І нарешті настав день, коли він узяв пригощання з передніх плавців двохвостого. І нічого страшного не сталося. Навіть тоді, коли гарячий плавник двохвостого пройшовся по його голові. Навпаки — той легкий дотик був на диво приємний. Тож відтепер він радо піднімався до поверхні, щойно до нього долинав знайомий плюскіт. Так було й цього разу…
Грицик з недовірою поглянув на Саньків човен, прозваний татарським. Човен був сплетений з лози і обтягнений шкірою. Таким татари зазвичай перевозять через річку одяг та зброю, а самі пливуть поряд, тримаючись за кінський хвіст. Але цей мав перевозити Санька, а тепер і його, Грицика.
— Сам зробив цю душогубку? — поцікавився він і копирснув човна носаком, від чого той жваво затанцював на воді.
— Сам, — відказав Санько. — А що?
— А те, що краще б ти привіз човна з наших країв. Бо в цьому хіба перекидатися зручно, а не плавати.
— Нічого, якось обійдеться, — заспокоїв його Санько і взявся за весло. — Ти тільки сиди й не крутися.
Човен нечутно ковзав по непорушній річковій гладіні. Навколо ані шелесту. Ще негарячі сонячні промені лагідно торкалися обличчя, усідалися на віях, лоскотали носа. Грицик чхнув і з насолодою потягся. Так, мав рацію Швайка, коли запропонував на день-другий заїхати в гості до старого товариша. І тепер Грицика огорнуло таке відчуття, ніби він знов повернувся в дитинство — але не в те, сирітське, а в те, коли батьки були ще живі.
— Гарно як, — сказав він. — Тиша, спокій. Як у наших плавнях під Воронівкою. І головне — жодного тобі татарина.
Санько кивнув головою. Що гарно, то воно таки гарно. Та коли живеш у такому відлюдному місці від снігу до снігу, то мимоволі забуваєш про це.
— Як там Рашит? — запитав він. — Ти давно його бачив?
П’ять років тому вони зачаїлися у вовчій норі від татарських переслідувачів і він, Санько, відволік їхню увагу. А за це отримав пропасницю, бо ще не знав, що волхівство просто так не дається. І пастух Рашит, Швайчин товариш, вилікував його. А потому, як розбили Саїда-мурзу, Швайка залишив їх у Рашитовій сім’ї під виглядом далеких родичів, що втратили батьків. Майже рік прожили вони у Рашита, пасли отари, гасали з місцевими хлопцями і навчилися татарської мови так, що годі було й відрізнити їх від справжніх татарчат.
— Та ми оце якраз від нього й вертаємося, — сказав Грицик. Він зачерпнув пригорщу води і змочив обличчя. — Майже тиждень гостювали після Криму. Він тобі вітання переказував. Там тебе, Саньку, добре пам’ятають. Кажуть, якби не ти, то тих трьох малих татарчат, мабуть, і досі шукали б. Пам’ятаєш, як вони заблудилися?
— Пам’ятаю, — відказав Санько. — Юсуф, Аглаберди й Бассан — здається, так їх звали?
— Еге ж. То їхні батьки ще й досі за тебе їхньому Аллахові дякують.
Тепер уже зніяковів Санько. Теж знайшли за що дякувати! Просто шкода йому стало тих людей — вони так побивалися за малими! От і почав шукати їх у своїй уяві, тільки й того…
— А як там Ринат, Рашитів син? — запитав він.
— О-о, він, Саньку, майже наш. Як Юсуф з Агла-берди. Вони, Саньку, за те, щоб ми всі дружили — і вони, і козаки в плавнях. І не тільки вони одні.
— А Фуза? — поцікавився Санько і хитро зиркнув на товариша. Фуза — Рашитова донька, до якої Грицик нерівно дихав.
Грицик ніяково відвів погляд:
— Та ніби добре. Теж привіт тобі передавала.
— Вона й досі тобі подобається?
Грицик перевів погляд на Санька. Навіть крізь засмагу було видно, як порожевіли його щоки.
