А Любка зразу ж спалахнула:
— А щоб ти знав, що купить! І грядку*, і десять пар голубів, і гривуна, і п'ять пар чорно-рябих, і ганяло, і... і...
Льонька й Васько ще голосніше засміялися. А Івашко тільки гаряче, по самі вуха, почервонів і бовкнув:
— Ну, додому!.. На річку завтра вийдеш, Васько, у свинки** гулять?
*Грядка — тут: голуб'ятня. **Свинка — тут: дитяча гра, в ході якої слід загнати кульку (свинку) в ямку або ямки.
Васько зразу перестав сміятися: гуляти в свинки для нього було так само, як для його матері випити.
— Вийду! За заводом?
— За заводом.
Але Льонька не дав так легко замазати голубник свинкою. Він тугіше зав'язав свій башличок на шиї й пустив навздогін Івашкові:
— Так коли ж ти, Івашку, схочеш голубник мати? Га?
Івашко озирнувся. Ех, сказав би він щось цьому сапатому губаневі, та щастя його, що папашка його інженер, — пожаліється і тата ще з роботи поженуть. І Івашко тільки бовкнув:
— Тоді, як і ти.
— Я зараз же після екзаменів! А ти теж?
На це вже Івашко не мав що відповісти. Навіть Любка мовчки шарпнула лідяка, і обоє похмуро пішли в ворота свого двору.
А Льонька бив та бив у спину їм:
— Та гляди не забудь же й гривуна купити!.. І об десять пар!.. І грядка щоб була справжня!..
А Васько й собі:
— І ганяло на п'ять аршин!
Івашко навіть вечеряти не схотів. Сказав, що дуже намерзся, виліз на піч і ліг на своє місце лицем до стінки. Любка повечеряти повечеряла, але теж невесела була і зараз же полізла до Івашка з двома пиріжками (один з капустою, а другий з горохом) за пазухою. Івашко мовчки взяв пиріжки, мовчки, не повертаючись од стінки, з'їв їх і мовчки заснув за Любкою.
Так-от, з цього й почалося.
Аж змінився Івашко з того вечора. Став не то задуманий, не то розкиданий та неуважний. Навіть менше почав штуки виробляти в школі. То, бувало, як що, так зараз же на Івашка та Любку: їхня робота. Чи мотузок між двома рядами лав прив'язано, чи колючок із акації в коси батюшці насипано, чи чортика з паперу так примудровано, що як учителька повернеться ліворуч, то праворуч із-за шафи чортик сам собою вистрибує і ногами пацає, — за все винна була близня1, Івашко та Любка.
*Близня — себто, близнята.
(Пробували їх розсадити, розлучити, так було з ними клопоту: обоє не на жарт затужили, мало не захворіли. Мусили знову на одній лаві посадити. Батюшка сам сказав: "Близнят гріх розлучати. Тільки Бог має право на це").
Але тепер і вчителька повинна була визнати, що близня в штуках не винна була.
Та аж навіть схуд і трохи зблід із лиця Івашко. Раніше тверденьке, чисте-чисте личко його було зовсім як підсмажена проскурка. А тепер ту проскурку наче мукою злегка присипали. Раніше чіткі, пухкі губи раз у раз тонесенько лукавились у куточках і завсігди рухались: чи щось жували (папір, гумку, живицю, ґудзика), чи морщились од задуманої нової штуки, чи виспівували. А тепер були все стулені, неначе щось здушили в собі й не випускали.
Навіть два вихори його немовби принишкли. Над чолом його по обидва боки стирчало два вихорці, задьорні, вперті, як два гребінці у півника. (Тато казав, що один був призначений для Любки, та Івашко перехопив. А мама казала, що як родився Івашко перший, то корова, щоб не ждати Любку, два рази лизнула його. Через те й стало два вихори).
Ну, а коли Івашко принишк, то і Любка за ним. Бо що Івашкові, те й Любці, а що Любці, те й Івашкові. Це вже — закон.
