Андрiю Трохимовичу, Андрiю Трохимовичу! (Майже силомiць вiдводить його набiк i щось йому тихо говорить).
К а р ф у н к е л ь. Ага! Я говорiль. Життя поклало на ваги свою руку.
Ч е р е в к о (хитаючись, вертається на своє мiсце. Оля тихо плаче на лавцi). Товаришi... зараз прийшла моя жiнка i каже, що мiй син... хлопчик мiй вмирає... Якщо зараз не впорснути камфори — до ночi помре. То хiба ж це зупинить мене, примусить зiйти з паровоза? Нi, товаришi, — я ще мiцнiше натисну на важiль, бо й життя не потрiбне нi менi, нi моєму синовi, якщо переможуть вороги революцiї.
Великий рух. Шум. Троє залiзничникiв схоплюються з мiсця i пiдходять до Черевка, простягаючи йому руки.
— Їдемо, Трохимич, їдемо!
Ч е р е в к о (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибi, товаришi, спасибi, — не сумнiвався.
К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Це люди з залiзним серцем.
Х
З шумом вбiгає Таратута.
Т а р а т у т а (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша, — де ви? Дiстав камфору, рiж її душу вареником, — аж цiлих шiсть ампул!
О л я (скрикуєє). Боже мiй, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього).
Т а р а т у т а. Получай, мамаша, получай, красуня, — та не реви, камфору пiдмочиш.
О л я (рвучко цiлує Таратуту, бере пакунок i вибiгає).
Рух. Крики.
— Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твiй хлопчик!
Ще один залiзничник схоплюється з мiсця.
— Чорт з вами! Поїду i я!
Ч е р е в к о. Ну, Прокопич! От молодець!
Т а р а т у т а. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду i я з вами, товаришi, — вiзьмiть хоч кочегаром — я ж так само бiля машини пораюсь. Вiзьмеш, товаришу Черевко?
Ч е р е в к о (радiсно тисне всiм руки). А чому не взяти? Тiльки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо — не знаємо, i коли повернемось — невiдомо. А швидкiсть — скiльки машина витримає.
Т а р а т у т а. Так цього ж тiльки менi i треба. Цього я тiльки й хочу. Дуй, жени — а куди, i сам не знаєш. Тiльки б вiтер у вухах свистiв та озиратись було не треба.
Ч е р е в к о. Ну, тодi все гаразд. Не знаю, як хлiб, а за вiтер ручуся — буде. Спасибi тобi, друже, — повiк не забуду.
Всi пiдводяться, розходяться з гомоном.
XI
Увiходять Лiда i Юркевич.
Л i д а. Жаль менi тебе, Лесику, та нiчого не вдiєш. Треба їхати.
Ю р к е в и ч. Як! Сьогоднi? Зараз?
Л i д а. Адже ти чув — пiде вiйськовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комiсаром. Та й доїду скорiше i легше... Не сердься, Лесику, прощай.
Ю р к е в и ч. Знову... один... Знову розбита мрiя... Казка моєї любовi.
Л i д а. Не муч мене, Лесю... Менi i без того тяжко. (Цiлує його в лоб). Що робити... (Зiтхає). Не в час ти мене покохав, любий... Та й не такої тобi треба любовi...
Ю р к е в и ч. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрiя, до якої, наче дитина до свiчки, я тягнувся всi цi роки. Тiльки такий дурень, як я, мiг вважати за тихе золото твоє блискуче пiр'я — полум'яна птице революцiї... I як же боляче обпiкся я об цi палаючi крила. Ну, що ж — прощай... (Одвертається). Лети в свої пожежi, невловима жар-птице.
Входять комiсар вiйськового поїзда.
К о м i с а р. Значить, ви їдете, товаришу?
Ч е р е в к о. Я готовий.
К о м i с а р. Ви ж знаєте, — поїзд особливого призначення.
Ч е р е в к о. Знаю.
К о м i с а р. Маршрут засекречений.
Ч е р е в к о. Зрозумiло.
К о м i с а р. Швидкiсть найвища.
Ч е р е в к о. Гаразд.
Т а р а т у т а. Красота!
К о м i с а р. Змiни, зрозумiло, нема. Коли ви повернетесь — не знаю. Стан колiй невiдомий.
