Та й недогарок погас.
Солдат (весело). Ну, хозяин, все ли так было, как сказано?
Михайло (ставить, що приніс, на стіл). Адже бач, що все так було! Курка печена, ковбаса пряжена під боднею найшлися, та ще либонь і в наших мисках... (Підозріливе). Жінко!
Тетяна. От тобі й раз! Всі люди на однім базарі купують миски і в одних гончарів, то і миски однакові!
Солдат. Ты вздор замолол, хозяин. Я лучше знаю все это. Выпьем-ка по одной перед ужином. (Наливає й п'є). Здравствуй, хозяин.
Михайло (наливає і п'є). Здорові були, господа служба! (їдять з солдатом ковбасу).
Михайло. Жінко, голубко, люба Тетясю! Чи нема чим запити смачної сеї ковбаси?
Тетяна. Чим же ти зап'єш? Хіба водою?
Михайло (наказуючи). Ні, не водою, а оставалась пляшка спотикачу. Піди ж, принеси, коли не вичастувала з ким.
Тетяна. Та єсть же. Кого б то я мала без тебе частувати! (Виходить).
ЯВА Х
Т і ж без Тетяни.
Солдат. У тебя жена добрая, хозяин.
Михайло. Чи ти жартом так говориш, чи навсправжки?
Солдат. Без шуток. Молода, пригожа и, кажется, тебя любит.
Михайло. Хіба що молода і хороша — міша мене любити? Вона у мене добра й вірна жінка, тільки дуже жвава, жартлива і глузлива. Вже коли попадеться їй хоть трохи тюхтюх-сердега, то такого і підніме —на зубки і рада довести до того, хоть би цьому йолопові й ворсу нам'яли. Достається од неї деколи, як поприїжджають, отим цвентюхам, канцелюжкам!.. Та й смішні-бо вони собі, такі необачні, такі легкодухі: всьому вірять, усьому дивуються, всього бояться.
Солдат. Однако к чужим жонам подлипать не боятся, словно как будто военные. Мне случалось их видеть храбрость при таких замашках.
Михайло. Вже я за свою скажу, що не боюсь нічого.
Солдат. Бывает и на старуху проруха. Не потачь, хозяин: у каждова есть свои блохи.
Михайло. Борони боже — якби я свою підстеріг в чім, тут би їй і доклав воза.
ЯВА XI
Ті ж іТетяна (ставить наливку на стіл).
Михайло Ану, судир! Ось і я вас почастую гарним спотикачем (наливає й підносить солдатові).
Солдат (п'є). Вот славная наливочка! Кто ее сделал?
Михайло. Жінка моя, Тетяна.
Тетяна. Я, я — іще й з вишень свого садка. А москаль дума, що я нічого не вмію.
Михайло (п'є). Вона, вона. Це у мене клад — не жінка!
Солдат. Ты счастлив, хозяин: жена у тебя хороша и наливка недурна (наливає). За здоровье чернобровой Татьяны. (П'є).
Михайло. Здорова, моя рибко, перепілко! (П'є).
Тетяна (наливає). Спасибі! За здоров'я москаля-чарівника!.. (Пригубила й оддала чоловікові).
Михайло. Здорові були, мосьпане-чарівник!
Солдат (наливши). Благодарствуйте, завидная парочка! (П'є).
Михайло. Що вже моя Тетяна, то (п'є) чорнобрива, кохана. (Співає).
З того часу, як женився,
Я ніколи не журився,
Ой, чук, Тетяна,
Чорнобрива, кохана!
За Тетяну сто кіп дав,
Бо Тетяну сподобав.
Ой, чук...
За Марусю п'ятака,
Бо Маруся не така.
Ой, чук...
Я веселий і здоров
Від Тетяниних бров...
Ой, чук...
Як Тетина засміється,
В душі радість оддається.
Ой, чук, Тетяна,
Чорнобрива, кохана!
Солдат. Ай, хозяин! Да ты, брат, хват!
Тетяна. А ти думав, що у мене чоловік абиякий?..Не бійсь, себе не видасть. (Співає).
Будь у мене мужичок з кулачок,
А я таки мужикова жінка...
Я за його захилюсь, захилюсь,
Та нікого не боюсь, не боюсь. (2)
Ой, до мене губерець підсипавсь
І любові добивавсь, добивавсь.
