— То панна Марія корови доїть, їсти варить? Ха-ха-ха! То це в вас наука?! Та це тільки мужикам пристало; а ваша дочка панянка, — як таки можна!..
Як на шпильки посадив бідного панотця; зчервонів неборак і каже:
— А доїть дочка корови, і вівці навіть доїть, і їсти варить… Ге! — додав — ви не знаєте, мосці-пане, що моя дочка права рука в попаді! Навіть і за мене інде справиться. Як стане роя збирати, то наче зуби з'їла в пасіці… Добра дитина!
— Ха-ха-ха! — й знов засміявсь пан, — рої збирає!… хіба в вас пасічника нема?
— Та нема ж!
— Чому ж було не сказати? — заговорила панія.
— Та я й згадував колись, тільки не для того, щоб просить, — говорить панотець і, як заєць між хортами, так позира на субесідників, немов питає очима: хіба це що?.. немов каже: така й моя мати була, така й теща, така й жінка, така й дочка вдалася. І баба, прабаба така ж була, то чого ж тут?.. А серце йому так і тьохка, наче яке лихо віщує. О. Гервасій нічого так не боявсь, як божої кари за недолю дітей; і неба їм прихилив би, та був тяжко лінивий, то все відкладав та й відкладав.
— Я думаю, — почав далі пан, — що ваша дочка й по-польськи не вміє?
— Та ні ж, — каже панотець.
— Це мені не диво, — заговорив пан, — ви нігде не буваєте, нічого не бачите, що в світі діється, як і діди ваші, — то й дочку свою провадите, як вони своїх. Тепер не той світ настав: тепер як по-польськи не вмієш, то куди? Ні на торг, ні в гості… Ось подивіться! — І почав вилічувати попа за попом, що дітей повіддавали в науку і дома балакають все лиш по-польськи. — То чого ж ви ждете? — додав. Хочете, щоб ваші дочки й посивіли в дівоцтві? Кого ж бог каратиме за їх недолю?
Спроквола добираючись, заплутав панотця, як павук муху.
— Спасибі вам, — заговорив він, а сам як не плаче, — спасибі вам за добре слово! — і поклонився. — Дасть бог осінь, безпремінно відвезу Масю, а ті ще підождуть.
— Здайтесь, ksieze, на мене. Я вас люблю, шаную; то з хіттю возьмусь відшукати добру вчительку. Для ваших дітей і я не менше за вас щастя бажаю… Ага! може ви чували про паню Печержинську?.. — заговорив далі, мовби здогадавшись.
— Що в Тернівці?
— Еге ж.
— Та чув, тільки…
— Дотепна учителька, — перебив пан, — вмілая, і особа zacna. Я сам її знаю. І компанію там панна Марія матиме, бо дітвори в пані Печержинської чимало в науці, — сказано, дотепна учителька! А я, ksiezuniu, там сам буду на спаса на ярмарку і переговорю, щоб не дорого з вас взяла.
І знов подякував панотець за доброчинність і пішов додому, твердо вірючи, що всі предки його були хамство, дурні: не знали добра і не варті доброго слова; що попівна, як не вміє по-польськи, то не варта й того, щоб на неї сонце світило. І тяжко йому було, що дав дочці вирости до чотирнадцятого года, а не навчив і слова сказати по-людськи; і молився: "Господи, прости моєму невідінію!" — Отож і сумував так, додому йдучи, а на вечір знов потяг до двору на пораду.
Ніхто не бачив, як о. Гервасій вже на цей раз вертався з двору — чи смутний, чи веселий; а за ним два дворяки йшло: один ніс кошик з огірками, диню і кавун, а другий — пляшку вина і дві рому доброго. В руці у панотця ще був квиток на три сажні дров. Квиток треба показати лісничому, де є, а де нема лісничого — то лісному отаману. В квитку пишеться, скільки хур дозволено вивезти, кожна назначена оником (о): скільки хур вивіз, стільки онів проколе отаман. Поставивши отаманові око горілки, а козакам друге, можна вивезти втроє і вчетверо більше. Квиток до ліса — великий подарок для попа, де все під панами, що як не купиш, то й кілка ні з чого затесати. І рад був о. Гервасій, що пан так роздобрухавсь, і йшов, вилічуючи, скільки треба дати козакам, щоб вивезти ліса на клуню. Ще тепер, від літ десяти назад, панотці повинні мати хату з громади, а тоді все своє, — а де його взяти?
Дав панотець по чарці горілку дворякам і відправив, та й став гукати!
— Діти! попаде!.. новина! а йдіть-но сюди!
— Яка там новина? — озвалась попадя. — Діти вже сплять.
— Кавун, диня, огірки! — почав панотець.
— Дайте мені кавуна, дині, огірків, — почала Текля, прокинувшись.
— Нехай вже завтра! — озвалась паніматка.
— Завтра! — сказала Текля і знов заснула.
II
Все йшло, як треба, по косовиці жнива наставали, як і щороку. Хазяї не нарадуються, що бог благословив їх працю; та що ця радість, порівнявши до того, як радуються духовні школярі перед цим часом! У них аж приповість склалась: "настане май, в опуки грай; настане юнь, на ігри плюнь; настане юль, книжки стуль, та до дому сусуль!" Та як їм і не радуваться. Завезуть дитину хоч не в далекий край, а все в чужу сторону, і покинуть на божу волю в руках учителів-мордувавців. Сохне, в'яне дитина, всі мізки йому висушать; то як настане та благословенна пора, той розпуск, —так що рай! тут рай! чистий рай, правдивий; само царство небесне не дасть такого блаженства! А ще для дитяти, що зроду не бувало дальше свого сінокоса або хутора, як ще єсть.
