А щоб Семен Комар раніше часу не здогадався, він ізсуває кашкета на потилицю і заводить "Бочечки". Спочатку густим голосом розгоидується-розгоидується, а тоді, немов кібець, що вхопив на землі здобич, як шугне вгору, як попливе ним, так аж руку прикладає до щоки і очі приплющує.
Гей, ти, бочечко,
Гей, дубовая,
Гей, що в тобі наливка,
Гей, да медовая.
Молдаванка та Мазунка, що знову підсуваються до хлібів, озираються і, задоволено помахуючи заляпаними хвостами, прямують просто до пшениці, — тепер хоч під носом у нього шкоду роби, не помітить.
Що в тобі наливка,
Гей, да медовая,
Гей, з ким я тебе пить буду
Молодая.
Ну, Семен Комар, почувши спів, зараз же й собі. Шапчину на потилицю, праву руку під щоку і на все поле:
Гей, ти, бочечко,
Гей, да дубовая...
Семен Ґедзь розплющує очі. Молдаванка вже скубе колос пшениці.
— А куди ж ти ото, га?! А куди, душе чортова?! Га?!
Молдаванка стрімголов кидається від пшениці в череду, і ґирлиґа попадає в зад Мазунці. А Семен Комар аж вихиляється, аж назад трохи не падає, та все виводить, та все виводить "Бочечки".
Семен Ґедзь посміхається: співай, співай, поспіваєш ти іншої сьогодні, скургуце чортів!
Сонце зовсім сходить тільки тоді, як череда підходить до Трьох Копанок. У лузі ще сіро, ще туман пасмами повис у лозах. Десь росяно там! Так нехай же спершу туди скургуц іде. А як сонце почне припікати, тоді на горб його.
— Агов, Семене! Жени своїх у лози, а я тут буду. Та дивись, щоб знизу в баштан не залізли!
Семен Комар хитає головою і жене свою малеч униз, а Семен Ґедзь одсуває череду далі від баштану й сам сідає під куренем. (Лягати — небезпечно, ще, крий Боже, задрімаєш — та й пропало півроку служби). Він виймає з торби початий бриль, вставля в плетиво нову солому й, озирнувши пильним оком усю свою рогату армію, починає плести.
А внизу хилитаються лози, наче від подувів одурілого вітру, то туди, то сюди, — то телята поміж них. Серед гілля та осоки не видко ні череди, ні пастуха, тільки вівці, неначе табунець сірих горобців, на горбику длубаються.
Семен Ґедзь із усміхом зирка туди: та й росяно ж, мабуть, там. Отож нехай, нехай помокне чортів скургуц. Ач, причепилася московська пеня*, влипла в чоловіка, як трясця. Ну, та як приліпив пан, то сам же й одліпить!
*Московська пеня — очевидно, йдеться про податок. Пеня — грошове стягнення за невиконання або прострочення зобов'язань. У Росії XIX — початку XX ст., під владою якої перебувала й Україна, пеня нараховувалася на невчасно виплачений податок.
Семен Ґедзь плете, на худобу поглядає та все на сонце зирк та зирк, — чи хутко стара прителіпається. Звичайно вона так на обід з'являється. Ну, сьогодні, мабуть, припізниться, по степу череду шукаючи.
І на баштан Семен Ґедзь сьогодні не лізе, навіть не дивиться ні на горох, ні на огірки. Не до огірків сьогодні. Золото хай росте там, не полізе сьогодні. А стьожка плетива стає все довша та довша, і тягнеться за Ґедзем, як довжелезний золотий вуж. А сонце підтягається, наче панікадило в церкві, все вище та вище. А худоба вже подекуди полягала й ремиґає. Хутко вже поїти треба гнати. А старої все нема та й нема. Гей, лишенько, та чи й прийде сьогодні? Треба голос подати, може, десь тут за баштаном лазить, та не бачить череди. І Семен Ґедзь, задравши голову, заводить:
Гей, ти, бочечко,
Гей, да дубовая...
Але, згадавши, що стара — глуха, плює й змовкає.
