Думка ж усе коло того Стовера, чи Стьопи, як ти кажеш, усе коло його крутиться. Ну, а тут раз ото вийшла з воріт якась така... (нічогенька, паршивка!). Ну оком метнула. Ну, якось подумалось, що цікаво було б зазнайомитись з такою. А тут, значить, і Стьопа той. Ну, й накрутилась ця ідея: а чи не підійти отако до Стовера? Я, Паню, правду кажу, як самому собі. Ловлю його за в'язи. Та от, не дається як слід ухопити.
— Чекай, чекай, Грицю, ми його зараз ухопимо! Ти тільки тримай себе в щирості, не соромся і не бійся, тримай!
— Та тримаю.
— Добре. Тепер ти от що скажи... Подумай гарненько і скажи: а коли ця ідея вже визріла в тобі, то про що ти більше думав: чи про те, як з тою машиніст-кою будеш... ну, там ходити, цілуватись, чи про те, як через неї до Стьопи прилазити?
Кіндрат засміявся і сильно струсив головою.
— По правді сказати, так більше про саму дівчину. Конешно, Стьопа теж ніби... Але коли тобі казав, так цілком щиро про Стовера думав. І сам вірив. Що тільки для Стовера. Ти ж віриш мені?
Петро аж радісно засміявся.
— Та певно, що вірю, дурачок! От у цьому ж і вся штука. Але, бач, отут ми його й ухопили за в'язи. Ідея, може, сама собі й непогана (треба подумать!). Але ти бачиш, куди він затяг. Справу він відсунув, ширшою зробив і за нею вже свої штуки хотів виробляти. Ні, голубчику, почекай! Якщо й візьмемось за цю ідею, то чортика вже чорта з два відпустимо. Не про дівчину, а про Стьопу думати. Правда, Грицю?
Гриць зітхнув і покрутив головою.
— Та тепер уже що там балакать... Ну, про саму ідею що думаєш?
Петро споважнів.
— Гм! — Що ж. Воно, звичайно, можна б... Тільки от які думки виникають. Давай діялектувати крок за кроком, що воно з того може вийти. І він почав так діялектувати, що Кіндрат кінець кінцем побачив, що цю "творчу ідею" треба поки що залишити. Якщо не знайдеться чогось кращого, тоді можна й до неї вдатися.
— Згода, Грицю?
— Згода! Нічого не зробиш. Ну, й аналітик, діялек-тик і філософ ти в нас. Чортика викрив, ідею розбив, за краватку вилаяв.
Петро раптом ухопив Кіндрата й легко, як подушку, підніс його аж під саму стелю й знову поставив додолу.
— Ех, Грицю, страшенно я радий, що ми побалакали . Такий радий, як давно вже не був. Спала вага якась з душі. Та тепер щоб ми не добились свого?! Га? Та Париж перевернемо!
— Та тобі не важко перевертать — здушив за груди так, що, думав, там під стелею й лусну.
Петро весело засміявся, забілівши рівним тинком зубів, і ніжно обняв за плечі Кіндрата.
— Та ну? Та нєв^кє заболіло? А я ж так легенько взяв. Ну, знаєш, що: у компенсацію ходім у кіно. Так мене щось здіймає, що хочеться чи рухатись, чи піти кудись.
Кіндрат поправив краватку й лукаво скоса зиркнув на Петра.
— А, може, в дансинг? — невинно кинув він.
— Як у дансинг? Чого?
— Та перше: порухати<;ь, потанцювати. А по-друге: попрактикуватись. Може ж, машиністку доведеться воювати, так щоб зі зброєю вміти вправлятися. Адже й товариш Кішкін, пам'ятаєш, запитав, чи вміємо танцювати. Га?
Петро пильно, з підозрою дивився на Кіндрата.
— Ой, братухо, гляди: чи не чортик знову підбирається? Га?
Але Кіндрат, певно, зо сміхом підморгнув.