Я губерця любити не стала, —
Його трясця напала, напала. (2)
"Молодице, чия ти, чия ти?
Пусти мене до хати, до хати".
"Піди к чорту, убирайсь, убирайсь,
Коло воріт не шатайсь, не шатайсь!" (2)
Михайло. Воно так, вашеці проше: сучка санчата замчала; у нас ремінця за личко не виміняєш.
Тетяна. От тепер час уже спати лягати
Солдат. А я поразмялся так, что сон прошел. Хотите ли, хозяева, я вас потешу?
Михайло. Потіш... та чим же і як?
Тетяна. Та годі вам утішатись: час спати!
Солдат. Успеешь, хозяйка, выспаться. Хотите ли, я покажу вам старшова, с которым все делаю?
Михайло. Старшого? Це б того, — що греблі рве?
Тетяна. Цур йому! Це б того, що — не при хаті згадуючи? (Плюється).
Солдат. Ну, да что ж? Вить беды никакой не будет, ни страха. Он явится в человеческом виде, когда хотите.
Михайло. В чоловічеськім? Якого ж чоловіка?
Солдат. Какого хотите? (Всі мовчать).
Тетяна. Знаєш, чоловіче, що? Нехай явиться таким, як я знаю і скажу москалеві... Побачимо, чи покаже!
Михайло. Добре, кажи, говори.
Солдат. Изволь, сказывай, в каком хочешь образе видеть.
Тетяна. Нехай твій старший покажеться паничем Финтиком, що в нашім селі проживає, та щоб і в такій одежі, яку він носить.
Солдат. Да платья-то, думаю, много есть у него. Так в каком прикажешь его представить?
Михайло. В такім, яке носив сьогодні.
Солдат. Изволь.
Михайло (жінці). Я не вірю москалеві: він хваста.
Солдат бере вуглину і виймає шомпол, розставляє чоловіка і жінку по обидва боки сцени, обводить їх кругами, зав'язує хустками очі. Стає сам посеред сцени і питає поважно, міняючи голос.
Солдат. Откуда хотите, чтоб сатана в виде панича вышел?
Михайло (боязко). Нехай жінка каже.
Тетяна. З-під припічка.
Михайло (набік). О, хитра з біса!
Солдат. Не робейте, не бойтесь ничего, не говорите ни слова, не отзывайтесь и с круга ни на шаг не сходите; а не то — быть бедам!
Михайло. А з зав'язаними очима побачиш його?
Солдат. К повязке не дотрагивайтесь. Я сам сниму ее, как придет время.
Михайло. Господа служивий! Чи не можна, щоб ції потіхи не показувати? Мене циганський піт проймає.
Солдат. Теперь уже поздно: все черти встревожились в аде. Стойте, не шевелитесь и слушайте! (Поважно і помалу).
Тара, бара,
Гала, бала.
Во всех углах
Трах-тарарах!
Из печнова дна
Вылезай, сатана!
При цих словах Михайло смішно кривиться. Финтик вилізає з-під печі. Солдат йому помагає, затуляє піч, стає знов на своє місце й робить знак, щоб той мовчав; підходить до жінки, розв'язує їй очі, далі й чоловікові. Михайло, вгледівши Финтика, виявляє переляк і дивування. Тетяна хоче так само зробити, та удає невдало. .
Михайло (опам'ятавшись). А можна, мосьпане, з ним і побалакати?
Солдат. Нельзя: голос его сильнеє грома, когда заговорит, из глаз засверкают молнии, а из ушей дым пойдет коромыслом. Ты не перенесешь такого ужаса.
Михайло. А жінка перенесе?
Солдат. Нет..
Тетяна. Неправда, перенесу! (Выходить з круга, до чоловіка). Чоловіче! Москаль жартував над тобою. Я тобі все тепер розкажу. Цей панич не чорт, а настоящий Финтик, но своїми умислами походить на чорта.
Михайло. Як же то так?.. Чи ви мене справді морочите, чи на глузд піднімаєте? Я нічого тут не розчовпу собі. А горілка? А вечеря під боднею?
Солдат сміється.