Правда, Любка не могла зовсім притихнути. Занадто-бо вже буйна та розгониста була Любка. І то тільки по Любці можна було впізнавати, хто штуки виробляв. Хитрувати, довго приставлятися, тихенько під ворога підлазити не могла Любка. Або зарегоче тоді, коли ворог от-от попадеться в Іващину хитрість, або не витерпить і рвоне на всю душу там, де треба нищечком підбиратися. Часом воно й на краще виходило, а часом геть-чисто ламало всю Іващину будівлю.
Та й сама вона вся була інша, ніж Івашко. Вихорців вона не мала ні одного, то правда, але все волосся в неї було в таких буйнозолотих кучерях, що сто вихорів там не дорівнялись би. Чисто як збита з білків та жовтків піна на голові, або, як казав дядьо Павлусь, бурею покручене, покучерявлене золоте жито на голові. А під житом — дві великі-великі сині квітки очей. А коли очі заплющені, то на них лягають два широких серпики — густі темні вії.
(Одне слово, Любка вся була в маму, а Івашко — викапаний батько. І через те "маминим мазунчиком" був Івашко, а "татовою дочечкою" — Любка).
Але хоч і не могла зовсім притихнути Любка, та й сама собою бути теж не могла: загнав паршивий Льонька колючку Івасеві.
Та мало, що раз загнав, а й увесь час заганяв її все глибше та глибше, увесь час навмисне за неї шарпав. Чи на сковзанці, чи так на вулиці, зараз же й ляпає своїми мокрими, одвислими губами:
— Ну, Івашку, голубник буде?
— Гей, Івашку, поспішай гривуна купувати, бо перехоплять.
— А що, Івашку, скільки твій татко на голубник тобі... березового віника наготовив?
(Льонька ще й з того сміявся, що Івашко та Любка батька татом звали).
А за Льонькою й свої деякі хлопці почали шпигати голубником. Вже й "парою гривунів" прозвали їх обох. Вже менше казали: "Ага, он близня іде", а більше: "О, пара гривунів летить! Трюхай, Сьомка!" З усіма ж не переб'єшся. Ну, одному-другому юшку з носа пустили, зблизька роти позамикали, а здалеку ж не замкнеш. Одбіжить за верству та й дражниться: "Пара гривунів! Пара гривунів!"
Було з чого і схуднути, і збліднути.
Та от раз, лежачи на печі вдвох, Івашко притяг за волосся до самого рота собі Любчине вухо і прошепотів уголос:
— А голубник таки буде.
Любка аж сіла й витріщилась на Івашка двома синіми квітками.
Але Івашко зараз же смикнув її за рукав сорочинки й уклав знову поруч себе.
— Тільки цить мені тепер. Чуєш, Любко?!
— А як? А як? А як буде?
Що буде, то Любка зразу ж повірила. Коли Вашко каже (та не так собі, не з завзяття, не спересердя каже, а на вухо), то, значить, так воно й буде.
— А як, Вашечку-Телесичку? Як? Як?
І аж щоки почала йому шарувати долонями з нетерплячки та з радості.
Та Івашко поважно й суворо знову вклав її на місце й прошепотів:
— Лежи тихо, а то... Присягайсь, що не будеш язиком плескати, тоді скажу.
— Присягаюсь, Івашечку! Їй-богу, присягаюсь!
— Е, ні, ти по-справжньому. Ставай на коліна.
Любка притихла, споважніла й стала на коліна, скинувши з себе стару мамину кохтину, що нею вкривалася. Світло лампи з кімнати, де по вечері дядьо Павлусь щось читав татові та мамі, крізь віконечко в стіні печі чиркнуло по золотій кучмі Любки й оточило голову ясним кружальцем, як у святих на іконах. Вона міцно-міцно зчепила пальці рук і, так тримаючи їх на грудях, пошепки, але з страхом ув очах сказала:
— Щоб я мами, тата й Івашка не побачила, коли не сповню!
Ну, після такого присягання можна було вірити. Язика проковтне, спухне від невиплесканої з себе тайни, а не скаже.