— Чорта з два! Тепер не підбереться. Ні, верно, гайда в дансинг. Гайда в той інтернаціональний та інтерсоціяльний дансинг, що ми з тобою колись бачили проходячи. Там паризький пролетаріят танцює, шлюшки бувають, пани та чужинці наїжджають. Ну, й ми не аби хто: буржуазія, та ще й мєлкая. Га? Гайда? Як не схочеться танцювати, не будемо, а подивитись чому ні? Гріха нема ніякого проти справи.
— Ну, що ж, смалімо до дансингу! Ех, Грицю, дай руку! Не бійсь, не роздушу. Страшенно я радий, що ми отако побалакали. Тепер ніщо не страшне. Вєрно?
— На сто процентів!.. Ой, сказився: болить! Та болить же! Тю!
Петро розкотисто засміявся, вхопив з кілка капелюх, натовкмачив на голову і почав натягати пальто.
Розділ IV
Жан Рульо, відпустивши по шостій секретаря й дактильку, стояв перед дзеркалом у своєму поважному кабінеті, забитому, як у книгарні, полицями та столами з книжками й паперами, і з ніяковістю та іронічним усміхом розглядав своє обличчя. Чи впізнає ж його Жак? Правда, він ще до розриву з ним заводив уже бороду. Але тоді вона була ще маленька. Нерішуча та й неначе трохи іншого, ніж тепер, кольору. Тепер вона он яка пишна, пухнаста, яким артистичним русявим віялом облягає щелепи (для закриття яких її й було, власне, заведено). Хто знає, чи згадає Жак, як він сам колись, було, сміявся з неї? Так-так, що б там не було, треба визнати, що Жак ніколи зле не сміявся з нього, ні з бороди, ні навіть потім ні з чого у своїх політичних виступах проти нього. І лисина з'явилась, якої тоді ще не було, он яка: цегляно-червона, в якихось плямках, в горбинках, з цими жалюгідними жовто-сивими начісками з боків, "зовнішньою позичкою". Зате очі в оцих капшучках, оці маленькі, сховані під чоло очі, і оцей великий і теж цегляний ніс лишились, чорт би їх узяв, ті самі. Правда, Жак колись казав йому: "Знаєш, голубе, ти не Аполон, про це не будемо сперечатись. Але в твоїх очах стільки розуму, а в носі стільки сили, що ти подобаєшся жінкам більше, ніж визнані красені грецькими носами". Казав це без іронії, без заздрости, з малесеньким гумором. Ні, Жак був хорошим товаришем, це треба визнати щиро!
І Жан Рульо уже з виразним хвилюванням одійшов од дзеркала й подивився на годинник на руці: тільки десять по шостій, а побачення рівно о сьомій. І тут же раптом здивовано, навіть з деяким обуренням знизав широкими плечима: що за чорт, нарешті, хвилювання таке, неначе з коханою жінкою на перше побачення вибирається! Кандидат у міністри, один із лідерів не абиякої, а урядової, соціялістичної партії іде на побачення з колишнім "мансардним" товаришем і хвилюється, як хлопець.
А воно, власне, треба було не хвилюватись, а соромитись: затіяв же бо цілком хлопчачу дурницю, про яку сказати людям соромно. Жак, розуміється, відкине її і напевне (вперше, мабуть!) висміє його. Та ще потім, чого доброго, і в своїй пресі підніме на глум. Мораль московських вихованців цілком здатна на такий вчинок.
І знову, ходячи по хаті, глянув Жан Рульо на годинника й знову забув, яка година. І раптом круто зупинився. А чи не покинути цю дурницю? Взяти оце слухавку та потелефонувати Жакові, що він одмов-ляється від побачення?
Але від цієї думки стало так порожньо і тоскно, що Жан Рульо рішуче вийшов до передпокою, хапливо вдягся і вийшов на сходи. Щоб заняти час, який залишився до побачення, він пішов пішки до ресторану. І що більше наближався до нього, то хвилювання ставало все дужчим.
