Джури-характерники

Володимир Рутківський

Сторінка 8 з 46

Бо кожному ставало ясно, що в такому випадку замість однієї, ще не достатньо міцної, сторожі виникнуть дві. І будуть вони такі слабкі, що татари на них плюнуть і підошвою розітруть.

А от про що думав Швайка — ще ніхто до пуття й не знав.

— Ох, і лаялися ж вони! — покрутив Демко головою.

— Як, на діда теж кричали? — здивувався Санько.

— Та ніби не дуже, — сказав Демко. — Це дідо кричали, а Вирвизуб відбрикувався. А дідо ж запросив їх для того, щоб порадись, де мені жити — тут чи деінде. А воно, бач, як вийшло.

— А ти вже вибрав собі когось?

Демко здивовано глипнув на нього.

— Кого?

— Та дівчину, кого ж іще. Ту, яка тобі подобається.

— Ти що, зовсім тю-тю? Де ж я її знайду, коли звідси й носа не висовую? От якби ви з Грициком…

Але про що хотів попрохати Демко, Санько не дізнався, бо зненацька пролунав оклик діда Кібчика.

— Ану, Демку, клич хлопців і йдіть куліш пробувати!

Демко встав, ковзнув поглядом по Вирвизубові й Заярному і запитав:

— А тих… гостей теж кликати?

— Як захочуть — самі прийдуть, — буркнув дід і помішав ополоником у казані.

І все ж, тільки-но господарі острова всілися навколо казана, гості теж не втримались і один за одним вилізли з човна, бо знали, що смачнішого, як у діда, кулешу ніхто не готує.

Їли мовчки. Тільки коли ложки зашкребли по денці, Вирвизуб сказав:

— Ну й онук у вас, діду! Працює ложкою так, що й не вженешся за ним. Мабуть, женити його пора, бо ви самі на нього вже не наваритесь.

— Я теж так думаю, — глухо буркнув дід. — От тільки не знаю, де йому потім жити.

— Воно, звісно, у Воронівці ніби краще, — подав голос Левко. — Та й вам, діду, колись таки доведеться туди вертатись. Щоб до людей ближче. Це ще добре, що вас і досі татари не замели.

— Бо вони не дурніші за тебе, — сердито глипнув на нього дід.

— Ні, діду, ви мені роз’ясніть, — Вирвизуб ляснув себе по коліну. — Чому це кримські татари на вашій Сулі майже не з’являються, а на нашому правобережжі, мов ті вурдалаки, гасають?

— Дуже просто, — відказав дід. — Ми їх де медом підмазали, де шаблею налякали. Та найбільше самі ж кримчаки й помогли.

— Це ж як? — Вирвизуб здивовано вигнув ліву брову.

— Та невже ти й досі не розумієш? — зверхньо глипнув на нього дід. — Згадай, як минулої осені кримські людолови на нас посунули? Ну й що? Діти з жінками поховалися, а решта взялася за дрюки. І ти, Стефане, добряче їм у бік ударив.

— Було таке, — згодився Вирвизуб.

— Отож, — усе більше розпалювався дід. — Тому замість нас дісталося тим татарам, що живуть між Перекопом і Сулою. Бо ж кримчаки, як та сарана, — у поході не надто зважають, хто свій, хто чужий. І тепер наш ворсклянський чи інший татарин ладен швидше з нами обійматися, аніж ще раз пропускати кримчаків через свої землі.

— Це правда, — у Вирвизубовому голосі щезла насмішка. — А от нам, правобережним, гірше. Ще після Синіх Вод, коли чи не половина очаківських та буджацьких аулів переселилася на лівий берег, між Россю та морем утворилася пустка. От і підкрадаються тепер кримчаки до нас, мов таті. То на Фастів підуть, то на Хмільник повернуть, то на Галич наваляться. І ніяк ти їх не перехопиш, бо ж від Дніпра до Карпат сторожу не розтягнеш. От і виходить, що нам, правобережним, одна дорога — іти на Дніпрове пониззя і переймати татар ще тоді, коли вони переправлятимуться через Дніпро.

