Особливо потому, як підрахував, що українського ясиру в Криму не менше, ніж самих татар. Спочатку гадав на радощах, що варто лиш подати знак — і всі одностайно повстануть супроти гнобителів. Проте трапилося інакше. Надто вже страхітливими були спогади про полон, про дорогу до Криму, про невільницькі базари. Спогади ті позбавляли мужності навіть найбільших буркотунів. Тож варто було тільки натякнути, що досить бурчати, а пора братися за вила чи довбні, як у їхніх очах зринав непереборний жах. Навіть не всі колишні галерники згодні були взятися за зброю.
Та все ж справи хоча й повільно, але просувалися. Під його рукою уже майже дві сотні сміливців, які ладні виступити хоч зараз. От тільки б не зірвалися вони раніше часу… Ні, треба якомога швидше залагоджувати справи тут і повертатися назад, до Криму…
Зненацька думки його перервалися: Грицик стрімголов скотився з найближчого пагорба і помчав до гурту.
— Татарські кайсаки! — збуджено заволав він.
Хлопці стріпнулися і як один потяглися до шабель.
— Нарешті, — сказав Кривопичко. — А то вже руки сверблять.
— Зачекай, — сказав Швайка.
Він розвернув Вітрика і напригинці подався до залісненого пагорба, що височів неподалік. Якусь хвилину вдивлявся у далечінь, потому без поспіху з’їхав з пагорба і мовив:
— Це не кайсаки і не військова сторожа. Це місцеві пастухи. Мабуть, допекли їм чи наші, чи їхні розбишаки, от і вирішили самі сторожувати. Так що, товариство, гріх піднімати шаблі на своїх сусідів.
Обличчя його супутників видовжилися.
— То що, будемо втікати? — невдоволено поцікавився Одуд.
— Втікати теж не годиться, — відказав Швайка. — А от погратися не завадить. Ану, Грицику, з чого б ти почав?
— Я? — перепитав Грицик. — Ну, спочатку я зустрів би їх так, щоб вітер дув нам у спину, а їм в обличчя. Тоді вибрав би якийсь пагорб чи зарості…
— Добре міркуєш, — схвалив Швайка. — Тоді дій.
Двічі Грицикові казати не довелося. Він, уже не криючись, виїхав на пагорб, щоб татари його помітили. Тоді шугнув униз, махнув рукою решті, закликаючи їх за собою, і помчав ближче до Дніпра, звідкіля дув вітер.
Коли зо два десятка татар вигулькнули з-за пагорба, вони вгледіли шістьох козаків, що завмерли поміж трьох крислатих берестків з луками напоготові.
— Бий їх! — гукнув передній і шмагонув коня. Але одразу ж зупинився, бо над самісінькою його головою тоненько просвистіла стріла.
Стрільнули у відповідь татари, проте їхні стріли до козаків не долетіли, бо ж стріляти довелося проти вітру. Татари припинили стрілянину і наперед, застережливо піднявши руку, виїхав один з них.
— Чом розгулюєте по нашому степу? — гукнув він.
Голос у нього був гучний і хрипкий, ніби він напився крижаної води.
— Звідкіля ти взяв, що цей степ ваш? — задерикувато одізвався Грицик. — Він такий ваш, як і наш.
Татари перезирнулися. Передній знову вигукнув:
— А чиї ж ви, такі сміливі, будете? Розбишаки, чи хто?
— Сам ти розбишака! — вигукнув Грицик. — А ми, коли хочеш знати, мирні козаки-здобичники з Дніпрового лугу. І перші нікого не чіпаємо. Але коли хто зачепить, то хай начувається.
Схоже, татарів ці слова трохи заспокоїли. Проте передній усе ще не вгамовувався. Мабуть, він, як і Грицик, теж був налаштований на бійку.
— Ти диви, який хоробрий! — насмішкувато вигукнув він. — Ану, під’їжджай ближче і хай наші шаблі розсудять, хто хазяїн у цьому степу!
Грицик уже зібрався смикнути за поводи, проте його зупинив Швайка.