Тетяна. Все то не чари. Послухай. Три неділі вже тому, як панич цей приїхав у наше село до своїх родичів і, дізнавшись, що тебе дома нема, почав до мене вчащати. Я перше думала, що для того ходить, що нічого йому робити дома, аж ні: зачав мені говорити, що мене любить, що без мене йому скучно, щоб була я до його ласкава, що коли чоловіка дома нема, то і другого не гріх полюбити, бо так у світі ведеться. Такими й гіршими розказами так "ієні надоїв і осоружився, що і мені здумалось над ним поглумитися. Вчора дав грошей, щоб я вечерю для його справила на сьогодні. Я купила горілки, курку і ковбасу, та ще до вечері прийшов москаль. Я рада була, що на Финтиків кошт погодується служивий. Но цей служивий таку веремію підняв, як чорт у лотоках. Я спровадила його спати голодного, но він, видно, не спав і підслухав, як я Финтикові розказувала, де сховала горілку і страву. Ти, як на те, вернувся з дороги. Москаль на хитрощі піднявся і удавав, мов він чарівник. От тобі вся правда; а ти знаєш, що я перед тобою не брешу і не обманюю тебе.
Михайло. Так ось воно як... Е! (До солдата). Господа служба! Так ти не чарівник і панич цей не... дух святий з нами? Горілка і страва — не од того, що не при хаті згадуючи? Га?
Солдат. Точно все так, как жена тебе-пересказала. А притом я хоть и москаль, а ручаюсь тебе, что жена твоя, по всем моим замечаниям, никакова шаловства с этим фертиком не имела.
Михайло. Та мені й самому здається, що од моєї жінки не треба б сподіватись городянського, вашеці проше, бешкету. Та тепер дивний світ...
Тетяна. Не гріши, чоловіче! Хто проступиться, то той виля, як собака в човні. Погляди на мене і на пани ча — і вгадаєш, хто грішний, а хто праведний.
Солдат. Вот оправдание, которое и строгий кригсрехт уважил бы. Поступим с виновным по воинским артикулам.
Финтик. Прошу милосердия, пощады и прощения! (Стає навколішки й співає).
Помилуйте, вас прошу:
Єй-єй же, покаюсь!
І прельщатися чужим
По смерть зацураюсь.
Я — бездельник, признаюсь,
І дурак письменный!
Я проныра і крючок
I хапун отменный...
Я спокутую гріхи
I, божусь, ісправлюсь
І любить чужих жінок
По смерть не отважусь.
Солдат. Как же тебе поверить, когда ты крючок! Тебе непременно нада сделать наказ на спине и на ребрах. (Показує на мигах).
Финтик (перелякано). Ой, ой, умилосердитесь!
Тетяна (до солдата). Не будьмо неумолимі для других, одним собі зазорного не прощаймо. (До Финтика). Слухай (співає).
Треба б дати
Прочухана,
Щоб ти научився;
Михайло.
Як обманювать жінок,
В другий раз страшився.
Тетяна.
Ти за чванство,
За лукавство
І попався в сітку
Михайло.
За те б треба
Дати хльосту
І спровадить к дідьку.
Тетяна.
Признавайся,
Оправдайся,
То не буде лиха.
Михайло.
Добрих людей не кусай
Явно, ні спідтиха.
Финтик.
О, горе мне, грешнику сущу,
Ко оправданню ответа не имущу!
Како и чем могу вас ублажити?
Ей, от сего часа буду честно жити!
Михайло. Гляди ж того! Встань та послухай сюди. Мені б треба більше за всіх проученіє тобі дати, но я непотребство твоєї душі прощаю тобі, тільки обіщай нам ніколи не забувати, якого ти роду, почитати матір свою, поважати старших себе, не обижати нікого, не підсипатись під чужих жінок, а мою Тетяну за тридев'ять земель обходити; бо колись за це дадуть тобі березової припарки такої, що й правнучатам будеш заказувати.
Солдат. И небо с овчинку покажется.
Тетяна. І в могилі боляче буде.
Финтик. Милостивые благодетели! Ваше великодушие проникло в мою совесть. Она пробудилась и представляет мне докладный регистр моих бесчинств. Стыжусь моих злых окаянств и сам себе кажусь презрительным, как за дурные поступки противу моих родных, равно и противу всех людей.