І не встигає Ланка трошки надушити, як ґудзик, неначе стигла грушка, зразу ж одпадає від спини. Ланка цупко стискує його пучками і швидко засуває в кишеню.
Але в цей же мент, чи від того, що довго дух затримувала в собі, чи чого іншого, в грудях їй так свербить, що вона з усієї сили вибухає кашлем, — немов із Грищиного пістолета вистрелила.
Генерал і дві його пані, як підстрелені, аж тіпаються від несподіванки й раптово обертаються.
Обертаються і на мить дубіють: біля самої лави, під самим генералом стоїть навколішках дівча з дикими очима і гострим, як кинджал, ножиком у руці.
— Хто така?! Хто така?! — розгублено хрипить генерал. А сам хапливо-хапливо совгає задом і стягає його з лави.
— Та хто така?! Та ти чого?! — злякано кричить стара пані. — Що тобі треба?!
А Ланка стоїть навколішках, держить ніж у руці й мовчки, заціпенілими очима дивиться вгору на перелякані і люті обличчя під парасолями.
Раптом молода пані оббігає лаву й хоче підбігти до Ланки. Але стара з жахом кричить їй:
— Не підходь до неї, не підходь! Ще ножем штрикне! Поліцію сюди! Клич поліцію! Це соціалісти підіслали! Клич поліцію!
А Ланка стоїть і все дивиться вгору, наче молиться до жовтого старого лиця під синьою парасолькою, їй би в кущі ящіркою поміж листям прошмигнути, а вона ні ногою, ні рукою рухнути не може. А в ухах гуде, а серце впало кудись у живіт, в очах усе в тумані.
Біля лави збирається вже ціла юрба. Хтось кричить, хтось свистить. А Ланка все стоїть навколішках і водить очима по лицях, що з острахом зазирають до неї через спинку лави. Раптом хтось іззаду хапа її за плече й за руку, що держить ніж, і сильно ставить на ноги. Потім чиїсь пальці видирають ніж із руки, а другі пальці тягнуть за плече і витягають на доріжку.
І як тільки витягають, так стара пані кидається до Ланки, нахиливши до неї жовте люте лице.
— Ти чого тут з ножем? Га? Кажи зараз же: чого? Що ти хотіла?
І аж стукає складеною парасолькою об землю. Ланка ж тільки ковтає щось горлом і мовчить.
— Кажи мені зараз же: чого сиділа там з ножем? Кажи!
Та мовчить Ланка. Кошик волосся її збився набік, косиці повисмикувались із плетива. Але тепер Ланка не вмощує їх. Куций носик її став сірий, як із вапна, а ластовиння потемніло на ньому.
Аж ось, нарешті, крізь юрбу продирається величезна постать поліцая. Він у парусиновій блузі, з шаблюкою на боці й широченною рудою, аж червоною, бородою. Ланка з німим жахом переводить очі на нього, задравши голову, як до дерева. Але він тільки зирка на неї і зразу ввесь чудно витягається, закидає чогось руку набік, приставляє долонею до картуза собі й стоїть так перед генералом. І генерал, і генеральша, і панок з кокардою розповідають поліцаєві, а він усе стоїть, прип'явши руку до козирка.
Потім Ланку знову питають, знову шарпають, а вона все так само тільки зирка спідлоба й мовчить.
— Забери її! — нарешті сердито гирка генерал. — У поліцію! Розслідувать!
Тоді тільки городовик пуска свою руку з козирка, хапа нею за плече Ланку й штовха наперед. — Пішла! Жживо! Я тобі дам, босявка паршива! Ланка від штовхана спотикається, але поліцаєва рука міцно тримає її за плече й майже несе її поперед себе.
Вся юрба суне за ними аж до воріт саду. (Але з саду не виходить, бо треба тоді брати другий білет, щоб вернутися).
Поліцай і Ланка ідуть самі вулицею. Йому дуже низько вести її за плече, — доводиться аж згинатися, — через те він бере її за руку. Рука Ланки в його величезній руці — як лапка мишки в лапі ведмедя. Голова її й до пояса йому не дістає, а босі ноженята поруч величезних чобіт — неначе дві стеблинки квіток коло двох стовбурів.
