Куди і для чого, не писалося, повідомлялось лишень, що підводи мають прибути в неділю о восьмій ранку до району і на кожній має бути фураж для коней з розрахунку на два тижні і відповідно — харч для їздових. Нешерет, не довго роздумуючи, сховав той пакет поглибше в кишеню, одімкнув двері й вийшов у сусідню кімнату: дзвонити Твердохлібові.
Там, на стіні, поруч із столом секретаря сільради, висіла здоровенна дерев'яна бандура, потемніла од часу. Багато років тому, може, ще до революції, прикрашувала вона стіни якогось палацу; згодом змушена була поступитися апаратові більш сучасному, а сама помандрувала; в глибинку. Привезли їх у Тарасівку таких аж два: одного повісили у сільраді, другого — в конторі правління артілі. Люди одразу ж охрестили їх віялками, бо поки додзвонишся, то ручку попокрутиш. Та ще й до того ж треба було кричати щосигіи, щоб тебе у районі почули. То ж коли хтось дзвонив із сільради або контори,— на півсела було чути: "Га?! Що?! Та дужче кричіть, бо нічого не чую!.."
З конторою можна було розмовляти тихіше — не надривати горлянку, але щоб повідомити якусь таємницю, не могло бути й мови. То ж Нешерет лишень спитав, чи Володимир Васильович на місці, та попросив передати, що він зараз буде.
Надворі стояла ота благословенна пора, коли вже не літо, але ще й не осінь... Ні, таки уже осінь, бо й обжалися, й обмолотились, і виконали першу заповідь перед державою... Ллє осінь ще не ота: запнута хмарами, прибита мжичкою, пронизана сирістю, а ясна, чиста і свіжа, як молоденька хазяєчка, якій все у новинку, все наче забавка. Вона посміхалася людям такими ласкавими днями, що не можна було не замилуватись нею, і люди, одриваючись од щоденної праці своєї, мимоволі на неї задивлялися — і яснішали обличчя, і лагіднішали очі. Один тільки Нешерет не помічав нічого, а, тримаючись руками за кишеню, де лежав пакет із п'ятьма сургучевими печатками, пиляв до контори колгоспу. На ньому було все те ж празникове галіфе і хромові чоботи, хоч сьогодні не пахло святом і всі довкола ходили в буденному. Але з десяток років тому, коли Нешерет лише починав головувати, в село навідався голова райради Петько та й застукав його у вилинялій сорочці, в полотняних штанях, ще й босоніж
— Старцювати зібрався? — 3 притиском наказав: — Ти мені той... Щоб я більше тебе в оцьому не бачив! На носі собі зарубай: ти тепер не хто-небудь, а представник радянської влади... То ж і ходи... соответственно...
З тієї пори тарасівці вже не бачили босих ніг свого голови. І полотняного, домотканого одягу. Нап'явши празникове, Нешерет вже із нього не вилазив, а пізніше розжився і на галіфе та хромові чоботи.
Спершу почувався незручно, згодом так звикнув, що без хромових чобіт, вже не міг і кроку ступити. До того ж іще одну, зовсім уже несподівану вигоду принесло йому святкове вбрання: жінку Настю, яка досі ганяла його, мов солоного зайця, наче підмінили. Все її єство, виховане на заощадливості та бережливості, на побожному ставленні до нового вбрання,
2 А Дімароп
33
яке уже як надів, то ні повернись у ньому, ні тернись,— вся її хазяйновита натура повставала проти того, щоб людина, одіта в празникове, та виконувала чорну буденну роботу. Вона не те що бачити — уявити собі не могла чоловіка в синьому галіфе (по тридцять карбованців метр набору!) з лопатою чи сокирою в руках. Аба в нових хромових чоботях — і з вилами у гнояці. І потроху-потроху вся ота робота лягла на її плечі, а згодом і на синів, як попідростали; сам же їх тато, ледь розплющивши очі, ускакував мерщій у галіфе, і жодна трясця не могла б його витіпати з отієї рятівної одежини.