Ч е р е в к о. Зате — мета, товаришу комiсар, вiдома. Соцiалiзм.
К о м i с а р. Правильно. I за цю мету — всi нашi сили, весь наш час. Шкода тiльки (дивиться на годинник), що часу в нас мало.
Ч е р е в к о. Нiчого, — примусимо i час нам служити.
Т а р а т у т а (в захватi). Цей примусить, товаришу комiсар, — будьте певнi. Вiн же майстер. Майстер часу. А я пiдмайстерок.
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Тiльки я єсть майстер часу.
К о м i с а р. Значить, в путь. (Тисне Черевковi руку).
Ч е р е в к о. За справу робочого класу.
Л i д а. Прощай, Лесику. (Цiлує Юркевича).
Т а р а т у т а. Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвiст та й додому. Ех, i помчимо ж тепер, бережись усе на свiтi.
Всi виходять, крiм Юркевича, що сiдає за стiл, похиливши голову на руки. Свисток. Гудок. Поїзд вiдходить.
Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
1929 рiк. Та сама станцiя, але тепер її не пiзнати. Старої, знайомої нам одноповерхової будiвлi вже немає. Вiд неї лишилася сама лише бокова стiна, якої не встигли розiбрати i за якою вирiс високий корпус нового вокзалу. Вiн уже готовий, але закритий поки що риштованням, i тiльки нагорi видно частину фасаду з великим станцiйним годинником. Саме його i закiнчують зараз установляти майстер та його помiчник, що пiднялися по сходах на риштовання.
Але будiвля ще не закiнчена. I хоч усi вiльнi стiни оздобленi гiрляндами та червоними полотнищами гасел, хоч скрiзь заметено i чисто, але стоять ще бочки з цементом, не прибранi ще драбини, вiдра, вапнярки. А на святкових полотнищах горять золотi написи:
"1929 рiк. Привiт мужньому бiйцевi за соцiалiзм машинiстовi Черевковi, делегатовi V Всесоюзного з'їзду Рад!", "Хай живе п'ятирiчка соцiалiстичного будiвництва!"
І
Гучний удар станцiйного дзвона вiдкриває цю сцену. I зараз же починається метушня. Квапливо пробiгають кiлька спiзнiлих робiтникiв, тягнучи лопати, вiдра, мотки дроту. Спiшно проходять начальник станцiї, назустрiч якому йде, застiбаючись на ходу, секретар осередку. I вiдразу ж з усiх бокiв починають сходиться й збiгатися залiзничники; серед них знайомi нам Василь Iванович, Iван Терентiйович та iншi, а також музики залiзничного оркестру.
С е к р е т а р (на ходу). Скорiше, товаришi, скорiше! Оповiстка! Через двадцять хвилин поїзд.
Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. А де зустрiчаємо?
С е к р е т а р. Та я ж казав — на перонi. А що ж Василь Iванович? То куди ж це вiн пропав? Вiн же промову мусить говорити.
Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Та осьдечки вiн, не роби панiки, Петре Михайловичу.
С е к р е т а р. Еге, добре тобi — панiки. А чого ж це бочок оцих не забрали? Я ж вам ще вчора казав.
Вбiга капельмейстер чех Куриця.
К у р и ц я. А де ж тромбон? Де цей лайдак — знову на базар побiг?
С е к р е т а р (до робiтникiв на риштованнi). Чи ви бачили? Досi з годинником возяться. Та що це ви мене зарiзати хочете, чи що? Я ж тебе просив, Рабинович!
М а й с т е р з р и ш т о в а н н я. Та не хвилюйтесь, Петре Михайловичу, — все готово. Зате ж годинник буде — красота! Такого годинника навiть у Жмеринцi немає. Не годинник, а музика!
С е к р е т а р. Так, музика — добре, що згадав. Дивись же, товаришу Куриця, не пiдкачай. Як тiльки пiдiйде поїзд — дуй, щоб, значить, конкретно i одноголосно, без жодних там воздержавшихся. А то в тебе, наприклад, на Перше травня, баси — гу-гу-гу! а самої музики й немає. I виходить вiдрив од мас i вiдсутнiсть керiвництва.
К у р и ц я (похмуро). Я своє дiло знаю. А коли корнет-а-пiстон заткнувся...
К о р н е т. У мене пауза була. Я не винен, що невiрно вони пишуть.