Скакав Антосьо на Кирика й Улити — та як іще скакав! І другі скакали, йдучи з класу після публічного екзамену.
— Чуєш, Робусинський?
— Га! — озвавсь той.
— А підеш проти підводи?
— А ти?
— Як ти підеш, то й я.
— А я піду, як і ти підеш.
— Добре!
— То приходь же!
Так розмовляв Антосьо з своїм земляком, йдучи один від другого на сажень десять. І пустились бігти в долину, лиш поли мають та чоботи лопотять. І вся школа бігла.. Не один і книжки порозсипав. Та куди тут до книжки! Хай її миші їдять!
Це діялось у Крутих. Крути, місто на Поділлю в Балтянськім повіті. Стоїть воно на двох горах і має дві церкви. Лівобіцька і Правобіцька Україна — то все один край, одні люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької. От хоч би й міста. Лівобіцькі міста для правобічан здаються селами — не більше, бо тамтешні ось які, — подивимось на Крути.
Крути мають в собі дві парафії: міську й другу, де нема жодного єврея. Як їхать від Кодими, то в'їжджаєш в міську парафію. Довгенько треба сотатись проміж хати й хатки, нім доберешся до "міста". "Місто" — то саме чоло містечка; по самій середині чотиригранястий плац, де ярмарок стає. Кожна сторона цього плацу впирається в ряд самих луччих домів, все єврейських. Нема в цих рядах жодної хрещеної душі, хіба єврейська наймичка, або хто ночує. Тут мало не кожен дім з заїздом, а постояльних дворів там і зазору нема, бо що заїзд, то й постояльний двір, а з заїздом, мовляв, мало не кожен дім. Кожен ряд домів там зветься перія: це поздовжня перія, то поперечна. Це саме чоло міста; тут найбагатші купці, тут крамниці й усе… Серед плацу колода стоїть. За главними періями, чим далі від міста, — дімки все дрібніші, євреї все бідніші, все більше неохайності.
Як іти та йти, то кинеться в очі, що вийдеш на пусте місце, де ні однісінької хати; а там знов починаються забудинки, і всі на другий штиль: де двірок стоїть, де просто як сільська хата. Це вже пішли хрещені люди. Там всюди, і нігде нема того, як в Правобіцькій Україні, що живуть мішма, що й не пізнаєш, де єврейська хата, а де не єврейська. За містом де-небудь особний плац, де також стають ярмаркові, вже з кіньми та з товаром. Цей плац зветься торговиця і ділиться на кінську торговицю і на волову торговицю. Кому що завгодно купити, так і знає, куди вдаритись, де чого шукати. То таке місто Крути. Поза містом живуть хрещені люди, і місто наче в загорожі: на захід сонця поза місто йде поперечний яр, і яром вода слезить. Цей яр сходиться з поздовжнім, що ділить Крути на дві половини — міську і не міську. Ті кутки, що за містом та за ярами, звуть: ця магала, та магала, — нібито: ця сторона, та сторона; де хто живе, ту сторону і зве: ця магала.
Класи біля міста стоять на косогорі; як вийти за ворота від класів, то на ту магалу повертають в ліву руку і в долину. Сюди то і бігла школа ото, мовляв я.
Славна церква на тій магалі! Будував її князь Абомелік і не жалував грошей. І в хорошім місці поставив: обібрав круту гору, що до Балти по їй дорога лежить, вирізали плац на цвинтар і вигнали храм божий на диво дивнеє на ввесь край. Церква крижова б то зветься, а замість притворів — піддашки на товстих мурованих стовпах. Що вже повироблювано горорізьбою, то ніщо й казати! Долівка камінням виложена, плитами, і до даху так високо від землі, що торкни чоботом, то так і піде якийсь голос — не луна, а задзвенить — тр-р-р! З трьох сторін такі піддашки. На кожнім хрест, білою бляхою обкований, а самий дах червоний. Посередині, де вони сходяться хрестом, баня виведена скругла-гранчаста, — одна гранка більша, а друга менша, і на кожній більшій гранці вікно, а на меншій — замість вікна, маняк з чорного мармуру, кажуть; проміж вікнами по чотири стовпи, а над тими стовпами сама баня виведена, та ще не остання: на великій бані шия, тож з вікнами вже з білої бляхи, маняки, і тож з стовпами; на шиї — голова, там маленький перехват, і зверху яблуко, а на йому хрест стоїть. Тут дах критий білою бляхою, і як сонечко сяє, то він так і миготить, наче сріблом сипле. Гранки тепер помальовані що в сіре, що в зелене — хоч по-китайськи, проте якось до смаку, а тоді були тільки в сіре помальовані. Любо оком глянуть на цю церкву! Здалека здається, що вона на воздусі стоїть — так вище хатів, і будівля якась легесенька. Незважаючи на те, що церква чимала махиня, а здається легка така, аж вгору зноситься, мовби летіти хоче і тільки жде, нім помоляться добрі люди, а там і вознесеться. І всередині церква хороша, багата, і малювання дороге: святі наче живі стоять, а над головою, над крислатим ліхтарем дух святий — і не так що, як проміння, там то вдатне змальовано! От як після дощу, коли хмара за гору засувається, і сонечко от-от має вигріти, то по небі якраз таким промінням стріля, як тут круг духа святого змальозано. А золота в церкві — аж капає. Може тепер і не так: я ще малюком туди заглядав… Минулося! А дивлячись на те золото, я думав молодим розумом; як це золота наче тече, капає — так капав кривавий з тих людей, що на його панщину робили!.. І дякував богові, що людські криваві хоч на його хвалу пішли, а не рандарям…
Дзвіниця коло тієї ж церкви ще дивніша: стоїть підмурок вище коліна скругла гранчастий.