То ж Петро Нешерет звично вимахував у галіфе по дорозі до контори колгоспу і все сушив собі голову, для якої лихої години знадобилися районові підводи з їздовими. Спершу подумав, що для будівництва нової дороги, було вже таке, та одразу ж відкинув цей здогад. Адже тоді повідомили б не пакетом, а подзвонили, та й наказали виділити підводи на дві доби. Всього на дві доби, а це ж на два тижні.
Твердохліб теж не міг здогадатись, для чого. Прочитавши таємний отой папірець, роздратовано мовив:
— Знайшли ж коли вимагати підводи! Нешерет лише зітхнув, безпорадно розвів руками.
— А буряки чим я буду вивозити? — продовжував тим часом Твердохліб. Жбурнув на стіл папірець, грюкнув шухлядою.— Тільки те й знають, що дай та дай... От візьму та й не дам!..
Нешерет підхопив папірець, дбайливо склав, заховав до конверта. Всім своїм виглядом показував, що він поділяє гнів Твердохліба, але що ж поробиш, як ізверху наказують! Хочеш не хочеш — виконуй. То ж він лише зітхав та покивував співчутливо головою на гнівні тиради Твердохліба.
— Не знаєте, для чого? — вже трохи спокійніше запитав Твердохліб.
— Та ж не написано... Сказано тіки: на два тижні...
— На два тижні! — знову завівся Твердохліб.— Легко їм тими тижнями розкидатися! А буряки хто — Пушкін возитиме?
Твердохліб звівся з-за столу, сердито пхнув кулаком у вікно. Віконниці одчинилися так, що ледь шибки не повилітали, разом із свіжим, аж солодким повітрям до кімнати хлюпнуло гомоном із колгоспного двору: людські голоси, дзвін заліза у кузні, нутряний рев бугая, що його недавно купили і ще не пускали у череду.
— Не звикне? — поцікавився Нешерет.
Твердохліб не відповів. Висунувся у вікно, сердито закричав:
— Якиме, ти що ото робищ?
— А що? — донісся голос невидимого Нешеретові Якима.
— Зерно розсипаєш! — гримнув Твердохліб.
— А знайдіть хоть зернину!.
— А я кажу: розсипаєш! — ще більше розгнівався Твердохліб.— От оштрафую на п'ять трудоднів — враз ті зернини побачиш!
Яким щось відповів — уже тихіше. "Поговори мені, поговори!" — кинув йому Твердохліб та й знову сів до столу.
— Так що вони хочуть?
Нешерет давно уже звик до того, що Твердохліб слухае-слухає, а як щось йому не сподобається, то вдає, ніби й не чув. Тому він знову поліз до кишені — за пакетом.
— Не треба! — поморщився Твердохліб, і його неголене, пожмакане обличчя знову насупилось. — Добре вам! — сказав раптом він, і щось аж неприязне ворухнулося в його зеленкуватих очах. — Живете в колгоспі за пазухою. Посівна, хлібоздача — все це вас не обходить. Написав дві-три довідки, стукнув печаткою — та й уся робота.
— А позика? — заперечив трохи ображений Нешерет.
— Що позика?.. За позику з мене не менше питають, аніж із вас... Отак з ранку до ночі й крутишся, як білка в колесі... Поміняємось, може, роботами?.. Га?..
— Воно б то можна,— хитренько погодився Нешерет.— Тіки хто ж нас захоче міняти?.. Що я проти вас, натурально?.. За вами колгосп як за кам'яною стіною... І обратно ж, ви сильно партєйний...
— А ви хіба поза партією?
— Чого ж, і я в партії... Тіки чиї козирі сильніші?.. Воно хоть і книжечки у нас мов би однакові, і палітурки червоні, а покладіть їх рядком?.. Ваша всі козирі битиме, а моя так: разок походити...