Дужче обвіває густим, теплим духом чебрику, що росте понад межею. Трава вже не свіжить ніг. Під кашкетом збирається піт і лоскотливими сльозами стікає по лицях до шиї. Повітря мерехтить хвильками, хилитається, і часом, як приплющиш очі, здається, що корови трусяться від заціпленого сміху.
Тихо-тихо. Ховрашки насмілюються до того, що зовсім недалечко вилізають із нірок, стають на задні лапки, а передні складають, як на молитву, і тоненько-тоненько пускають просто в Семена Ґедзя свистом, наче гострим блискучим дротиком.
— Ач, чортової душі ховрашня, не боїться! — сам до себе дивується Ґедзь. Але руку простягти за ґирлиґою та пожбурити в якогось — ліньки. Ех, огірків би накрасти, та баклажанчиків, та цибульки зеленої! Ото б пообідалось по-панському. А то вминай самий хліб. Ще й води немає.
А стара не йде та й не йде, хоч чорта їй дай! Аж ось таки тюпає стара тетеря! Руку до очей дашком приклала і вишукує свого любого скургуцика. Семен Ґедзь жвавенько схоплюється.
— Агов, бабо! Ось-о-сьо-о ми!
Та тут же знову плює:
— Тю на тебе, лиха годино! Не чує ж старе луб'я. Агов, гей, сюди!
І кашкетом вимахує, як на орачів.
Стара кашкет помічає і, спотикаючись та поспішаючи, котиться маленькою темною грудочкою згори на Семена, паличкою підпираючись. Личко крихітне-крихітне, замотане хусткою, оченята без вій, червоненькі, закислі, посміхаються. Уст немає, тільки ямочка, а й вона, і носик, і всі зморшки посміхаються. Так наче сина рідного побачила.
— Ждоров, Шеменочку, ждоров, шиночку! А де ж мій лобуряка?
І зараз же витягає все личко й кліпає очима, наготовившись слухати.
— А Семен там, у лозах, — кричить Семен Ґедзь над самим лицем бабці й показує рукою вниз. — Я зараз прижену його вам.
Стара швиденько хитає головою, — розчула чи ні, — а все посміхається.
— Ви посидьте тут у холодочку, в курені.
І Семен Ґедзь показує на курінь та навіть злегка підпихає до нього бабусю. Вона слухняно посувається за його рукою і шамкає:
— Шпашибі, шиночку, дай боже душі шпашіння... Щоб на тому швіті... Цариця небесна...
Навчилася попідвіконню харамаркати молитов, то й тут бурмоче собі.
— Семен Ґедзь умощує стареньку в курені, нашвидку змотує стьожку свого плетива, хапає торбу та ґирлиґу і біжить до череди.
— Ану, гей!.. А куди? ґей!
Череда ліниво рушає вниз. Але Семен Ґедзь так поспішає, що ввесь час бігає від краю до краю і лупить ґирлиґою по клубах худобу.
Наблизившись до лугу так, що чути голос, він гукає в лози:
— Агов, Семене! Семене-е!!
Семен Комар одразу вистрибує з осоки і відгукується. Його видко тільки від пояса, неначе в зеленій воді стоїть.
— Жени своїх до куреня! Там твоя бабця прийшла. Бери боком, обходом, щоб телята до корів не пристали. Та живо!
Семен Комар, як опечений, кидається до своїх телят і виганяє їх із лугу. (Ач, зрадів скургуц!)
А Семен Ґедзь потрошки зсуває свою череду на їхнє місце. Та тим не задовольняється, а жене лугом геть-геть далі від баштану.
У долині не так сухо та гаряче, як на горі. Болотяний гострий дух осоки парко обвіває лице.
Біля середньої копанки череда скупчується і довго п'є з неї та з калюжі. Семен Ґедзь нетерпляче чекає, потім сам припадає до води і смокче її витягненими губами. У куточку копанки розпласталось чорненьке жабеня з жовтогарячим черевцем і застигло.
В зуби зайшов холод, коліна промокли, в роті смак глини й болота.