— Багато ти там їх переймеш, — пхикнув дід Кібчик.

— Багато чи не багато, а все ж хоч трохи завадимо їм ходити на наші землі.

— А куди ж ваші ляські пани дивляться?

— Самі ж знаєте, що ляським панам аби тільки шкуру з нашого брата здерти. А до того, що прийде татарин і забере всіх у полон, їм байдуже. То хто, крім нас, може їх захистити? Правда ж, Пилипе?

Швайка кивнув головою. Проте зробив це неохоче.

Вирвизуб скоса глянув на нього і відвернувся.

— А ви, діду, бач, які, — не вгавав він. — Вам тут аби квочкою сидіти. Правду люди кажуть, що своя сорочка ближча до тіла…

Від тих слів дідове обличчя стало наливатися кров’ю. Він повільно звівся на ноги.

— А ти як думав? Таки ближча! Бо ти тут, бач, розгулюєш як пан, а я працюю, аж очі на лоба вилазять!

— Ви, діду, не той… — і собі почав червоніти Вирвизуб.

— Ану, перестаньте! — раптом гримнув Швайка. — Ну що ви зранку завелися, мов два півники?

— А чого ж він… — буркнув дід Кібчик. — Ніби не знає, що тут нам підмога під рукою, бо і Переяслав, і Черкаси з Каневом недалеко. А там хто на поміч прийде? Тільки й того, що помрете ні за цапову душу.

Вирвизуб повеселішав.

— А от ми зараз довідаємось, за цапову чи не за цапову, — сказав він і повернувся до Санька. — Ну, ворожбите, яка твоя думка?

Власне, в Санька давно вже була своя думка. Бо не раз і не двічі йому приходили в голову різні видива. Буцімто Дніпром пливуть великі човни з чубатими, як покійний Остап Коцюба, людьми. І ті люди — справжні господарі Дніпра. А ще Санько бачив у видивах таких самих чубатих людей посеред моря, де вони на подібних човнах підкрадаються до величезних турецьких кораблів.

Але бачив Санько у своїй уяві й інше. Про страшне видиво зі Швайкою, що стирчить на палі, вже й мовити не варто. І діда він бачив зі стрілою в шиї. І Вирвизуба, якого смутні козаки несуть на плечах, теж бачив. Добре, що хоч Вирвизуб і дід Кібчик у тих видивах були набагато старші, ніж зараз…

— Чому мовчиш? — не витримав Вирвизуб. — Невже тобі так важко сказати?

І Санько наважився.

— Не знаю, за цапову чи ні душу ми загинемо, — відказав він. — Але по Дніпру таки плаватимуть козаки. І не тільки по Дніпру, а й по морю теж.

— Ні, ти не ховайся в кущі, — наполягав Вирвизуб. — Ти чесно скажи — розтрощить нас татарин на пониззі, чи ні?

— Чого ви до хлопця причепилися? — знову не втримався Швайка. — Адже він вам ясно сказав — плаватимемо. І не тільки по Дніпру.

— Ні, ти скажи, хто з нас правий, — тепер уже наполягав дід Кібчик.

Швайка не витримав і розсміявся:

— От же ж і реп’ях ви, діду! Коли хочете знати, то й ви праві, і Стефан теж правий. Але обидва помиляєтесь.

— Це ж як? — в один голос вигукнули дід з Вирвизубом.

— А так. Будете ви битися з татарами тут чи там — все одно ця битва тягтиметься не рік і не десять. То чи не краще покінчити з ними раз і назавжди? І не деcь, а в самому Криму.

— В Криму? — ошелешено перепитав дід. — А ти часом не теє… не перегрівся на сонці? Хто ж нас туди пустить? Одного, я розумію, ще сяк-так, а ціле військо? Та й де ми його візьмемо?

— А війська нам і не треба, — відказав Швайка. — Воно вже готове. Тільки ще не знає про це.

— Ну-ну, — підбадьорив його Вирвизуб, — розказуй, не тягни кота за хвіст.

— Ще не час, — відказав Швайка. — Ось повернуся з Переяслава, тоді й поговоримо.