С е к р е т а р. Я ж кажу — ноти є, а музики немає. Дивись, товаришу Куриця, не пiдкачай!
К у р и ц я. Добре, я своє дiло знаю. А де ж тромбон?
Раптом невiдомо звiдки чути куряче сокотiння — ко-ко-ко-ко-ко!
С е к р е т а р (здивовано). Що таке? Це де курка?
К у р и ц я (розлючено). Що єст то за глумування, хто то дражнiлься?
С е к р е т а р. Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це вам здалося.
К у р и ц я. Як здалося, — я сам чув.
II
К у р и ц я. А де тромбон? Де цей лайдак? Завжди спiзнюється. Певно, на базар побiг.
Знов чути вже енергiйне куряче кудкудакання — куд-куд-кудак-куд-кудак! Загальне здивування, потiм регiт.
С е к р е т а р. Що за неподобство! Де це курка? Товаришу Куриця, вживiть же заходiв! Скандал!
К у р и ц я (розлючено). Я не дозволю подiбнi насмiшки! Хто приносиль курка?
— Та нiчого подiбного, товаришу Куриця, це не ми.
Кудкудакання пiдсилюється. Вбiгає захеканий ще один музикант — тромбон. Кидається до канапи i дiстає з-пiд неї кошик.
Т р о м б о н. Звиняюсь, товаришу Куриця, — це моя. Сьогоднi, знаєте, недiля, великий базар, то я по дорозi купив, дешево — за два карбованцi. Та тихше-бо ти, дур-ко! Кш!
К у р и ц я. Зараз же забирайся геть, негiднику! От i працюй з таким народом. А ще тромбон! Тьфу!
Т р о м б о н. Я миттю. Вiддам жiнцi i назад. (Бiжить),
Регiт.
С е к р е т а р. Я тобi казав — вiдсутнiсть керiвництва. У тебе, товаришу Куриця, не керiвництво, а курiвництво.
III
Входить Юркевич. Вiн постарiв, йому 42 роки, в чорних ще кучерях прозирають срiбнi нитки. Але вигляд у нього чудовий — елегантне пальто i капелюх, обличчя випещене i самовпевнене, в руках шикарний чемодан. Озирається, пiдходить до секретаря.
Ю р к е в и ч. Добридень, товаришу! Дозвольте спитати, кого це тут проводжають? Або, може, зустрiчають?
С е к р е т а р. Зустрiчаємо, товаришу, зустрiчаємо! Нашого робiтника, машинiста. Вiн, знаєте, делегатом на Всесоюзному з'їздi Рад, i взагалi. Перший ударник. Тепер ось орден одержав. У газетах навiть писали. Машинiст Черевко.
Ю р к е в и ч. Черевко? Андрiй?.. Андрiй Трохимо-вич? Та що ви! То вiн ще живий, здоровий?
С е к р е т а р. А ви його знаєте? Конкретно?
Ю р к е в и ч. Ну, аякже! Я ж тут багато рокiв прожив, у вашому мiстi. А скiльки пережив... (зiтхає) на оцiй самiй станцiї. (Озирається). Тiльки де ж це вона? Новi стiни, годинник, скрiзь риштовання, все зовсiм iнше...
С е к р е т а р. Новий вокзал, товаришу, будуємо — справжнiй, як слiд — незабаром вiдкриємо.
Ю р к е в и ч. Так, не пiзнати... (Озирається). I подумати, що колись тут... Так, давно це було — з того часу я тут рокiв вiсiм не був.
С е к р е т а р. Скажiть! А хто ви, пробачте будете?
Ю р к е в и ч. Я? Я Юркевич, письменник, — може, чули?
С е к р е т а р. Авжеж! Читали, читали вашi твори, дуже приємно...
Кiлька чоловiк вносять довгастий, труноподiбний ящик. Слiдом iде iноземного вигляду громадянин у котелку.
С е к р е т а р (наштовхується на носильникiв). Це що! Куди це ви! Назад! З глузду з'їхали? Знайшли час труни тягати.
С л у ж б о в е ц ь. Адже ж на поїзд.
С е к р е т а р. На поїзд? То чого преш цим ходом? Шляпа! Повертай назад!
Ящик виносять назад.
Ю р к е в и ч.