Приречені на щастя

Валентин Чемерис

Сторінка 8 з 51

Але звинувачував не радіоастронома, а себе. "Так тобі й треба, бевзю!.. — подумки докоряв собі і картав себе подумки. — Таку дівчину проґавив! Майже з рук її вихопив цей везучий радіоастроном… Хоча, навіщо вона йому? Адже, крім астрорубки з телескопом, його, здається, більше нічого не цікавить ні в світі білому, ні в космосі. І Єва йому потрібна лише для того, щоб тричі на день приносила в рубку судки з гарячою іжею… А втім, чужа сім’я — фортеця з високими мурами. Візьми розберися, що діється за тими мурами! Можливо, вони — лікар та радіоастроном — щасливі, хто їх знає. Та й останнє діло — і на Землі, і в Космосі — заздрити щасливим! Бо на чужім щасті щасливим, як відомо, не станеш, треба своє відкривати. Як ото колись географи та мандрівники відкривали терра інкогніта — невідому землю, — так треба відкривати і власне щастя. А тільки де воно, те щастя інкогніто? На яких материках, у яких світах його шукати? Залишився в Адама на Землі один знайомий (разом колись починали в науці), так він цілу філософську книгу написав "Що таке щастя?..". А ось сам так і не збагнув, що таке щастя, і все життя був нещасливим, самотнім.

— Гравітація в нормі! Планета — як знахідка! — вигукнув Руслан і на мить відірвався од телескопа, повернув лице до Адама (під правим його оком темніло вдавлене кружальце — від гумового валика тубуса окуляра). — Га? Здорово?.. — і знову прилип до тубуса. На години, а може й дні.

В рубку зайшла Єва.

— Ось, ношу корабельному астроному їжу, — поскаржилась (але бадьоро) Адамові. — І взагалі, чому це тільки я мушу йому щодня носити їжу, коли він не мій, а корабельний астроном? — весело допитувалась в Адама. — Я його бачу не частіше, як ви. Так вам він просто колега, товариш, а мені мовби чоловіком вважається.

І залилася дзвінким сміхом.

— Потім, потім, — відмахнувся од неї Руслан. — Тут таке… таке… — І знову вп’явся у тубус окуляра.

— Ось так завжди, — зітхнула Єва, і посмішка згасла на її обличчі.

Вона підійшла до оглядового екрана рубки, на якому пливла планета, то закутуючись у хмари, то відкриваючи цілі материки — голубі, зелені, жовті… Переступаючи через розкидані фотографії, наблизився до екрана й Адам. Якусь мить вони мовчки вдивлялися в обриси материків та морів Леонії.

— Як гарно, — захоплено прошепотіла Єва, дивлячись на Адама осяйними очима (її очі завжди видавалися йому осяйними). — Я ще ніколи не бачила такої гарної планети. Правда ж вона гарна, Адаме?

Адам кивнув, намагаючись не дивитися в її осяйні очі, аби не ятрити біль.

— Краща за неї хіба що Земля.

— Леонія ні в чому не поступається Землі, — не одриваючись від окуляра, мовив Руслан. — Крім того, Земля вже вичерпала майже всі свої ресурси, а тут… На тисячі літ вистачить. Та й природа незаймана, цивілізацією не підкорена.

— Можливо.

"Геліос" пірнув у тінь, леонійську ніч, і по якомусь часі виринув на сонячному боці планети.

— Із сьогоднішнього ранку ми стрибнули в майбутню ніч, а з ночі знову вискочили у ранок. От якби так можна було повертатися у свою молодість.

І замислено поглянула на Адама.

— Куди тобі повертатися, як ти й так ще молода, — засміявся Адам.

Єва приємно зарожевілась (а компліменти ж вона любила!).

— Якщо чоловікові ніколи на свою жінку глянути, то хай хоч чужі звертають на неї увагу, — засміялась і примружила свої гарні очі. — Бо від свого і за сто років комплімента не дочекаєшся.

