Приречені на щастя

Валентин Чемерис

Сторінка 6 з 51

Звісивши голову, вона йшла у море.

В чуже море чужої планети, і вода вже сягала їй по коліна, потім піднялася до пояса…

Адам здригнувся від ранкової свіжості.

"Що вона, ні світ ні зоря надумала купатися? І в одязі?.." Вода вже сягнула по груди, й Адам нарешті все збагнув.

— Єво-о-о! — крикнув несамовито й рвонувся з місця із швидкістю, на яку тільки був здатний.

— О-о-о-о!.. — пронеслося понад берегом.

Єва повільно обернулася, крикнула йому: "Де профундіс!", помахала рукою, як махають, прощаючись перед далекою дорогою, повільно занурилась у воду й зникла з очей.

Адам біг, а в його вухах усе ще лунав її запитливий голос:

"А якщо кинутись в оце море, то можна виринути у нас, на Землі? Адже це так просто: тут пірнув, а там — виринув…"

І він ще встиг подумати:

"О, на сенсорний голод, на брак свіжих вражень та почуттів я тепер не буду скаржитись. Їх уже й так достатньо!.."

Частина перша

ВОГОНЬ

1

Вранці Адам зробив одне з найбільших відкриттів на планеті Леонія, а саме: відкрив печеру, придатну для життя, яку тут же врочисто й нарік "Кам’яними пенатами".

Єва не заперечувала проти такої назви.

— Про мене, — мовила байдуже, — називай печеру хоч і віллою.

— О!.. — радо вигукнув Адам. — Вілла — це вже звучить. Бо печера, якось воно… по-простецькому. Отже, віднині наше житло на Леонії буде називатися так: вілла "Кам’яні пенати". Заперечень немає? Тих, хто утримався, теж немає? Прекрасно. Назва приймається одноголосно.

Після всього, що трапилось із "Геліосом", після безсонної ночі і спроби покінчити з життям, Єва ледве трималася на ногах, і на її запухлому від сліз, тому негарному обличчі була повна апатія та збайдужіння. І ще втома.

Гнітюча й тяжка втома, без надії, без просвітку, без віри у завтра.

Адам же ніби не помічав її стану і, вдаючи, що буцімто нічого й не трапилось, без угаву сипав словами, аби лише не залишати її наодинці зі своїми гнітючими думками.

— Якщо тобі захочеться запросити кого в гості, то, будь ласка, запиши адресу: сузір’я Центавра, система зірки А, планета Леонія, безіменна бухта безіменного моря, вілла "Кам’яні пенати".

Вона стояла і похитувалась, напівзаплющивши очі.

— Адресу записала?.. От і чудово. А тепер — прошу. Вілла "Кам’яні пенати" гостинно відчиняє перед тобою двері. Тобто дверей вілла поки що не має, але то не біда. Головне, що є отвір. А двері — то… пережиток. Та й ні від кого нам тут зачинятися.

Вхід до печери був, щоправда, завузький, але протиснутись можна було.

— Прошу, — Адам елегантним жестом запросив Єву. — Годилося б на щастя в нове житло першою впустити кішку, але подібної тварини із роду котячих ми ще не одомашнили на Леонії. Як кажуть, усе попереду. Ей, ей! — сполошено крикнув він. — Нагнися!..

Але його порада виявилась запізнілою — стукнувшись лобом об виступ, Єва щось тихо, крізь стиснені зуби, сказала про себе, й Адам навіть зрадів, що вона сказала це тихо.

— Ну ось і все гаразд. А з кішкою наше житло і зовсім стане затишним.

— Наскільки мені відомо, неандертальці кішок ще не приручували.

— А до чого тут неандертальці?

— До того, що вони жили у печерах, як оце й ти збираєшся жити.

— Нічого, — бадьоро вигукнув Адам. — У печерах жили і кроманьйонці, а вони вже були такими людьми, як і ми з тобою.

— Неандерталець! — буркнула Єва. — Все одно ти тепер неандерталець. Шкури тобі тільки не вистачає через плече, дрючка та кам’яного шкребка. І був би ти зразково-показовий неандерталець.

— Буде і дрючок, і шкребок, — не образився Адам.