— Плетете ви казна-що! — обірвав Твердохліб. — Та що ж нам із тими підводами робити?
— Я думаю таю виділяти.
— Ну, гаразд дзвоніть до району. Післязавтра й пошлемо. Нешерет, радий, що халепа — з плечей, більше й не
засиджувався. Виходячи тільки й сказав:
— І я, мабуть, до району поїду.
— Викликають?
— Пакет одвезу, будь він неладний! Уночі сто разів проснуся та все під подушку рукою: чи на місці?.. То вам нічого в районі не треба?
2*
35
Твердохліб відповів, що нічого. Іншим разом обов'язково щось би придумав: у райком зайти чи в райземвідділ, зараз же на район був сердитий. Мало того, що не дали вантажну машину (Упораєшся й так, нам інших треба витягати з прооиву!), так іще й підводи вимагають. А не вивезе вчасно буряки — із кого питатимуть? Навісять догану, як обротьку на шию,— носи і не мекай!..
Посидів, посидів, соваючи безцільно чорнильницею (чорнильниця важка, мармурова, придбали її з нагоди переїзду до нового приміщення, але ще жодного разу не заливали чорнилом: приловчилися гасити недокурки). Пригадав, що викликав комірника: милити шию. В коморах мишви позаводилося — підлога ворушиться. Заступник поскаржився, що зауважив комірникові,— зерно ж їдять, а той цапки: "А я що — кіт, щоб за ними ганятися?" — "Хоч ви йому скажіть, Володимире Васильовичу, бо так розсобачився, що вже й влади над собою не знає!" — "Поклич на третю до кабінету,— наказав Твердохліб.— Я йому дам: в зубах кожну мишу до контори приноситиме!" Збирався тепер пригрозити, що вижене з роботи, та після зустрічі з Нешеретом не хотілося нікого й бачити. Роздратування, викликане розпорядженням з району, не згасло,— каламутно осіло в грудях. І просторий кабінет з двома великими вікнами, з високою стелею та великим столом, і кольорові плакати по стінах — все це не тішило зараз Твердохліба, а лише дратувало. Він звівся, нап'яв поглибше картуз, вийшов із кабінету.
В другій кімнаті, де сиділи рахівник і бухгалтер, вже чекав комірник.— говорив щось до бухгалтера, скаржився, мабуть, на заступника. Бухгалтер слухав його у піввуха: він підбивав остаточно, скільки здано державі зерна, балаканина комірникова йому заважала, але він не наважувався сказати, щоб той замовкнув, а лише притакував, добре не знаючи й сам, чому він притакує. Побачивши Твердохліба, комірник зірвався на ноги, бухгалтер же ще нижче схилився над паперами, а рахівник енергійно заклацав на рахівниці. Твердохліб зупинився коло бухгалтера: хотів сказати, щоб виписав на ті п'ять підвод фураж, та одразу ж вирішив, що скаже пізніше. Повернувся, пішов із контори.
Комірник бічком-бічком та за ним.
— Ви мене кликали, Володимире Васильовичу? Твердохліб у його бік навіть не глянув.
— То мені, мо', пізніше зайти?
Твердохліб мов і не чув. Наче й не стояла поруч людина
— так щось, місце пусте. Повернувся до стайні, гукнув їздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохліба, не вибіг на оклик, а лише виставив голову.
— Запрягай! <
Колись, на початку головування, мотався Твердохліб на двох на своїх. Де пішаницею, де на попутній підводі — встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опівночі — хоч у перевесло в'яжи. їв не їв — падав одразу ж у ліжко, одкидав натоптані ноги. Почорнів, схуд, як гончак, і Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлій сідниці, як обвисла ганчірка.
— Ти хоч би себе пожалів! — плакала ся Володьчина жінка.— Перевівся на мощі — страшно й глянути!
Але Володька не жалів ні себе, ні людей.