— Так, — сказав він.
— А ти їй?
Грицик відповів не одразу.
— Не знаю, — нарешті сказав він. — Колись думав, що і я їй подобаюсь. А тепер не знаю. Бо тільки хочу до неї заговорити, як вона прикривається рукою і тікає геть.
— Значить, ти їй подобаєшся, — запевнив Санько товариша.
Грицикові очі вдячно зблиснули.
— Спасибі, Саньку. Але, знаєш…
— Знаю, — перебив його Санько. — Тобі цікаво, що з вами буде далі, так?
— Так, — кивнув Грицик.
— А ще ти думаєш, що коли в тебе нема хати, то вам разом не бути, — вів далі Санько. — А в прийми до Рашита тобі теж не хочеться.
Грицик не відповів. Тільки зітхнув так тяжко, аж захилитався човен.
— То що ж мені робити? — запитав він.
— Вам робити, — уточнив Санько. — Дуже просто. Коли нема притулку ні у Воронівці, ні в Рашита, то можна поставити хатку десь біля діда Кібчика.
У Грицикових очах відбилося вагання.
— Але ж чи згодиться вона на це?
— А ти її викради.
— Викрасти?
— А чом би й ні? У них так, здається, й заведено.
— Гм-мм… — тільки й спромігся сказати Грицик.
Якусь хвилину вони пливли мовчки. Грицик заклав руки за голову і роздивлявся довкола. Його погляд зупинився на качці, що валялася біля носа човна.
— Слухай, чого це вона в тебе валяється без діла? — запитав він.
— Чому ж без діла? — заперечив Санько. — Навпаки, я везу її як гостинця.
— Гостинця? — здивувався Грицик. — У такій глушині? Цікаво б знати, до кого ти тут їздиш у гості.
— До хазяїна Дніпра, до кого ж іще…
У Грицика відвисла щелепа.
— До хазяїна? А хіба такий є?
— Побачиш…
Тим часом вони вибралися на затишне плесо, оточене густими очеретами. Санько зупинив човна, тоді приклав пальця до вуст, щоб Грицик не порушив тишу, і заходився поляскувати долонею по воді. Раз, другий, третій…
— Навіщо ти це робиш? — пошепки запитав Грицик.
Санько знову приклав пальця до вуст. Трошки зачекав і знову почав поляскувати. А іншою рукою потягся до качки.
— Дивися туди, — сказав він Грицикові і показав трохи ліворуч, де вода, опромінена сонцем, прозоріла майже до дна. — І міцніше тримайся за облавок.
— Навіщо?
— Щоб не опинитися у воді.
Спочатку Грицик бачив лише тінь, що її відкидав човен. Тоді звідкілясь із темної глибіні з’явилася чиясь довга тінь. Вона блискавично виростала. А тоді…
З вилясками розійшлася водяна поверхня і поряд з човном виринула величезна пащека якогось страховиська. Грицик з несподіванки зойкнув і відсахнувся, ледь утримавшись у човні — така та паща була велика й страшна. У ній заввиграшки могли б уміститися три його голови.
— Привіт, — сказав Санько пащеці і кинув у неї качку. Пащека з ляскотом закрилася. І тільки тепер Грицик збагнув, що то не страховисько, а величезний сомище. Він помахував хвостом, утримуючись на поверхні і пішов у глибину лише тоді, як Санько погладив його довгого вуса.
— Ну як, — поцікавився Санько, — сподобався тобі мій знайомець?
— Ху-ух, — відказав на те Грицик, — таке і в страшнім сні не привидиться. І нащо тобі, Саньку, треба було зв’язуватися з ним узагалі? Нехай би сидів собі в своїй норі і не лякав добрих людей.
Санько відповів не зразу. Він провів поглядом уже нечітку тінь, яка щезала у глибині.
— Дідо Кудьма мене вчив, що треба до всього приглядатися. Бо ніколи не знаєш, що тобі може знадобитися, а що ні.
— Гадаєш, що й від сома може бути користь? — засумнівався Грицик. — Втім, я не проти побачити його в казані.