Над Парижем висіла сіра, важка запона зимового неба, з неї сипалась легесенька мжичка і натягненим до землі тонесеньким павутинням обсотувала світло ліхтарів і колола крила носа. А в душі Жана Рульо схвильовано співали соловейки, ті самі соловейки, які співали тоді, коли він з Жаком у лісі весною під Вер-саєм укладали проекти світового соціялізму.
Змінився Жак чи не змінився? Колись їх обох товариші називали "Жан Жак не Руссо, а тільки Рульо". Хто зна, може, Жака тоді зачіпало те, що цією назвою його немовби позбавлялось ін диві дуальности, що його підпорядковувалось Жанові? Й може, ще й через те він тоді, щоб одірватись од Жана, відірвався від спільної партії й перейшов до москутерів? О, особисті маленькі амбіції часто грають більшу ролю, ніж високі принципи.
Коли Жан Рульо ввійшов до затишної залі ресторану й знайшов свій стіл, замовлений заздалегідь, Жака ще не було. І публіки в ресторані було ще не багато. Інтимне освітлення, незаймана білість скатертин, пухкий килим на всю залю, легесенька музика звідкись... Цей ресторан Жан вибрав навмисне: колись вони обидва мріяли про те, що, коли стануть відомими, а кишені їхні досить міцними, вони прийдуть сюди пообідати разом з великою буржуазією, щоб отут, на місці, у її присутності обміркувати, як краще її "ліквідувати". І от тепер вони обидва якщо не дуже відомі, то досить міцні на кишені. Так чому ж не виконати хоч першу половину програми? Але який Жак тепер, який?
І коли Жак Ленуар нарешті з'явився, коли його худорлява, тоненька, чепурненька, як і тоді, постать заклопотано просувалась між столиками, трошки ніяково озираючись на всі боки, Жан відчув, що в суті своїй Жак не змінився, що не тільки була та сама чорнява голова, ті самі злегка пукаті очі й чисто голене лице з горбатим носом, але й та сама лагідність, делікатність. Та сама соромливість і те саме сердження на себе за неї. І коли Жак нарешті побачив Жана й весь раптом просяяв, як колись тоді, коли знаходив його в юрбі, навіть так само зробив жест привіту зігнутою рукою, Жан Рульо швидко підвівся і, теж освітлений зсередини, широким жестом простяг до нього руку. Жак подав свою, і обидва, стиснувши їх, якийсь мент застигли так, мовчки дивлячись один одному в очі. І зараз же обидва з трохи засоромленою, але серйозною посмішкою сіли один проти одного і машинально розгорнули серветки. І Жан з хвилюванням помітив, що нижня губа Жакові легесенько тремтіла і що Жак її ментами, як це бувало й тоді при хвилюванні, прикусював. До них підійшов ґарсон і виручив із цього легкого замішання.
І от із усього цього Жан Рульо не зрозумів, а відчув, що й у Жака, мабуть, так само тьохкали соловейки в грудях, коли він ішов сюди, що й у нього призабулись ці двадцять років розстання, полеміки, гніву, навіть часами зневаги та ненависти, що спільне дитинство, а надто спільні юнацькі наївності так само, може, виявили себе дужчими за всі дорослі серйозності, за всі полеміки, зневаги, ненависті. Хто знає, може?
А з другого боку, хто знає, які сліди лишилися в душах, які зміни сталися в них, і тому обидва обережно підбирались один до одного, обмацуючи, обнюхуючи себе легенькими неважними запитаннями та увагами. І коли Жан Рульо переконався, що можна підходити вже до головного, він налив обидві склянки по вінця вином, узяв свою й простигнув її до Жака. Жак швиденько вхопив свою склянку й стукнув нею об Жанову.
— За минуле, Жаку!
— Так, за минуле, Жане!
Ну, значить, можна було сміливо починати говорити про свою серйозну дурницю.
— Так то, Жаку, дозволь мені поставити тобі насамперед таке запитання: чи не вважаєш ти, що в житті деяких людей (деяких, не всіх, розуміється!) іноді, а надто за наших таких складних бурхливих часів, настає такий момент, коли чоловік відчуває якусь таємну, незрозумілу йому самому потребу...