От якби йому, містеру Квіку, роздобути ці таблетки, дізнатися — з чого вони зроблені... Він би тоді зміг такий прибуток мати, що ніякі інші "курячі королі" неспроможні були б з ним змагатися. Адже з цими таблетками курчат не доводиться навіть годувати, не доводиться чекати, поки вони виростуть!..
— Це просто чудово! — в захваті сказав він і, звертаючись до завідувача, спитав, що то за таблетки, де їх дістають і з чого вони зроблені?
— Їх виробляють тут же, при нашому дослідному господарстві, — відповів завідувач. — Але з чого вони робляться, я вам сказати не можу: це секрет виробництва, або, вірніше, — наукова таємниця! Це один наш учений, відомий винахідник, винайшов такий засіб, але досі ще його тільки випробовують.
— Цей учений — дідусь нашого школяра! — втрутився в розмову один з хлопчиків. — Ось його внук, Юрчик!
Містер Квік кинувся до вказаного хлопчика, якого назвали Юрчиком, і почав гаряче потискувати йому руку.
— Я дуже радий! — захоплено повторював містер Квік. — Для мене такий великий приємність знайомитися внук такої великої людини!
Юрчик трохи зніяковів, але вирішив, що треба підтримати розмову з цим чудернацьким іноземцем.
— Ви, мабуть, теж учений? Теж винахідник? — ввічливо спитав він.
— О, так! — відповів містер Квік, — Я є великий знавець курячої справи!
Хлопчики й дівчатка з повагою подивилися на нього. Вони ж знали, що в капіталістичних країнах живуть не самі капіталісти, а й трудящі люди — робітники, й селяни, й службовці, і вчені. І вони подумали, що цей іноземець і є такий вчений. їм зовсім навіть на думку не спало, що це може бути найсправжнісінький капіталіст.
Клітки з велетенськими курчатами тим часом були винесені з приміщення і повантажені на грузовики, а завідувач став показувати школярам, що треба робити далі.
Поки всі уважно розглядали, як чистять інкубатор, щоб закласти в нього нові яйця, містер Квік тишком-нишком підійшов до Юрчика і потихеньку відвів його вбік.
— Любий хлопчику, — сказав він стиха, — скажіть, будь ласка, ваш великий дід ще нікому не продати патент на свій винахід?
— А що таке патент? — спитав Юрчик, — І як це так — продати?
— О, це значить — передати секрет виробництва, — пояснив містер Квік, — і за це одержати гроші.
— Ні, — сказав Юрчик, знизавши плечима, — нікому він нічого не продавав.
Містер Квік страшенно зрадів.
— Мій любий хлопчику! — вигукнув він. — Я вас дуже просити — знайомити мене ваш великий дід! Я хотів купувати його винахід і давати йому дуже-дуже багато грошей!
Юрчик здивовано подивився на іноземця.
— Як же дід може продати свій винахід? — спитав він, — Це ж його наукова праця, а не якась власна річ! Хіба наукова праця продається?
— Звичайно, продається! — впевнено відповів містер Квік. — Я ж давати великі гроші! І ніхто про це не знати... Це буде наш бізнес.
Юрчик аж очі витріщив; що за чудні розмови?! І раптом здогадка блискавкою майнула в його голові — так он воно що! Цей іноземець, мабуть, зовсім не вчений... недарма він каже "бізнес"! Це слово Юрчик десь чув — може, по телевізору або по радіо — і знав, що такі слова говорять капіталісти. А з капіталістами розмовляти... ні, краще не треба!
І Юрчик швиденько позадкував геть від іноземця, ближче до своїх товаришів.
— Хлопці! — пошепки сказав він, смикнувши за плечі Олежка та Сергія. — Знаєте, хто це такий? Це зовсім не вчений. Це — живий, найсправжнісінький капіталіст!..
— Та ну! — здивувалися хлопці. — Звідкіля ти знаєш?
— Він запропонував, щоб мій дід продав йому свій винахід! І пообіцяв за це багато-багато грошей! І щоб дід це зробив потайки... Ви тільки подумайте! Це ж тільки капіталіст може таке пропонувати.
— Справді так! Ну й дива... Так оце вони такі, капіталісти?!
Хлопці й дівчатка юрбою оточили містера Квіка й почали його з цікавістю розглядати. Містер Квік роздратовано оглянувся на всі боки й повернувся до Юрчика,
— Ви піти зараз зі Мною до ваш дід? — спитав він, приховуючи своє роздратування.
— Ні, — рішуче відповів Юрчик, намагаючись говорити так, щоб чужоземцеві було зрозуміліше, — я не хотіти знайомити вас з моїм дідом. Мій дід не продавати свої винаходи!.. І взагалі у нас не капіталістична країна.
— І можете не думати, що в Нас усе купується й продається, як у вас! — із сміхом додав Олежко.
Містер Квік ще дужче роздратувався, аж почервонів увесь, і зробив зусилля, щоб вибратись з юрби школярів.
— Я нічого не думати! Я просто не зрозуміти! — забелькотів він.
І похапцем розкланявшись із завідувачем, він поспішив до виходу.
"Кляті хлопчиська! — думав він сердито. — Кляті більшовики! І взагалі клята країна! Але курчата... які курчата!!! Нічого не пошкодую, аби дістати оті чудесні таблетки й заволодіти секретом їхнього виготовлення!.. І я вже надумав, як це зробити!"
Тут містер Квік задоволено й злісно зареготав, побіг до установи, яка займається іноземними туристами, і попросив, щоб його негайно відправили додому, не чекаючи, поки закінчиться строк його туристської путівки. Він навіть не став вимагати, щоб йому повернули гроші за невикористані дні.
