Чарівною зіркою горів на обрії соціалізм, і він ладен був покласти півсела, аби лишень пошвидше добратися до нього. Ще рік, од сили — два, здавалось Володьці, і вони ввійдуть у світ Братерства, Рівності, Щастя.
Та минали рік за роком, а жадане царство все ще лишалось на обрії.
Тоді Твердохліб осідлав коня. Може б, так швидко й не зважився, коли б у тридцять третьому, саме коли дозрівали хліба, не застукав у полі одного з торбою й ножицями. Тоді їх розвелося достобіса, отих стригунів, і Володька воював із ними не на життя, а на смерть: одбирав торби і ножиці, штрафував, а попадалися вдруге — оддавав без жалю до суду.
Цей, мабуть, був із битих: щоб ніхто не впізнав, навісив на морду ганчірку. Встиг настригти півторби колосків, і Володька уже був підкрався до нього, та зашелестів необережно пшеницею. Стригун, побачивши Володьку, стрибонув, наче заєць, закинув торбу за плечі і таким шаленим галопом ушкварив по полю, що якби Твердохліб мав рушницю, то не встиг би й прицілитись,— щойно був поруч і вже аж он де!
"Стій!" — закричав гнівно Володька.
Стригун ушкварив ще дужче. Торба підскакувала у нього на плечах, била по шиї, і Володька, вкінець розлютившись, кинувся слідом.
На той час Твердохліб бігав нівроку: зайця міг би спіймати. А тут іще й колгоспний хліб — майже півторби — спливав з-під носа. Однак і стригун попався із тих, що обганяв запросто зайців: як Твердохліб не натискав, а відстань між ними не зменшувалась.
Отоді й сів Твердохліб на коня.
Сідлали йому жеребця, бо іншим коням і так вистачало роботи, а цей тільки даром ясла гриз та іржав од сили дурної.
Спершу жеребець не хотів скорятись Володьці — скидав на землю. Одного разу як хряснув, то Володька і очі під лоба пустив. Дехто подумав, що він хоч після цього од клятої тварини одступиться, але не такий був Володька, щоб так одразу здатися: полежав-полежав та й знову сів на жеребця.
У тридцять восьмому пересів Твердохліб уже на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай обЪник чи бригадир,— тим і Бог велів гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже і в районі почали кепкувати із нього, здебільшого ті, що приїжджали на бричках та на дрожках. То ж Твердохліб і вирішив утерти всім носа: замовив під парокінний виїзд фаетон. На високих ресорах, з м'яким сидінням, з металевими підніжками. А на колесах — шини. Та не залізні — гумові, їде — наче в колисці погойдується.
Чи то од їзди на бричці, чи од того, що настало спокійніше життя, а може, підійшли уже й роки, тільки за останній час Твердохліб розповнів, роздався в плечах і у поясі, а худе колись обличчя пішло обручем. І перші жирові складочки появилися на шиї, лягли на твердий, наче панцир, комір незмінної "сталінки".
Боячись, що голова так і поїде, комірник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохліба:
— Так я потім зайду, Володимире Васильовичу?
Але марно він чекав хоч слова у відповідь. Дивлячись мимо комірника, Твердохліб сів у бричку, наказав:
— У поле!
У поле вело дві дороги: одна спускалася донизу, через село, друга повертала праворуч, до кладовища. Хоч другою й ближче, однак Твердохліб не любив нею їздити. То ж злопам'ятний Яким повернув саме на неї. Твердохліб помітив це лише тоді, коли вже було пізно завертати: кладовище — ось воно, поряд!
Ніщо так не розповість про історію села, як його кладовище. Розкритою книгою лежить воно перед очима кожного, хто має очі і вміє дивитися. Про все розповість, розкриє усі таємниці. Як люди жили і як помирали. Хто ходив у багатстві, а кого їли злидні. Кого любили, кого ненавиділи, а до кого були і байдужими. Який рік був щасливий, а який — ні. Про все розповість вічна ця книга, і не шукайте на її сторінках жодного слова неправди.
Кладовище Тарасівни теж вело лік історії. З давніх-давен, од того судного дня, коли ховали першого Тараса, аж до нашого часу. Кожен рік. відходячи в небуття, лишав по собі зарубки — могили. Коли одну, коли дві, а коли й більше. Он отой жодної не полишив: махнув, лагідний, рукою,— живіть собі всі та не згадуйте лихом! А той сипонув, наче маком.
Викосило тоді майже половину Тарасівки. Померло б і
більше, аби не Твердохліб. Поділив село навпіл: на тих, що в
колгоспі, і на тих, які лишили колгосп після статті Сталіна
"Запаморочення од успіхів". І хоч гупали на нього кулаком у
районі, що він розбазарює хліб, гупали й погрожували оддати
під суд за шкідництво, Твердохліб врятував од голоду багатьох
колгоспників. Пухнути — пухли, але більшість дожила до нового
врожаю. *
Що ж до індусів, то тут Твердохліб був безжальний. Боротьба є боротьбою, колгосп на чолі з Володимиром — по один бік барикад, а індуси — по другий: зрадили, покинули в найтяжчі хвилини, переметнулися на бік недобитого класового ворога, який гострив ножа в спину молодої радянської влади, а тепер до нього ж, до Володьки, за хлібом? Затиснув серце в кулак, закам'янів, задушив жаль у зародку:
— Нема для вас хліба!
Просили не хліба: хоч полови, хоч дерті.
— Нема для вас дерті!
Хрести на всіх тих могилах — німі докори Володьчиній совісті. Але що він міг зробити? Що міг удіять, коли сам аж хитавсь од недоїдання постійного? Коли його дружина, яка саме народила другу дитину, з плачем тицяла в голодного дитячого рота висохлі груди. Міг би узяти, користуючись владою, для себе трохи зерна із комори, міг — та волів краще померти із голоду. "Як усім, так і мені",— ось що живило в той час його непохитність, давало йому право відмітати всі докори. Навіть тоді, коли до сільради зайшов його тесть, батько Марусин.