— Зачекай, — сказав він. — Нехай Левко з ним поговорить. Йому це зараз потрібніше, ніж тобі.
— Це ж чому? — обурився Грицик.
— Невдовзі дізнаєшся, — загадково відказав Швайка. — Ну, Левку, покажи тому півневі, де в нас раки зимують.
— Та вже ж покажу, — всміхнувся Заярний і смикнув за поводи коня.
Супротивники зустрілися на півдорозі. Зблиснули шаблі, затанцювали коні. З обох боків пролунали підбадьорливі вигуки. Заярний бився розважливо, без зайвих рухів. Татарин крутився навколо нього дзиґою, міняв напрямки удару, проте щоразу його шаблю зустрічала Байлемова зброя. А за кілька хвилин шабля татарина вивернулася з його рук і впала в траву. Сам татарин схопився за п’ястунок і застогнав від раптового болю. Заярний перегнувся з сідла, підхопив шаблю і кинув її господареві.
— Продовжимо? — запропонував він.
Татарин хотів перехопити свою шаблю на льоту, але не зумів. Видно, рука ще погано слухалася його.
Наперед вихопився ще один татарин. Зовсім молодий, чимось схожий на Грицика, і такий же зухвалий.
— А зі мною зітнутися не хочеш? — вигукнув він.
— Та ні, — відказав Заярний. — Мало каші ти ще їв. Краще поговори з моїм хлопцем.
І він кивнув Грицикові. Той спішно, щоб не зупинив Швайка, помчав до місця сутички. А ще за мить дві ловкі шаблі знову схрестилися в повітрі.
Глядачі загукали ще дужче, бо сутичка ця була набагато цікавіша. Коли Заярний вдавав, що тільки відбиває удари, то тепер Грицик нападав сам. Його шабля миготіла, наче кілька блискавок. Збоку здавалося, ніби на коні сидить не один, а два Грицики. Хлопець бився і примовляв:
— Гарно б’єшся… А так можеш? А ось так?
І це "гарно б’єшся" звучало як насмішка, бо глядачам стало зрозуміло, що його суперник поступається в усьому. Незабаром Санько помітив, що майже на всіх татарських обличчях спалахнула лють. Дві поразки одразу — то було занадто.
— Зараз вони всі кинуться наперед, — попередив він.
— Бачу, — відказав Швайка. Він витяг з-за пазухи чорну стрічку, перев’язав нею ліве око і насунув шапку на самісінькі брови. Швайка часто таке робив, коли не хотів, щоб запам’ятали його лице. Тоді, свиснувши у два пальці так, що коні мимоволі прищулили вуха, а супротивники опустили шаблі, він виїхав наперед і крикнув:
— Стійте! Що ж це ви так на сусідів своїх накидаєтесь?
Пастухи втупилися в нього. Дехто навіть позадкував. Вони чували, що одноокі бувають найнещаднішими воями. Але явно виказувати переляк татари не збиралися.
— Щось ми не бачили таких сусідів, — пробурчав один.
— Так, не бачили, — відказав Швайка. — Але чули. Я той, за ким ваші мурзи вже стільки років ганяються, а впіймати так і не можуть.
На мить запала мовчанка.
— У наших місцях такі слова може мовити тільки Швайка, — тихо озвався найстарший з пастухів.
— Так, шановний Абдулло, — ледь схилив голову Швайка. — Ти ж і справді Абдулла, помічник аульського аги Махмета?
Без ніякої видимої принуки кінь Абдулли ступив кілька кроків уперед і зупинився.
— Так, шановний, — відказав Абдулла. — Але як ти дізнався моє ім’я?
— Я в цих степах про все знаю. Знаю навіть, що позаминулого літа козаки з Лугу повернули тобі отару овець.