Здригнувшись, Єва зробила крок у печері і зупинилася. Усе своє життя вона відчувала неприязнь до печер, підземних ходів, навіть ям, що межувала у неї з відразою. Але після всього, що сталося, діватися було нікуди, і вона, пересиливши свою відразу, присіла на камінь.

Адам торохтів багато і бадьоро:

— Маленька, затишна і симпатична печерка. Правда, трохи похмура, захаращена камінням та водоростями, але нічого — приберемо.

— Сам прибирай! — буркнула Єва.

— Звичайно, це я і мав на увазі. А зараз я тобі приготую спальне місце під отією он стіною.

Єва мовчала.

— О, та тут гарне місце. Відпочивай, як кажуть, з дороги. А я ляжу під протилежною стіною.

Адам присів під стіною з одного боку печери, Єва з другого, й обоє вмовкли. Говорити їм більше не хотілося, та й не було про що.

Очевидно, час уже (використавши мовчанку героїв, як зручну паузу) дати читачеві бодай якісь портретні дані героя, а то все — Адам та Адам. А який він на вигляд, невідомо.

І автор змушений з усією відповідальністю заявити таке: нічого рішучого чи відважного, тим паче героїчного з першого погляду в Адамові не було і не передбачалося з’явитися найближчим часом:

а) ніс як ніс;

б) волосся — злегка хвилясте, коротко стрижене;

в) риси обличчя м’які, наче жіночі (Адам навіть потай страждав, що природа чи батьки наділили його зовсім не героїчно-мужніми рисами);

г) підборіддя округле;

д) губи звичайні, щоправда, дещо припухлі. Як у дівчини (Адам теж від цього страждав);

ж) усмішка своєрідна, всі знайомі називали її "Адамовою усмішкою";

з) очі — мигдалевидні.

Оце, здається, і всі портретні дані нашого героя. Як бачимо, Адам нічим не виділявся серед чоловіків і нічого особливого не мав на своєму рядовому виду.

Залишається подати портретні дані Єви… А втім, із жінками поки що не будемо поспішати, якось уже іншим разом намалюємо її портрет. Отож, обоє мовчали. Єва тому, що не мала ніякого бажання говорити, Адам же несподівано розгубився і не знав, як себе поводити і що діяти далі, бо вперше у своєму житті опинився в однім помешканні (хай і печері) наодинці з чужою жінкою. Йому аж лячно стало від думки, що ось у цій печері йому доведеться щодня — роки та роки! — жити з чужою жінкою. А перегородки в печері немає.

— А втім, ми товариші по нещастю, — мовив він уголос, — тому й будемо жити отут, як двоє спільників по нещастю.

Єва нічого не відповіла.

Зненацька до печери залетіла маленька вертлява птаха і зависла на вході, швидко-швидко тріпочучи крильцями, ніби кажучи: "Ой, куди я потрапила?.."

— Зайнято! — буркнув Адам не досить ввічливо, і птаха, зробивши крутий віраж, миттю вилетіла з печери.

Єва сиділа зсутулившись, поклавши руки на коліна, і спідлоба дивилася на Адама, але, зайнята своїми думками, не бачила його. Зрештою, вона важко зітхнула і хрипло запитала:

— Оце і все?

— Входини відсвяткуємо трохи пізніше.

— А ти не міг знайти печеру, якщо вже без відеотелефону, телевізора, без гарячої й холодної води, то хоча б із двома спальнями? — невідь-чому різко запитала Єва. — Я все ж таки… заміжня жінка. А втім, — махнула рукою, — тепер уже вдова. У 27 літ, — схлипнула, і з її очей готові були политися сльози. Боячись тих сліз, Адам заговорив сквапно:

— Я докладу всіх зусиль, аби знайти трикімнатну або хоча б двокімнатну печеру. А поки що доведеться тіснитися у цій. Можливо, з часом я придумаю щось схоже на ширму.

— Якщо довго збираєшся тут жити, то придумуй.

І знову мовчання, знову обоє не знали, про що говорити і як триматися. У Єви був такий вигляд, наче її щойно запросили взяти участь у якійсь грі, а що ця гра серйозна, не застерегли. І вона тепер не може збагнути: що це — дитяча гра чи жорстока необхідність?