Кладовище лишилося позаду: спливло хрестами, проминуло могилами. Десь там лежить його мати, давно треба навідатись, та все не збереться. Казала Маруся, що треба й могилу поправити,— зробить і це...
А бричка котиться й котиться, і перед Твердохлібовим зором розгортається звичний пейзаж. По ліву руку, утоплена в балці,— витикається деревами та бовдурами Тарасівна: от^к і буде підглядати за головою, куди б не поїхав; по праву ж — у безкінечному мареві розгорнулися лани. Ні деревця, ні хатини — рівнина й рівнина, яка ллється без кінця та без краю.
Хіба що подекуди височіють прадавні могили. Була б Твердо-хлібова сила та воля, він зрівняв би їх та зорав, щоб не напускали бур'янів, а так туляться до них трактористи з своїми вагончиками, та іноді виорюють біля них іржею поїдену зброю: мечі, списи й шаблюки. Шапками, кажуть, от' гори наносили. Скільки ж то народу збиралось докупи!
Ось і зараз побачив іще здаля Твердохліб усі три трактори, що працювали у нього в колгоспі. Сповзлись під могилу докупи, наче жуки: не інакше, трактористи сіли обідати. Твердохліб міг би спокійно їхати далі: хто-хто, а трактористи його ще не підводили, та зайвий раз перевірити, нагадати, що й над ними є око, не завадить ніколи.
— Завертай до трактористів!
По дорозі кілька разів зіскакував з брички, встромляв у борозну патик. Прикидав, чи не мілко орють. Не мілко. Задоволено посопуючи, наздоганяв бричку (сердитий ще Яким хоча б тобі зупинився!), стрибав на підніжку. Оглядав свіжу та чорну, що не встигла й просохнуть, ріллю: добре хлопці орють! І вже зовсім повеселілий під'їхав до трактористів:
— Хліб та сіль!
— Спасибі!.. Сідайте з нами!
Трактористи сиділи довкола мисок у своїх засмальцьованих робах. Та й руки, й обличчя — в мастилі, по чубах тільки й можна було догадатись, хто із них смаглявий, а хто білявий. І причіплювачі, що примостилися поруч, теж не чистіші. Виділяючи їх трактористам у підмогу, Твердохліб наказав: придивляйтеся, хлопці, до машин, пошлю взимку на курси — будете на сталевих кониках їздити... От вони і стараються: з ранку до вечора трактористам життя не дають. Як тільки зупиняться хоч на хвилинку, так одразу й до трактора: "Дядьку, а це для чого? А це навіщо ось крутиться?" — "Крутиться, щоб ти туди дурного пальця не пхав! — сердито тракторист.— Одмотає руку по лікоть — будеш знати, як питати". Але то не біда, що розсердиться,— нам до того не звикати. І знову з запитаннями. Трактористи вже й Твердохлібові скаржились, що не міг прислати серйозніших, але той лише посміювався: "А ви що: схуднете, як мої хлопці чомусь научаться?" Про себе ж думав: "Будуть свої трактористи, з ними легше і кашу варити. Свій — не чужий, що задер хвоста та й побіг. Тут і хата, і жінка, і діти — далеко не забіжиш. А то тим чортам сто разів поклонися, годи, як панам, а воно іще як не по-його, то й кирпу набік..."
Ось і зараз: при появі голови причіплювачі поштиво схопилися на ноги, трактористи ж вели себе незалежно,— зводилися лише тоді, як голова подавав ім руку.
Твердохліб привітався в першу чергу з бригадиром: низькорослим, худорлявим, більше схожим на підлітка. На сухенькій голівці коротко обстрижений чубчик. Отой чубчик його й видає: не так уже мало років людині, коли чуприна геть сива.
Знав бригадира ще з початку головування. Із тієї пори, коли для багатьох він іще був просто Володькою. Бригадир же уже й тоді сивий чубчик носив, і був він тоді чи не перший на весь район тракторист. Коли йшов вулицею, люди на нього дивилися, мов на чудо якесь заморське.
Нині трактором не здивуєш нікого. Чи косовиця, чи оранка — гудуть, як джмелі. Куди б у степ не зашився, обов'язково на обрії трактор побачиш.
Твердохліб з бригадиром привітавсь, як з рівнею:
— Пилипові Ивановичу!.. Як здоров'ячко?
Пилип Іванович на здоров'я з роду-віку не скаржився.
— А каша як?.. М'яса вдоволь?..— Кабанця уже третього колять — спеціально для трактористів. Твердохліб знає, що робить,— недарма ж до нього трактористи самі набиваються. Бо й додому як їдуть, Твердохліб незабуде ніколи комірникові кивнути:
"Ану, налаштуй щось хлопцям у дорогу!"
Комірник порядок уже знає: і сальця, і м'ясця, і борошенця, а то й меду в трилітрову посудину,— оце вашим діткам. їдуть хлопці, наче од тещі з гостей.
— Так ні на що не скаржитесь?.. Може, дівчат пару підкинути?
Трактористи регочуть,— ну й голова! Всміхається скупо і бригадир: маленький, слабенький, а тримає своїх хлопців у строгості. Поки робота — жінку рідну забудь, якщо вона в тебе і є.
— Все гаразд, Володимире Васильовичу, дуже вам вдячні!.. З водою, щоправда...
— Що з водою? — стривожено Твердохліб.
— Та водовоз занедужав, а цей, новий, поки повернеться, то й вода в радіаторах повикипає...
— То що, не.могли спритнішого дати?..