Приїхавши до своєї країни, містер Квік швидко знайшов одного відомого шпигуна, на прізвисько Скілфул, що їхньою мовою значить "Спритний".
Скілфул саме збирався в чергову шпигунську подорож, і містер Квік, за велику суму грошей, підмовив його поряд із своїми шпигунськими завданнями виконати й приватне доручення: пробратися в оте дослідне господарство й викрасти секрет виготовлення чудодійних збільшувальних таблеток. Або хоч самих таблеток роздобути, скільки вдасться, бо тоді можна буде зробити аналіз і дізнатися, з чого вони зроблені.
Шпигун уважно вислухав розповідь містера Квіка про велетенських курчат і погодився взятися за це діло.
— Але, щоб туди пробратися, — сказав він, — треба хоч трохи тямити в. курячій справі. А я в ній — ні бе, ні ме.
— Ну, це діло поправне! — заспокоїв Скілфула містер Квік і повів його на свої птахоферми. Там шпигун швидко вивчив усе, що тільки можна вивчити щодо курей та курчат.
Потім він одержав від містера Квіка велику суму грошей на різні витрати й, не гаючи часу, заходився виконувати своє підле завдання.
II
Одного чудового вечора, коли Юрчик мирно сидів із дідом на дивані й розповідав про свої буденні шкільні справи, до кімнати раптом зайшов схвильований завідуючий дослідним господарством.
— Розумієте, професоре, яка дивна історія, — сказав він, — не всі курчата збільшуються!
— Себто як? — перепитав Юрчиків дід. — Не всі однаково збільшуються?
— Ні, — пояснив завідувач, — деякі зовсім не збільшуються.
Дід посміхнувся.
— То, може, просто якесь курча не проковтнуло таблетку? — спитав він.
Але завідувач похитав головою.
— Я й сам спочатку так думав. Я навіть не хотів вам про це казати, коли позавчора одне курча зосталося малим. Але вчора знову сталася така ж подія, тільки не збільшилося вже двоє курчат. Сьогодні я сам стежив, щоб кожному курчаті дали таблетку й щоб вони проковтнули їх. І — що б ви думали — знову одне курча залишилося, як було!
— Тут щось не так, — сказав дід. — Що ви зробили з цими невдалими курчатами?
— Нічого, відсадив в окрему клітку. Може, вони якісь хворі?
— Ну, ходімо подивимось.
Кожен з читачів, звичайно, розуміє, що Юрчик аж ніяк не міг залишитися вдома, коли дід поспішав до Наукової вулиці. Незабаром всі троє вже заходили до воріт дослідного господарства.
В кутку того приміщення, де стояли інкубатори, в окремій клітці сиділи жовтенькі пухнасті курчатка й весело клювали розкришену й змочену булку.
— Я дав їм їсти, — пояснив завідувач, — може, вони й не хворі.
— Це ми зараз перевіримо, — сказав дід, — дайте-но мені чотири таблетки!
Завідувач відімкнув залізну шафу із складним замком, який могла відімкнути тільки людина, що знала секрет цього замка. У цій шафі зберігався в скляних банках невеликий запас збільшувальних таблеток. їх ще робилося небагато, коштували таблетки дорого й тому кожна таблетка була на обліку: видавали їх щодня точно за кількістю курчат і пильно стежили, щоб жодна не пропадала марно.
Юрчиків дід дістав чотири таблетки, уважно оглянув їх і, взявши в руки курчат одне по одному, засунув їм таблетки в розкриті дзьобики. І в ту ж хвилину курчата стали збільшуватись і збільшуватись, і всі четверо зробилися величезними, як добрі індики.
— Як бачите, все в порядку! — спокійно сказав дід. — Ви, мабуть, просто тоді не додивилися, що курчата не проковтнули таблеток!
Завідувач знизав плечима.
— Але тоді таблетки залишилися б тут! — зауважив він.
— Вони могли впасти на підлогу, — сказав дід, — і їх потім замели й викинули з сміттям. Адже тут щодня підмітають?
Може, це й справді було так, але ні завідувачеві, ні Юрчикові щось не повірилось, щоб три дні підряд міг трапитись такий надзвичайний випадок!
Дід пішов додому, порадивши завідувачеві якнайуважніше стежити, як дають таблетки курчатам. А Юрчик теж пішов до себе додому, але все ніяк не міг позбутися думки про таблетки. Йому здавалось, що в цій справі щось не гаразд і що треба тільки про щось згадати, щоб все відразу стало ясне. Але що саме згадати — цього Юрчик ніяк не міг збагнути.
Проминуло кілька день, і Юрчик вже почав забувати про пригоду з курчатами. Коли раптом одного ранку, йдучи до школи, він зустрів на вулиці завідувача дослідним господарством.
— Добрий день! — сказав Юрчик. — Ну, що, все гаразд із курчатами?
Завідувач зупинився.
— А, це ти, Юрчику? Здоров! Ти питаєш, як з курчатами? Розумієш, — трохи повагавшись, сказав він, — з ними не все гаразд. Знову таблетки не діють! Мені незручно казати твоєму дідусеві, але вчора знову двоє курчат не збільшилось. Просто не знаю — що робити!
— Треба простежити як слід, — запропонував Юрчик, — а дідові поки що й справді говорити не варт. Навіщо даремно хвилювати?
— Так, так, ти маєш рацію. Та я й то намагаюсь стежити, але нічого не помічаю. Це ж просто, як у пригодницькій книжці!..
— Хочете, ми вам допомагатимемо стежити, я й мої два друга?! — вигукнув Юрчик, — Може, це й справді хтось навмисне робить, як диверсанти у книжках про шпигунів?!
Завідувач посміхнувся.
— Ну, знаєш, шпигунам тут нема чого робити! Наш об’єкт не має оборонного значення! Не треба вигадувати небилиць.