У печеру долітав шум прибою.

Десь кигикали чайки.

— І ти збираєшся тут жити аж чотирнадцять літ?;

— Чому б і ні? — безтурботно озвався Адам (о, як, нелегко ховати свої справжні почуття за вдаваною безтурботністю!). — Район, як кажуть, курортний. Поруч море, пляж. Повітря свіже. Тиша. Сусіди нам не; заважатимуть, бо їх взагалі не існує. Правда, доведеться спати на кам’яних лежаках, але тверда постіль тільки загартовує. Принаймні нас ніхто не звинуватить у м’якотілості. А посередині печери, в отій-он ямці, розпалимо домашнє вогнище, біля якого і будемо збиратися вечорами. Для мудрих бесід про світові проблеми.

Єва обвела зажуреним поглядом печеру і зітхнула.

— Мій Руслан захоплювався альпінізмом, — сказала по хвилі. — Це я ще якось терпіла, хоча не бачила ніякого сенсу, навіть здорового глузду в тому, що людина мусить дертися цілий день на прямовисну стіну над багатокілометровим урвищем. Але коли він почав захоплюватись ще й спелеологією, я повстала. Печер я органічно не могла терпіти. Я сказала: або я, або печери… Руслан вибрав мене. Й ось… мушу жити в печері. Та ще разом із чужим чоловіком.

— Не хвилюйся, я спробую стати свійським.

— Повірю на слово.

— А щодо печери, то… На Землі людство теж починало з печер — і нічого. Виросло. Навіть "Геліос" збудувало й до сузір’я Центавра дісталося.

— Ти забуваєш, що людство на Землі не складалося з двох індивідуумів, які опинилися біля розбитого корита.

— Двоє теж люди.

— Мені здається, що ти, ставши дорослим, так і забув розлучитися із своїм дитинством. Хоча… можливо, це й добре.

Єва лягла на свій кам’яний виступ, простягла руки, поклала на них голову (волосся сипонуло вниз) і тієї ж миті заснула. Очевидно, далося взнаки нервове перенапруження. Але й уві сні вона, напевне, плакала, бо іноді плечі її здригалися і жінка жалісливо схлипувала.

Адам поморщився, зітхнув і, звісивши голову, сидів так, задумавшись. Невдовзі й він заснув сидячи, і на віллі "Кам’яні пенати" запанувала тиша. Тільки чути було приглушений шум прибою, та десь жалісливо кричали чайки, та час од часу реготав мартин.

Уах-ах-ах-ах-ха-ха!!!

— І тобі ще… смішно? — пробурмотіла вві сні Єва, адресуючи свій докір Адаму, і знову затихла.

Уах, ха-ах-ах-ах-ха-ха!.. — зареготав біля самої печери мартин.

Адам зненацька пирхнув, плечі його затряслися, і він залився тихеньким (у порівнянні з мартиновим) смішком: ха-ха-ха-а!..

Адам лежав на сліпучо-білому прибережному піску ногами до моря і мрійливо мружився до сонця. Буцімто йому, нарешті, дали відпустку і попереду в нього аж цілий місяць лінивої та ситої бездіяльності. Краса!..

Море з тихим шерхотом накочувалося на берег, лизало йому п’яти, підошви ніг, він сміявся, відбрикувався од нього, а воно знову накочувалось.

Але тут зненацька щось слизьке, холодне і бридке лизнуло Адама в п’яту й прилипло до ноги. Він гидливо дриґнув ногою, крикнув і… прокинувся.

Море й справді лизало йому п’яти.

І не де-небудь, а в печері.

"То я досі ще не проснувся, — подумав Адам, прислухаючись до ревиська вітру та гуркоту прибою, що долинали знадвору.

Шторм на морі?

Він зіскочив з лежака і навіть охнути не встиг, як опинився по пояс у воді.

— Єво! Нас, здається, заливає!!!

Крикнувши це, Адам прудко видряпався назад, на свій лежак, який уже зникав під водою.

— Нас заливає без "здається"! — верескнула з протилежного боку Єва.

1 2 3 4 5 6 7