Але в голосі, коли вона говорила про Руслана, відчувалася теплота і навіть гордість за нього.

"Любить його", — ревниво подумав Адам, намагаючись себе заспокоїти: а мені, мовляв, яке до того діло? Мало хто кого любить. У цих думках був резон, та серце чомусь не хотіло сприймати того резону.

На оглядовому екрані пливли зелені рівнини Леонії, оточені з півночі, сходу та заходу горами, а з півдня — голубим морем.

Єва сплеснула руками.

— Які гарні ці великі зелені рівнини!.. Адаме! Руслане! Погляньте на ці рівнини, вони як намальовані.

— Рівнини як рівнини, — неохоче озвався від телескопа Руслан. — І взагалі, я попрошу тебе не відвертати мене…

Єва прикусила губу.

Адам похвалив рівнини, і Єва віддячила йому за те милою посмішкою. І, заохочений тією посмішкою, він вигукнув:

— Рівнини і справді незвичайні!

І тоді Єва сказала, звертаючись до Руслана:

— Ти, чоловіченьку, планету відкрив і назвав, а можна я назву хоча б ці рівнини?

— Будь ласка.

— Хай вони будуть називатися… — Єва рішуче змахнула рукою. — Ат, що тут довго мудрувати! Рівнини великі і зелені, тож хай вони і будуть Великими Зеленими Рівнинами.

Під такою назвою їх було й нанесено на карту Леонії.

А ще Єва сказала:

— Оскільки я дала ім’я цим просторам, то хочу на них і побувати.

І побувала…

І невідомо, скільки вона ще тут буде і скільки років клястиме вві сні й наяву ці Великі Зелені Рівнини!

Якщо стати спиною до Моря, а лицем до Великих Рівнин (слово зелені в назві автор буде опускати, бо надто довга виходить), то ліворуч, круто на схід, де понад Морем, а де й степами пішли хребти Східних гір, праворуч, тільки вже круто на захід, пішли хребти Західних гір. Вони і були — зі сходу і заходу — кордонами Великих Рівнин. Отож, в одній із скель Східних хребтів, що завітали аж у бухту, до самого синього Моря, і знайшов Адам печеру, сиріч віллу "Кам’яні пенати".

На просторий кам’яний майданчик, з боку рівнин, вихлюпувались срібні хвилі тирси та різнотрав’я, а з протилежного боку, внизу, клекотів і пінився прибій. Стрибаючи з каменя на камінь, можна спуститися вниз у досить простору, підковоподібну бухту з піщаними пляжами, з кокосовими пальмами, що посхилялись до Моря.

А саме Море було велике і голубе. Хоча за кольором воно бувало різне: то веселе, то голубе, то сумне, то геть сіре та непривітне; йото настрій повністю залежав від "настрою" неба, що висіло над ним. Бо за сонячної погоди небо було голубим, і таким же веселим ставало й Море, коли ж небо хмурилось, то й Море теж смутніло…

Море (як і Великі Зелені Рівнини) Єві теж сподобалось. Роздивляючись його на оглядовому екрані, вона забажала побувати і на рівнинах, які щойно охрестила, і біля Моря. Того дня, як трапилась трагедія, на поверхню Леонії мала спускатися група дослідників, у яку входив і геолог Адам Весна. Прилади "Геліоса" зафіксували в бухті біля невідомого моря і в хребтах, що тяглися з бухти на схід і на захід, великі поклади металів. Адам був певний, що то — мідь, тому й замовив експедиційну ракету саме в цей район Леонії.

