєшся... Так, колись воювала, весь Сибiр, Забайкалля конем проїхала, з Врангелем билася, з Колчаком, японцями. А тепер — куряча мама, квочка, курчат виводжу. (Одвертається).
Ю р к е в и ч. Та що ти, люба! Хiба я хотiв тебе образити.
Л i д а (зiтхнувши). Нiчого. Ну, а ти як? Та я знаю, читала — став вiдомим письменником. Чула про твої успiхи. Про тебе говорять, пишуть...
Ю р к е в и ч. I лають при цьому чимало.
Л i д а. Вартий, мабуть, коли лають... Не збивайся з дороги... Так, рiзнi в нас вийшли шляхи.
Ю р к е в и ч (лагiдно). Ти сама свiй вибрала, Лiдо...
Л i д а (знову повеселiвши). Так, а де ж ця моя красуня? Я й забула зовсiм про неї. Товаришу Таратуто, агов!
Ю р к е в и ч (здивовано). Як, Таратута? Та хiба вiн тут?
Л i д а. Ну, аякже! Вiн у нас i завгосп, i завтранспорту, i оператор по виводженню курчат.
Ю р к е в и ч. Таратута виводить курчат! Таратута — гроза всiх курей, куряча смерть, а тепер... Чудеса! Курчат виводить.
Л i д а. Та ще як виводить! За кожним немов нянька ходить.
Ю р к е в и ч. I не давить?
VI
Цiєї хвилини входить Таратута. Як i колись, веселий i шумний. В руках у нього середнiх розмiрiв ящик, теж з закордонними наліпками.
Л i д а. Ну, що? Ну, що? Як вона, Таратуто? Доїхала добре, наша принцеса?
Т а р а т у т а (весело). Живiсiнька! Живенька бувша принцеса, нетрудовий елемент. Балакає. Ми з неї швиденько пролетарку й ударницю зро... (Помiчає Юркевича). Га! Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ха-ха-ха! Яким вiтром! Чудеса — i все на свiтi!
Ю р к е в и ч. Таратуто! Друже мiй любий! (Цiлуються i довго тиснуть один одному руки). Та невже ж ти споважнiв i на землю сiв?
Т а р а т у т а. Ох, сiв, товаришу Юркевич, та ще як сiв — прямо на курячi яйця. Часи тепер, брат, не тi — i все на свiтi.
Ю р к е в и ч. Але ж ти перемiг час, Таратуто.
Т а р а т у т а. Де його перемогти! В нього, браток, свої закони — ач куди привiв — соцiалiзм будуємо.
Ю р к е в и ч. Ну то й добре. Адже ж ти сам за нього свого часу бився — мчав йому назустрiч i по шляхах, i без шляхiв.
Т а р а т у т а (у захватi). А якi ж часи були, товаришу Юркевич, якi часи! Ех! Пам'ятаєш, товаришу директор, нашу молодiсть? Як скакали, не жалiючи голови, без дорiг, через степ, через час, через усе на свiтi. Тiльки вiтер у вухах свистiв та роки мигтiли. Ех, навiть згадати — так дух забиває!
Л i д а. Так... Неповторнi були роки... легенда... казка...
Ю р к е в и ч. Та не весь же вiк мчати, Таратуто, треба ж колись i приїхати. Для того й революцiю робимо, щоб потiм будувати. А то виходить Бернштейнiвська теорiя — рух, мовляв, усе, а мета — нiщо. Тiльки б, мовляв, їхати.
Т а р а т у т а (зiхтає). Так-то воно так, товаришу Юркевич, а все-таки як подумати... Чим я був i до чого дiйшов. Ех! Мчав через поля i гори, скiльки курей передушив на своєму вiку, а тепер сам квочкою став. Курчат виводжу в iнкубаторi.