— А, чортеня прокляте! Ти диви, га? Яка мені історія!..
І чи дивується, чи сердиться городовик, не можна розібрати. І чи до Ланки, чи до себе каже, теж не знати.
Він ступає поволі, важко та поважно. Але Ланка мусить підтюпцем бігти побіч нього, щоб рівнятися з ним.
На вулиці люди не збираються коло них купою, не чіпляються, навіть не дивляться. Іде собі городовик з дівчинкою, — що тут такого. А того й не знають, що її з ножем коло генерала спіймано, що її в поліцію на каторжні роботи ведуть.
А поліцай іде-іде та й знову:
— Гм! З ножем... Чортеня прокляте! Ти диви, їй-богу! Таке мале!..
Раптом Ланка тягне свою руку й жалібно каже:
— Дядю, пустіть мене!..
Городовик од здивування аж зупиняється.
— Як-то пустить?! Куди??
— А додому. Мені треба їсти варить. Уже вечір.
І, задравши голову так, що всі жили на шиї натягаються, вона дивиться вгору до рудої бороди. З-за бороди до неї визирають двоє сірих маленьких очей. Вони в білих віях, як у молодесеньких рожевих поросят. І не сердиті, а, видко, дуже здивовані.
— Та ти хто така? Чого з ножем там сиділа?
Ланка потуплюється й мовчить.
— Ну кажи ж, коли забалакала. Язика ж, видно, маєш. Кажи: чого хотіла'і Хто тебе туди послав?
— Мене ніхто не посилав. Я сама.
— Чого ж ти сама? Генерала вбивать?
Тут Ланка аж шарпається вся.
— Та кого вбивать? Я нікого вбивать не хотіла. Чого вони причепилися?
— А чого ж ти з ножем там сиділа?
Але на це Ланка знову потуплюється й мовчить.
— Ну, кажи ж. Кажи по совісті, всю правду. Лучше буде. Я ж бачу, ти мала, куди ж тобі там убивать. Чого ти там хотіла? Га? Ну?
Ланка ще якийсь мент мовчить, потім раптом суворо, але рішуче бовкає:
— Я сімака в нього одрізала.
Городовик, уражений, аж присідає, щоб краще чути.
— Якого сімака?? У генерала?
— Атож.
— Де?!
— А ззаду. В нього було там два. А я одного одрізала.
Поліцай ошелешено кліпає на неї білими віями.
— Ти диви!.. Хе! Та чи не брешеш ти, дівчино?
— А єй-бо, що не брешу! Ось і сімак.
І Ланка виймає з кишені ґудзика й показує поліцаєві. Він бере його своїми величезними пальцями, підносить до лиця і крутить на всі боки.
— Ти диви!.. Хе! Таки справді сімак.
Але Ланка, вхопившись одною рукою за пояс городовика, другою тягнеться вгору:
— Оддайте, дядю, одда-айте!
Та городовик оддирає її руку з пояса і сердито каже:
— Куди за пояс рвеш! Стій смирно. Я тобі дам сімака, чортеня паршиве! Як же ти сміла в генерала казьонні пуговиці різать?! Га?!
— А йому шкода? Я ж усього один. А в нього аж дванадцять. Десять спереду і два ззаду.
Городовик аж плечима знизує, не знаючи, що на це сказать.
— А диви!.. Дванадцять.
А Ланка знов обережно сіпає за полу й тягнеться рукою за ґудзиком.
— Оддайте, дядю! Ой, оддайте, дядю, бо вмру!..
— Тю, дурне яке! Та ти ж понімаєш, що ти — злодійка? Ти вкрала чуже добро з ножем, з розбоєм. А ти кажеш: "оддайте". Чия ти? Хто твій батько?
Ланка похиляє голову й глухо каже:
— В мене батька немає. На паровозі вбило.
— А мати є?
— Є.
— Чим займається?
— На машинці шиє. Модистка.
— От бач. А ти сімаки крадеш.
Ланка ще нижче похиляє голову й сердито бовкає:
— Я не крала. Я щоб змінять на цебер для мами.
— Який цебер?
— Такий. На воду. В мами ноги болять. Мама не ходять. А їм треба парить ноги в гарячій воді. Щоб із попелом, перцем і м'ятою. Тоді ноги перестають боліти. А в нас грошей нема на цебер. Ми бідні.