— Я чув, що це ти наполіг, — сповільна відказав Абдулла. — Моя вдячність не має меж…
Пастухи дивилися на Швайку майже з забобонним жахом. У їхніх шатрах вечорами точилися довгі розмови — про старі часи, чортівщину та всякі дива. І майже щоразу згадувалося ім’я Швайки — невловимого перевертня, хижого звіра, нещадного уруса. Щоправда, останні роки про нього мовилося трохи інакше. Після того, як кримська орда Менглі-Гірея три роки тому прокотилася лівобережжям Дніпра аж до Лубен, не відрізняючи уруський ясир від татарського, про Швайку заговорили інакше. Мовляв, підстерігав він зі своїми людьми валки ординців, нищив їх, а їхню здобич роздавав пограбованим. Тоді ж свою отару отримав і Абдулла.
— Не тільки я, Абдулло-джан, — відказав Швайка. — До цього приклав руку і мій друг Левко, — Швайка кивнув у бік Заярного.
Абдулла схилив голову перед зніяковілим Левком.
— Дякую й тобі, шановний, — сказав він. — Воістину, щедрість урусів не знає меж. І це відрадно, бо до цього ніхто з козаків нічого не повертав. Ні з ваших, ні з наших.
— Хотілося, щоб відтепер усе було інакше, — відказав Швайка. — Щоб сусідили ми так добре, як сусідили наші батьки ще п’ятнадцять літ тому, як сусідили наші пращури при славетних ханах Мамаєві і Тохтамишу.
Абдулла приклав руку до грудей.
— Золоті твої слова, шановний Пилипе-джан, — сказав він.
Тепер уже настала черга дивуватися Швайці.
— Звідкіля тобі відоме моє ім’я? — запитав він.
— Мені теж дещо відомо з того, що діється у нашому степу, — зблиснув Абдулла все ще зіркими очима і звернувся до своїх. — Тепер ви переконалися, що це ніякі не розбишаки, а найшановніші з людей? Тож подякуймо долі за таку зустріч і повертаймо назад…
— Е, ні, шановний Абдулло-джан, — урвав його Швайка. — Між сусідів так не годиться. Ще за Мамая повелося, що сусідські розмови закінчуються спільним обідом… Тож я пропоную таке: нехай наші молоді орлята спільно наполюють дичини, а заодно й позмагаються, хто з них найвправніший у цьому ділі. Ну, як, згода? — звернувся він до Санька.
Санько зрозумів, що Швайка недарма звертається саме до нього. Бо тільки він, Санько, мав би відчути, чи йде нині якась смертельна загроза з татарського боку. Ні, здається, все гаразд. Вони швидше ошелешені, ніж налаштовані на розправу. А коли так…
— Ще й як згодні! — відказав він за себе з Грициком.
— Тоді чого стовбичите? — гримнув на них Швайка. — Ану, вперед!
Молодь широким віялом полетіла в степ.
— А ми з тобою, шановний Абдулло-джан, візьмемося за багаття, — повів далі Швайка. — А заодно, коли твоя згода, і погомонимо, як водиться у добрих сусідів.
Абдулла на знак згоди схилив голову. Виявляється, цей відважний і щедрий уруський богатир, коли треба, може стати і обачливим. Аби молоді татари не заподіяли в степу чогось лихого двом його друзям — бо татар чи не вдесятеро більше, — Швайка взяв таким чином його, Абдуллу, почесним заручником. Що ж, він має рацію. За несподіваної уруської появи рука правовірних усе ще мимоволі тягнеться до лука. Але сьогодні, коли все геть переплуталось і не знати, де статарщений урус, а де зрусичілий татарин, — лук може тільки завадити. Втім, ні. Можна ж разом стріляти в дичину і таким чином довести, що істинно татарський лук б’є значно прицільніше від уруського.
Заярний з Кривопичком копирсалися в своїх саквах. Дичина дичиною, проте й вони з собою дещо прихопили. В’ялений судачок, з якого аж жир скрапує, копчена качка і медівки трохи. Хай не думають татари, що в них у плавнях їсти нічого!
Швайка з Абдуллою розіклали багаття біля вершини пагорба. Подував вітер і диму майже не було. Звідсіля вони добре бачили, як іде полювання.
— Гарно твій хлопець цілить, — похвалив Швайка кремезного татарчука, який щойно підбив стрепета.
— То Хасан, мій небіж, — обличчя Абдулли розпливлося в задоволеній усмішці.