— Ну, так слухай тепер...
І Івашко почав пошепки, завзято зібравши брови над очима, викладати в ухо Любці оте "як". А Любка, щоб вухо її не впустило ні одного слова з того шепоту, лежала непорушно горілиць, як кузочка, що приставляється мертвою, коли повернеш її на спину. І тільки водила по стелі напруженими очима або невидючим поглядом зупинялася на знайомій тріщинці, подібній до нарисованого півника з довгими лапками.
План в Івашка був такий. Для голубника треба насамперед мати грядку. Май ти хоч розгривунів, а коли не маєш де їх держати, то ніякого голубника в тебе не буде. Розуміється, грядка — штука непроста та й недешевенька. Добре тому Льоньці: папашка купить дощок, цвяхів, стовпів, звелить робітникам із заводу змайструвати і за день матиме яку хоч грядку. А тут треба самим розстаратися і на дошки, і на цвяхи, і на все.
А як розстаратися? А от як: як почнеться весна, як буде повідь, то по річці плистиме багато всякого дерева, дощок, дубків, цурупалків. Часом, буває, ціла собача буда (а то й повітка) пливе. Треба здобути дві довгі-довгі палиці, приробити на кінцях по гострому гаку та тими палицями й виловлювати з річки дерево. Так робить старий Кожух, збираючи собі паливо на всю зиму.
А поки та весна, то можна ще й так робити. Взяти з татової скриньки обценьки, маленьку пилочку (оту, що з червоним держальцем), молотка та й ходити по пустирях. За Червоною Балкою, наприклад, є такі пустирі, що, мабуть, і хазяїни їхні повмирали.
Там є паркани, що з них дошки самі випадають. От ті дошки позривати та й позносити до себе. А цвяхи просто витягти з парканів молотком та обценьками.
— А де ж складати? — прошепотіла Любка, не рухаючи головою.
— А в нашій коморі. Попрохаємо маму, щоб пустила нас.
— А як спитає, навіщо нам дошки?
— А на літо за коморою хочемо собі хатки строїти.
— А як попалять у печі?
— Е, ні! Так, щоб не палили.
У кімнаті стихло буботіння дядя Павлуся. Крізь віконечко по печі просунула тінь і зачувся голос тата:
— Гей, близня! А чого не спите?
Івашко хитренько примружив очі на стелю й голосно у вухо Любці сказав:
— Та я казку кажу Любці.
Любка прикусила губу й штовхнула Івашка ліктем у бік.
— "Казку". Спіть. А то знову до школи спізнитесь. І тут казки, і там казки. Ех, сукиного сина, а життя — не казка.
Але тут уже пробубонів голос дядя Павлуся:
— А часом і краще за казку може бути.
А мама хитра: щоб послухати ще казки дядя Павлуся, сказала:
— Ну, та дочитаємо вже, поки я дошию.
Тоді Любка знову штовхнула Івашка в бік:
— Ну, далі, Вашко! А як буде грядка, де ж ми голубів візьмемо?
— А голубів ми візьмемо от де...
Івашко трохи помовчав і почав викладати й цей план.
Треба взяти коробочку і складати в неї всі гроші, що вони їх матимуть до літа. (Бо неодмінно треба, щоб до літа був голубник!) Та отак і той... і наскладають. І на цьому замовк.
Тут Любка почала кліпати очима, як прокидаючись од сну. Та це й усе?! А скільки ж вони можуть наскладати в ту коробочку? Копійок з десять?
Івашко мовчав. У цьому місці в нього, видко, не все гаразд було обдумано.
— А скільки ж усього треба наскладати, Вашку? Івашко відвернувся від Любчиного вуха і ліг лицем до стелі.
А Любка, навпаки, повернулася боком до нього.
— Скільки, Вашку?
Івашко трудно зітхнув.
— Та багато. Якщо десять пар, то нехай, скажемо, по тридцять копійок пара, — поганеньких сиваків, — так і то: десять множимо на тридцять, получаємо триста копійок.