ЗИМІВНИК ДЕМКА МАНЮНІ
Все було так, як і п’ять років тому. Так само весело заливалося невидиме у травах птаство, бухикали в плавнях водяні бугаї, безнастанно гуділи бджоли. Груди здіймалися ніби самі собою, намагаючись увібрати якомога більше цього духмяного і п’янкого повітря, від якого так солодко кружляла голова, а очі жадібно всотували в себе зелене буяння неозорих трав і неосяжну блакить весняного неба.
— Саньку, поглянь, чи то не та медова яма, куди ми з тобою колись провалилися? — сказав Грицик і кивнув головою на вже зарослий молодою травою виямок, куди зліталися бджоли.
— Та ні, це було набагато ближче до Сули, — відказав Санько. — Туди ще треба цілий день скакати на конях.
— Ох, і облизувалися ми з тобою після неї! — засміявся Грицик і потягся так, аж йому щось хруснуло в грудях. — А так все як колись. Ніби й не виїжджав нікуди.
Вони вибралися на крутий пагорб, густо заснований старими лисячими норами, й озирнулися. Так, усе довкола було таке, як і колись. Втім, ні. Он, у степовій далині, ледь видніється отара. Раніше їх не було. На вершинах колись безлюдних могил і курганів раз по раз зринають кінні постаті. І стежок ніби побільшало. Вони вели не тільки від плавнів до степу, а й уподовж невидимого звідсіля за густими очеретами Дніпра.
Зненацька друзі майже водночас заворушили ніздрями.
— Дим, — сказав Грицик і уточнив: — Кізяковий. Дивно. Звідкіля він тут узявся? Навколо ж ні душі.
Вони під’їхали до самісінького краю урвища і зазирнули вниз. Стрімкий яр переходив у неширокий видолинок, за яким виблискувала одна з численних Дніпрових заплав. По ній заклопотано плавали качки. І ніщо, ну геть ніщо не нагадувало про людську присутність. І все ж кізяковий дим лоскотав ніздрі так, мовби вони стояли не посеред безлюдного степу, а десь на околиці Воронівки.
— Дивіться, не заваліть мені хату, — зненацька пролунало майже під їхніми ногами. А тоді з стрімкого схилу висунулася людська голова. Голова була знайома й весело посміхалася до них.
— Тиміш! — вигукнув Грицик і приклав руку до грудей. — Ну, хіба ж так можна? У мене серце ледь не зупинилося!
— Не ти перший, не ти останній, — запевнив його Тиміш Одуд, колишній воронівець. Слідом за головою з’явилося Тимошеве тіло і, зрештою, його ноги. — Бачите, там ніби лисячі нори? Отож я крізь них і дивлюся, що робиться в степу. Так що я за вами уже давно стежу. І кізяк запалив навмисне, щоб ви зрозуміли, що не самі тут стоїте.
Він збіг по кількох каменях, що ніби самі собою вклалися на схилі урвища, й опинився на дні яру. Ще кілька стрибків — і Тиміш був уже поруч з ними.
— Як це тобі вдалося там поселитись? — не переставав дивуватися Грицик.
— Та… дуже просто. Якось я помітив, що звідсіля виповзала лисиця. То я її цок та в лобок, а сам подався подивитися на її лігво. Воно мені сподобалось, я його розширив і відтепер маю такий сховок, що мене ні який дідько не розшукає, не те що татарин. Я, хлопці, навіть зимував тут. У мене там, коли треба, й десяток людей сховається.
— А снігу ти не боїшся? — запитав Грицик. — Його в цьому яру ого-го скільки набивається.
— Он бач бересток? — Одуд кивнув на дерево, що стояло над крутосхилом за кілька метрів від отвору. — То я проклав до нього стежку і, коли треба, вилажу по корінню на нього.
— І навіщо тобі таке? — усе ще дивувався Грицик.
— Мабуть, йому обрид дідо Кібчик, — здогадався Санько.
— Та… Надто вже гамірно там.