Тієї ночі Єва була черговою по кораблю і, здавши вранці зміну, збиралася кілька годин поспати, а потім зайнятися щоденником та підсобним господарством корабля й оранжереєю (це було в її віданні, як лікаря). Коли ж за сніданком у кают-компанії вона дізналася, що на берег леонійського моря має йти експедиційна ракета, то вмовила Руслана злітати "на кілька годин" до "справжнього моря позагоряти". Море було й на "Геліосі", але не справжнє. Те "море", чи то пак імітація моря, знаходилося на другому поверсі корабля, біля оранжереї. Там був просторий басейн з морською водою (вода у басейні справжня, морська), а далі простилалося відеоморе. Пластиковий берег, штучний вітер (навіть шторм можна було імітувати), дерева і вся рослинність теж були штучними. Шуміло листя — штучне, світило сонце над "морем" — штучне, на сферичній голубій стелі бігли білі хмарки (імітація неба), далекі гори з голубими туманами, далечінь — теж були штучними.

Але того, хто ще не встиг дізнатися, що це імітація, штучне море вражало. Безмежна голуба далечінь, білі чайки над хвилями, білі гривки бурунів за кораблем, що плине в голубому мареві, а далі гори, оповиті легеньким серпанком. Коли купаєшся у басейні, складається враження, що ти на березі справжнього моря. До того ж апаратура автоматично відтворювала шум морського прибою, крики чайок, шум вітру і навіть, за бажанням, грозу, шторм чи й тайфун. На тій смужці натурального піску, взятого з пляжів Чорного моря, на березі, біля штучних сосон та штучних скель і загоряли. Під штучним сонцем. Спершу відеоморе тішило і навіть іноді видавалося за справжнє. Та за довгі роки польоту воно таки добряче набридло, бо всі знали, що натисни кнопку — і все це видиво зникне, а залишиться звичайнісінький басейн у голих стінах.

Тож Єва і забагла в останні дні перед стартом на Землю "позагоряти на березі справжнього моря". Тим більше, що відеоморе їм надокучить ще й під час зворотного польоту.

Із нетерпінням та збудженням ішла Єва в ангар, де знаходились експедиційні ракети, — вона побуває на березі планетного моря! Та в останню мить Командир відкликав по динаміку Руслана — виявилися якісь неполадки у блоці № 17, — усіх вільних членів екіпажу перекинули на допомогу ремонтній групі.

Єва готова була розплакатись, так їй хотілося побувати на березі моря, і ось не повезло. А через 48 годин старт. І біля справжнього моря вона тепер побуває хіба що через сім років, як повернуться на Землю.

Руслан їй тоді сказав:

— Якщо ти вже так хочеш побачити леонійське море, то злітай з Адамом. Доки він відбере потрібні йому зразки мінералів у Східних горах, ти встигнеш позагоряти. — Руслан м’яко усміхнувся (то була його остання посмішка, яку бачила Єва). — А тільки ми впораємося з наладкою блока, я прилечу за тобою. Згода?

Руслан не прилетів.

І вона тепер приречена загорати на березі чужого моря до кінця своїх днів…

Залишається додати, що Море, на березі якого поселилися наші герої, було теплим, лагідним і відносно тихим. Удень ліниво дув морський бриз (з моря на суходіл), уночі ж навпаки — вітер дув із суходолу на море, береговий бриз. Вранці й увечері на морі здебільшого була голуба сонна тиша — благодать.

Вода в морі, як і годиться, була солона і для пиття не придатна. Але за якусь сотню-другу метрів від бухти, понад скелями Східних гір, де зграйками стояли стрілчасті сосни, бігла повноводна і прозора річечка, теж поки що без назви. Трохи не добігши Великими Рівнинами до вілли "Кам’яні пенати", безіменна річка круто повертала попід горою і, пробивши собі дорогу в скелях та лавіруючи ущелинами, поспішала до Моря. У Східних горах там і тут били холодні джерела, та й у самій річці вода була прозора й свіжа. І коли б на цій планеті знайшовся хоча б один глечик (чи ще якась посудина), то нашим героям можна б було ходити до річки по воду.

А небо над Леонією було майже зразково-показове, в міру голубе, в міру ліричне, лагідне.

5 6 7 8 9 10 11