— Сам поїдеш, чи, може, дати людей? — запитав Вирвизуб. — Ти не соромся, бери скільки хочеш. Нічого тобі чаїтися по кущах. Тут ми господарі. Хоча, звісно, ще й досі звіроти всякої доволі тиняється. І не тільки на чотирьох.

— Від людей не відмовлюся, — згодився Швайка.

— Поїдеш через Воронівку? — запитав дід Кібчик.

— Можу й через неї.

— То, може, й Демка мого прихопиш з собою? — попрохав дід Кібчик. — Нехай хоч провітриться трохи. А то закопався тут, як той ховрах у норі…

СУСІДИ

Невеликий гурт озброєних людей неспішно пробирався на північ.

Грицик разом з Барвінком вихилясом носилися навколо гурту. Грицик не обминав жодного пагорба. На своєму невтомному конику він вихором злітав на вершину, прикладав долоню до лоба і визирав, чи не вигулькнуть де татари. Грицик був невдоволений — татари не з’являлися. Левко Заярний казав, що після кількох добрих сутичок за останні два-три роки вони тепер воліють з’являтися перед очі козаків не поодинці, а гуртом. А він, Грицик, уже так давно по-справжньому не працював шаблею, що ладен був битися з цілим гуртом.

Демко Манюня їхав поруч з Саньком і мрійливо бубонів про те, як буде добре побачити рідні місця. З лівого від Санька боку погойдувався Левко Заярний. Час від часу він посміхався, мабуть, теж уявляв, як його зустрічатимуть після довгої відсутності. Кривопичко з Одудом щось тихо й злагоджено мугикали. Один тільки Швайка їхав мовчазний і замислений. Взагалі останнім часом його важко було впізнати. Зазвичай говіркий і приязний, він, здається, аж почорнів від якоїсь нелегкої думи.

— Що з тобою, Пилипе? — врешті не витримав Заярний.

— Нічого, — відказував Пилип і знову заходжувався покусувати свого вуса. А щоб Заярний більше не докучав, додав: — Не зважай. Треба дещо обмислити.

Важкі роздуми не полишали його, здається, з тої хвилини, коли він полишив межі Криму. Ні, таки зарано він це зробив! Що з того, що хлопці запевняли, ніби за час його відсутності упораються самі? Звісно, за Гуркана можна бути спокійним. У своєму Ґьозльові він зібрав уже з півсотні гарних парубків, що підуть за ним у вогонь і в воду. Проте надто вже довірливий він, його може обвести навколо пальця будь-який вивідник Менглі-Гірея.

А от Турсун, бахчисарайський лудильник, навпаки — надто вже обережний. Аж дивно, скільки обережності в такому дужому тілі. То ж і не дивно, що в його ватазі не набереться й тридцяти воїв. А виступати з такою силою проти Менглі-Гірея — вірна погибель.

А які надії він покладав на яничарина Башмета, який у Лубнах називався Микола! Мабуть, тому, що нелегко довелося розшукувати Миколиних родаків. Проте, все ж розшукав, на Миколину голову. Дуже нестримний він був, надто нетерплячий. Скільки його застерігали про обережність і пильність — не допомогло. Тільки-но довідався Микола, хто він і з якого краю, — одразу подався до своїх товаришів-яничарів і замість того, щоб тихо розмовляти з кожним, звернувся до всіх з палкими словами, що вони, яничари, ніякі не султанові улюбленці, а сини русичів-українців, що їх татари підступно захопили ще немовлятами і продали в рабство. І надходить час, казав Микола своїм сторопілим товаришам, підняти шаблі за своїх порубаних і скривджених батьків. Але не зрозуміли його товариші по сотні і зарубали. Добре, що хоч не піддавали тортурам. І все ж не пропали намарно Миколині слова. Є серед яничарів з десяток розумних, надійних людей, котрі діють спокійно і переконливо. Тож мине ще якийсь рік — і можна сподіватися на успіх.

Хоча Швайка й не сподівався, що буде так важко.

5 6 7 8 9 10 11