А ця мовчить. Об чім вона мовчить-
Такого ще не бачила Полтава.
І суд такого ще не примічав,
щоб той, кого потягнено до права,
зневажив право та отак мовчав.
Заворушились лавники і райці:
— Це ж всі закони підуть шкереберть!
А справді, звідки у цієї здрайці
така отрута, що вбива на смерть-
Дійшли до чого, сваримся нарзáєм!
Ніяк не можем рішення прийнять.
То треба знать, чого іще не знаєм.
То знаєм те, чого не треба знать.
— Крім того, ми вже так тут заморочені,—
сказав суддя,— що ще не з'ясували,
а чи були у неї в тому злочині
помічники, чи пак компринципали-
То що ж ми будем думати-гадати,
як і про це закон є акурат.
Оскаржену на квестію віддати,
і хай із нею поговорить кат.
Іван сказав: — Панове, це жорстоко.
І божі сльози не падуть з ікон-
То де ж воно, всевидящеє око-!
Це ж глухоаспидський закон!
— Та що це, люди— Дівчину на муки-! —
Лесько як вийме шаблю з-під поли.
Тоді Леськові заломили руки
і до дверей із вряду повели.
Він тільки зблід і гýбу закусив,
та так судейських з себе і струсив:
— Ви, канцілюги, у чорнилі пальці,
бумажне кодло, воло набивне,
хватальники, в походах небувальці,
кого взялись подужати... мене-!
Та навпростець, в єдиний плиг, спрожогу,—
такого хлопця вдержати хіба— —
та по столу
навідліг
як вруба!
Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.
Горбань охляв од чуба до халяв.
Козак спітнів. Козацька шабля навпіл.
А стіл стоїть. Так само, як стояв.
— Полковнику! Мечі оттакелецькі
щербилися об шаблю об мою.
Шоломи турські, панцирі шляхетські
Лесько Черкес розрубував в бою!
Чому ж цього я розрубать не можу-! —
Іван сказав: — Бо це, як світ, старе.
Фортецю, певно, легше взять ворожу.
А цього столу й шабля не бере.
(Вони з Леськом бували в битвах
разом
Лесько утне ще штуку не одну.
Він потім стане побратимом Разіна —
Леськом Хромим. Загине на Дону).
І встав Пушкар. Обвів людей очима.
Хустки, очіпки, свитки, жупани.
І голова у нього над плечима
була як вежа в шапці сивини.
Ще не старий. І славу мав, і силу.
(Про нього потім думу іскладуть.
Мине сім літ — і голову цю сиву
Виговському на списі подадуть)
Пушкар сказав, що злочин — непрощенний.
Карати треба, що там говорить.
І так карати, щоби люд хрещений
не мав за що судові докорить.
Закон є суть, тверда його основа.
Для того він і звелений судам.
Але оце як хочете, панове,
а на тортури згоди я не дам!
Тоді ми вряд, все зібраноє гроно,
на ті слова схилившись і уваживши
підсудну на тортури не діли.
І правий суд продовжували далі,
явивши в жилах зимну кров,
так нібито нічого і не сталось.
Лесько ж Черкес за те, що бешкетує,
пеню належну сплатить до шкатулки
Сиділа Галя наче панська рожа.
Іван сидів з похиленим чолом.
Сказали райці: — дійся воля божа! —
і запосіли місце за столом.
Суддя сказав:
— Закони судочинства
вагатися не дозволяють нам.
Запобігавши, щоб такі злочинства
не множились промежду християн,
ми мусим вбивцю засудить до страти,
як нам велить і право, і статут.
І тільки спосіб — як її карати —
предметом спору може бути тут.
Що скажуть райці, лавники і возний-
Як це здається, пане войте, вам— —
Підвівся Іскра, полковий обозний,
син Остряниці Якова, Іван.
(Загине теж, в бою заживши слави,
в недовгім часі після Пушкаря,
вертаючи до попелу Полтави
з посольства до московського царя).
Увесь блідий, аж під очима чорно.
— Я прόшу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні-
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!
Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам-
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
Ще тільки вирок — і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться — Чураї.
А як тоді співатиме Полтава-
Чи сльози не душитимуть її-
Запала тиша, як в страшному сні.
Горбань сказав:
— При чому тут пісні-
Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.
І потім, бачте, чутка є, ги-ги,
що свідок цей — особа зацікавлена.
Його слова не мають тут ваги.
Тоді ми, вряд, з пристойними особами
дали сказати слово їй останнє,—
чи має серця внутрішню гризоту
і чи пред тим, як вирок наш почути,
зронити хоче хоч сльозу покути-
Підсудна слізьми очі не зросила,
І милосердя в права не просила.
З тих тоді рацій все дорозумівши
і між собою радившись не раз,
кондиціямїі права посполитого
тоді такий ми винайшли наказ:
Ми, вряд, зіпершись па свідоцтва голі,
в такий-то спосіб справа була рíшена,
що має бути карана на горлі,
на шибениці, значиться, обвісшена.
Про що людей поштивих звідомляєм
і на потомні вписуєм віки.
Декрет печаттю нашою змоцняєм
і підписом судейської руки.
ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК
ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ
Розділ II
Багряне сонце. Дужка золотава
стоїть над чорним каптуром гори.
На п'ять воріт зачинена Полтава
ховає очі в тихі явори.
Спадає вечір сторожко, помалу,
ворушить зорі в темряві криниць.
Сторожа ходить по міському валу,
і сови сплять в западинах бійниць.
"Вартуй! Вартуй!" — з Курилівської брами.
"Вартуй! Вартуй!" — від Київських воріт.
Уже стоять вози під яворами.
Полтавський полк готовий у похід.