Ланка замовкає й босими пальцями качає камінчик. Городовик дивиться на її голову згори й чекає.
— Ну? А сімак же нащо?
Ланка перестає качать камінчик і нетерпляче знизує плечем.
— Та щоб змінять же на цебер.
— Хто ж тобі дасть цебер за сімака?
— Дасть Гришка, хлопець з нашої вулиці. Він складає калєкцію з сімаків. А в нього лавка і єсть цебри. Та маненький цебер. Отакий...
І Ланка знехотя показує, який саме від землі.
— Щоб тільки ноги поставити.
Городовик трохи мовчить, знову вертить перед очима ґудзика, гмикає і знову дивиться на похилену голівку з розкудовченим плетінням.
— Та мати й не ходить ногами? Ланка мовчки крутить головою.
— Та, кажеш, що ти й їсти вариш?
— А хто ж буде? Мама не ходять. Одда-айте, дядю, сімака. їй-богу, я не крала.
І Ланка знову задирає голову й благально дивиться до рудого віяла. А в очах повно-повно сліз, — от-от викотяться й потечуть по зблідлих, тугих щічках.
Поліцай суворо похмурює брови й одвертається.
— Ніззя. Ходім.
— Куди?
— Як-то "куди"? В поліцію. "Не вкрала". Купила в генерала, чи що? "Не вкрала"!..
Вони рушають, і поліцай знову тримає Ланку за руку, а вона підтюпцем біжить коло нього. А з очей їй теж підтюпцем біжать буйні, рясні сльози по тугих щічках.
— "Не вкрала". А я одвічай за тебе? Цебер їй треба... Та в генералів сімаки різать?.. Чортеня собаче!
Городовик бурмотить і, замовкнувши, сердито хмурить жовті кошлаті брови. Потім знову:
— Цебер! Бач, знайшла способ цебри купувати. "Не вкрала". Чортеня паршиве.
А сам чогось усе кидає оком по вулиці. Та на вулиці нічого особливого немає. Стоять собі дерева з густо-червоними від сонця вершечками; стоять будинки з золотими шибками вгорі; стоять візники, куняючи в нагрітому холодку вулиці. Прохожі навіть не дивляться на якогось там рудого поліцая з маленькою дівчинкою.
Раптом він трохи розтулює свою руку, вкладає другою рукою в ручку Ланці генералового ґудзика й рівним, немов чужим голосом пускає до неї вниз:
— Тікай у цей перевулок. Жживо!
І так розтулює свою руку, що Ланчина ручка аж бовтається в ній.
Ланка якусь мить аж не розуміє.
— Та тікай же, кажу, чортеня собаче! І зовсім випускає ручку.
Аж тоді Ланка стріпується, сильно затискує в долоні сімака, шарпається вбік і прожогом кидається в перевулок. Поліцай скрикує, женеться за нею, кричить:
— Стій! Стій! Куди? А лови її, лови!
Та куди ж йому в своїх чоботищах догнати ці маленькі ніжки, що тільки миготять, як спиці в колесі.
Дехто з прохожих зупиняється, дивиться, як здоровенний городовик, притримуючи одною рукою шаблюку, чогось женеться за дівчинкою, і з усміхом іде собі далі. А здоровенний городовик, забігши у перевулок, теж зупиняється і теж з посмішкою дивиться, як з усієї сили дріботять маленькі руді ніжки. От дівча на мить обертається, завертає в інший перевулок і зникає. Тоді поліцай поправля пояс, шаблюку і, повернувши назад, поважно виходить знову на велику вулицю.
А Ланка все біжить, усе біжить і тисне в руці генералового ґудзика. Їй уже дихати шорстко, піт уже в очі забігає, а вона й на хвилинку не зупиняється передихнути. Хтозна, а як роздумає городовик, та поженеться, та знову поведе в поліцію й сімака відбере?
Аж коли вибігає на свою вулицю, тоді тільки сідає на лавочку біля чиїхсь воріт і, важко дихаючи, розмазує піт по лиці.
Сонце вже зайшло, і небо густо-густо-червоне, аж сизе, як пика в генерала.