Семен Ґедзь утирається рукавом сорочки, оглядає череду і швиденько вибирається з осоки на горб. Комарова малеч пасеться понад баштаном, а сам Комар зо своєю бабцею сидять під куренем.
Ще раз перевіривши, чи не може його череда підібратись до баштану, Семен повагом іде на гору, до куреня.
Семен Комар щось криком розповідає старій, аж ніби стрибаючи їй у лице. Та вітрець заносить слова у степ, і нічого не можна розібрати. Ага, десь, видко, жаліється своїй бабці на Семена Ґедзя, бо як Семен Ґедзь наближається, то Семен Комар замовкає й починає швидко-швидко плести бриля.
Та Семен Ґедзь на це не вважає. Наче нічого собі не помітивши, він підходить зовсім близько і лагідненько каже до Семена Комара:
— Та чого ж ви сидите на сонці? Зайшли б у курінь, у холодочок. Ач, бабуня аж очима кліпають.
Бабуня справді кліпає червоними оченятками й привітно, всім личком посміхається до Ґедзя, нічого не чуючи. Але Семен Комар здивовано дивиться на Ґедзя:
— Еге, "в курінь"! А як залізуть телята на баштан?
— Не залізуть. Я постережу. Заведи, заведи бабуню в курінь. Бач, як їх сонце пече. Я постережу, не бійся. Заведи.
Семен Комар слухається і кричить бабці на вухо, щоб ішла до куреня в холодочок, бо тут дуже сонце пече, а Семен постереже, щоб телята на баштан не залізли.
Старенька слухняно, трудненько підводиться, й обоє залізають у курінь. А Семен Ґедзь іде з ґирлиґою вниз межею й відганяє ще далі від баштану черідку, сердито кричачи:
— Гей! Гей! А куди, душе чортова?!
Але, як тільки Семен Комар із бабцею ховаються в курені, він швиденько обходить черідку й без крику, поволі підганяє її назад до баштану. Дуже швидко гнати не можна, бо пан десь уже, може, стежить у підзорну трубу та помітить, що Семен Ґедзь навмисно заганяє худобу на баштан.
Надігнавши, він тишком підбирається до куреня, лягає біля нього й прислухається до розмови. Двері куреня дивляться на гору, так що скургуц не зможе побачити, як знизу телята позалазять на баштан. А Семен Ґедзь, послухавши трохи, піде собі до своєї череди. Пан налетить, застукає телят та лошат на баштані, і нехай собі тоді цілується з скургуцом та його бабусею.
О, щось питає стара. Семен Ґедзь прихиляє голову до куреня.
— А може, ти його недобре слухаєшся, синку? (Ага, жалівся, видко-таки, чортів скургуц!)
Скургуців голос зараз же криком перебиває бабине буботіння:
— Та я слухаюсь! Та то він так. Він — добрий. Він мене брилі плести вчить. От, бачите, якого бриля плету. О!
Семен Ґедзь примружує одне око: ач як бреше, — "брилі плести вчить". Сам, паршивець, підглядав, перекривляв та так і навчився.
— Еге ж, еге ж, гарний брилик. Учися, синку, вчися. Шануйся, то люди з тебе будуть. А як часом Семен чи накричить, чи як там, то зла на нього не май, синочку. Він — старший, він на добро тобі так.
— Та я зла не маю! Та я його слухаюсь! Та він же вже — парубок. Його, бабусю, великі парубки люблять та шанують. Єй-бо! Та він на спів первий на всю окономію! От як!
Семен Ґедзь похмурює брови й здивовано дивиться вбік, прислухаючись усім лицем.
— Я, бабуню, ніколи з ним не сварюся. Я все роблю, як він каже. Я як виросту, то буду такий, як він. І співатиму так само і все-все. Мене вже й звуть Семеном Комаром. Він — Семен Ґедзь, а я — Семен Комар! От як! Мені добре з ним. Він — добрячий-добрячий, бабуню! Е, ні, я ніколи не сварюся з ним!
Семен Ґедзь іще більше похмурюється і кумедно випинає нижню губу, загнувши її донизу.