Годуйте коней. Неблизька дорога.
Благословіть в дорогу, матері.
А що там буде, смерть чи перемога,—
Полтавський полк виходить на зорі!
Там бій гримить. Там гине наша воля.
Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там варт чиясь окрема доля,
той тихий зойк у безмірі ночей-..
Вогненна зірка в небі пролітала,
сичі кричали, вісники біди.
На сто думок замислена Полтава
вербові гриви хилить до води.
Був правий суд. І вирок оголошено.
Усе як слід. За що себе вкорить-
...Мовчить Полтава, наче приголомшена.
Перехотілось людям говорить.
А власне, що ж, такі часи криваві.
Що варт життя— Ну, стратять ще когось.
Промчався вершник по німій Полтаві —
у серці міста громом віддалось.
Простугоніло смутком вечоровим,
хитнуло тиші синій оксамит.
І тільки вершник за полтавським ровом
десь даленіє цокотом копит...
Самотній вершник зникне за туманом.
Сторожа вслід подивиться йому.
Той вершник зветься Іскрою Іваном.
Йому сьогодні тяжче ніж кому.
Уже він там, уже за далиною,
вітрами тугу спалює з лиця.
Що ж, горе горем, а війна війною.
Послав полковник гетьману гінця.
"Вартуй! Вартуй!" — з Курилівської брами.
"Вартуй! Вартуй!" — від Київських воріт.
Уже стоять вози під яворами.
Полтавський полк готовий у похід.
Годуйте коней! Шлях їм далеченький.
Пильнуйте славу полкових знамен.
Полтаво! Зáсвіт встануть козаченьки.
Ти припадеш їм знову до стремен.
Так само зáсвіт встануть з полуночі.
А ти за них, Полтаво, помолись.
Лиш не заплаче свої карі очі
та Марусенька, як було колись...
СПОВІДЬ
Розділ III
...Пройшло життя. Не варт було і труду.
Лише образи наберешся вщерть.
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.
А що в житті потрібно ще мені-
Одбути всі ці клопоти земні.
Оці останні клопоти одбуть,
іти туди, куди мене ведуть,—
аби одбути, все уже одбути,—
і щоб не бути, щоб уже не бути!
Три дні дали на розмисли мені.
А нащо вже тим смертникам три дні-
Чи їх уже тримає що на світі-
Це наче привид взяти на ланцюг.
Щось наче там вовтузиться в лахмітті...
Це ж скільки тут сиділо волоцюг,
злодіїв різних. Теж чекали страти.
Мабуть, їм не хотілося вмирати.
Що ж, ви вже відбули своє, щасливці.
Хто б не були, а ви вже відбули.
Це ж, певно, тут сиділи і убивці,
збудована ж в'язниця ще коли.
Аж ось де прихилю я свою втому
за стільки днів, за стільки довгих літ!
Чи тут змінили хоч оцю солому-
Чи кинули хоч свіжий околіт-
А втім, яка мені уже різниця-
Я теж убивця. Я убила Гриця.
Оце ж за те мені й заплата —
із кам'яних мурів кам'яная хата.
Старий кожух... солома... постелюсь...
Хоч так полежу... в пітьму подивлюсь...
...А я заснула, господи, заснула!
Солодким сном уперше за всі дні.
Та так заснула, наче потонула.
Ще щось хороше й снилося мені...
Прокинулась, ніяк не розберуся, —
чого я тут,
хто вбивця,
хто Маруся-
Сама від себе ще така далека,
немов оце приніс мене лелека
та й опустив у мальвах і жоржинах
на тих ранкових росяних стежинах.
І я ще, як малесеньке дівчатко,
щоранку починаюся спочатку.
Солодка млість... блідесенький промінчик…
як добре жити... думати про інше...
А сон минув, розтанув. І натомість
раптовим болем обпекла свідомість.
Єдине слово виникло: невже-!
Душа болить, і тіло як чуже.
Навпомацки з підлоги підвелася.
Не розчесавши коси, заплелася.
Все так, як є. Приречена. Одна.
Стіна. Стіна. І грати. І стіна...
...А вже світає. Сумно, сумно, сумно
благословляється на світ.
Десь коні ржуть і глухо грають сурми.
Полтавський полк виходить у похід.
Десь грають сурми. В добрий час їм грати.
В литаври б'ють, так само як колись.
Душа рвонулась — і застряла в гратах,
прозорі руки з гратами сплелись.
Далекий гомін сповнює в'язницю.
Десь вітер гонить куряву руду.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
що я тебе в похід не проведу!
Ой, ллються сльози материнські, ллються!
Свята печаль, печаль без гіркоти.
Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.
А як загинув, як загинув ти-!
Що кожен їде,— і вогню, і грому,
всього там буде в клекоті доріг.
А ти лежиш на цвинтарі старому,
де ще ніхто з козацтва не поліг.
Останні зорі в небі догорають.
Оце уперше за багато літ —
і коні ржуть, і сурми, Грицю, грають,
а полк без тебе вийде у похід.
...Уже, мабуть, молебень відслужили,
бо затужили дзвони, затужили!
І заридали дзвони, загули! —
це ж там за браму хлопців провели.
Це ж полк виходить. — за далекі гони.
Комусь тополя стане в головах.
І дзвонять дзвони,
дзворять, дзвонять дзвони
по всій Полтаві, по усіх церквах!
Затисну вуха, чую крізь долоні
і ту церковцю прямо в бастіоні,
і той соборний величезний дзвін,—
все заридало хлопцям навздогін.
І навіть ця, ні-ні, а й ця озветься,
тюремна церква, і тюремна теж!
Вона в Полтаві гарно так зоветься:
"Усіх Скорбящих Радості".