Хмари пилу геть закутували Марс, і вигляд у планети був далеко не гостинним. А взагалі, я рада, що побуваю і на Марсі. Стільки вражень, буде що розповідати на старості.
Йому було дивно чути в Євиних устах слово "старість", адже це поняття аж ніяк її не стосувалося.
— Жаль, — вихопилося в нього. Адамові хотілося довше побути з нею, і він запросив лікарку на "маленьку екскурсію на дах містечка", додавши: — В честь вашого прибуття на Марс.
— Страх, як люблю екскурсії по дахах, та ще з симпатичними чоловіками! — вигукнула Єва насмішкувато, але Адамові було приємно, що його відносять до рангу "симпатичних чоловіків".
Весело перемовляючись, як давні друзі, вони зайшли до кабіни швидкісного ліфта і піднялися на дах гігантського прозорого купола, що накривав усе містечко, герметично ізолюючи його від жахливої атмосфери Червоної планети. Під прозорим ковпаком оглядового майданчика, що здіймався над дахом, не стріли ні душі (а втім, старожили тут майже не бували, звикли, а товпилися на майданчику в основному приїжджі, новачки, але того дня і їх щось не видно було), і в Адама майнула смілива думка: зізнатися Єві… Ну, якщо не в коханні, то хоча б сказати їй… яка вона незвичайна, чарівна і скільки негаданих радощів принесла йому. Від тієї думки Адам розхвилювався, наче перед важливим іспитом у житті. Єва, певно, відчула це, бо пильно глянула на нього і зненацька запитала:
— Що з вами, Адаме? Ви ніби змінилися.
— Н-нічого, — Адам збагнув, що червоніє (за ту схильність до червоніння у розмові з жінками він себе ненавидів і старався поменше встрявати з ними в розмови. — Зовсім нічого… Просто вам здалося.
— Гм!.. — мружачись, Єва насмішкувато дивилась на нього. — Ви щось задумали, Адаме, і ніяк не зважитесь. Принаймні у мене таке враження. Зважте, я все ж таки психолог і передчутті мене ще ніколи не підводили.
— Може, ви й чужі думки вмієте читати? Вона зітхнула.
— Ні, хоча є психологи вищого рангу, які можуть це робити. Але мені до них ще далеко.
— Жаль.
— Чому?
— Хоча тому, що відпала б потреба вам що-небудь пояснювати. Лише подумав, а ви вже й знаєте.
— Є, Адаме, речі, про які людині все ж треба казати словами. Бодай раз у житті, а вимовити ті слова.
Вони підійшли до прозорої стіни оглядового майданчика і сперлись на поручень, що оперізував купол. Далеко внизу за науковим містечком, освітлена Сонцем, простилалась червоно-бура рівнина з кам’яними грядами та піщаними дюнами. В ярах і кратерах лежали чіткі, майже рельєфні, чорні тіні. В рожевому від пилу марсіанському небі неслися рідкі буро-червоні хмари. А нижче них збиралася підозріла мла, і в ярах та кратерах уже почали розмиватися чорні тіні, на гребенях дюн заструменився пісок.
— Наближається пилова буря, — сказав Адам, а сам напружено думав: з чого починати розмову? Просто так взяти і сказати їй про свої почуття? Але ж воно якось… Ніби ні з того ні з сього. "Мабуть, мені не вистачає інструкцій, як діяти у подібних випадках. А жаль… З інструкціями і справді простіше".
Оскільки мовчати далі було не зовсім зручно і треба було щось діяти, він підійшов до чорного трикутника, що стояв посеред оглядового майданчика, і натиснув кнопку. Засвітилося табло, а по ньому побігли написи:
"Буря зароджується південніше екватора. Тривалість бурі — 70 діб…"
А по іншому табло миготіли слова і цифри:
"Швидкість вітру — 80 м/с.
Температура — 30°.
Температура — 31°.
Температура — 32°.
Температура — 33°…"
— Вона що, знижується стрибками?
— Так. І, майте на увазі, зараз сонячний день, та ще й марсіанське літо. Вночі буде мінус 86 градусів.
— Холоднувато у вас, — Єва мерзлякувато знизала плечима. — А що то за гора на обрії, ніби у хмарах зникає?
— Олімп, найвища гора Марса. 27 кілометрів.
— І треба ж, — зітхнула Єва, подумавши, певно, про щось своє, — 27 кілометрів гори. І для чого вона потрібна Марсу?
— Цього я вже не знаю.
— А чому тут поверхня червона?
— Червонуватий відтінок дають гідрати заліза — гетити. — А сам думав: ну з чого почати? Де знайти перше слово? І взагалі, яке воно, перше слово?
На ближніх підступах до містечка, на рівнині, вже закрутилися вихори, а з-за розмитого обрію викручувалися гігантські стовпи від землі й до неба — смерчі. Ще мить — і Сонце зникло в кривавій млі, що вертілася і мчала на містечко із швидкістю 80 метрів у секунду. Адам натиснув якусь кнопку на чорній піраміді, і під купол увірвалося таке ревище, що він, ледве не оглухнувши, поспішно вимкнув звукозаписувальний пристрій.
— Тепер два місяці нічого не буде видно, — все ще оглушений, закричав Адам. — Бурі на Марсі як розгуляються, то не швидко вгамовуються.
— Куди я потрапила, — тільки й зітхнула Єва. — Під ковпак. Бодай і прозорий, але ж — ковпак.
— Зате під ковпаком у нас є свої сади, а в садах трави — справжні, найсправжнісінькі. І в травах сюрчать коники, із Землі їх привезли. Хоч сонце і штучне під ковпаком, але воно нас і освітлює, і зігріває. Усе, як на Землі. Жити можна.
— А раптом ота жахлива буря знесе оцей ковпак?
— До нашого захисного ковпака у марсіанської бурі короткі руки, — сказав він весело, й вони засміялися.
І стало обом легко й просто.
І Адам вирішив: настав час. Або зараз, або ніколи!
І він зважився:
— Єво, я хотів вам сказати, що я… давно…
І побачив, як у неї на шиї запульсувала тоненька синя жилка — швидко-швидко.
— Хотів вам сказати, що я давно, ще на Памірі… На оглядовім майданчику з’явилася постать.
"І як недоречно занесло сюди цього типа!.."
— Добрий день, я вам не перешкодив? Признаюсь, що, відколи я на Марсі, жодного разу не спостерігав пилові бурі в натурі. То оце вирішив надолужити прогаяне. Та й кілька вільних хвилин випало…
І він, Адам, не підозрюючи, чим усе це закінчиться, безпечно (зовсім безпечно) сказав:
— Знайомся, Єво. Це наш радіоастроном Руслан Булат-Бек…
І навіщо він їх тоді познайомив?
А втім, вона могла і сама познайомитися з Русланом Булат-Беком. На день раніше, на день пізніше — яка різниця. Так уже, мабуть, судилося.
А за прозорим куполом оглядового майданчика скаженіла-лютувала марсіанська буря.
На табло чорної піраміди наче падали вниз слова:
"Температура — 55°.
Температура — 56°.
Температура — 57°.
Температура — 58°…"
Як швидко падає температура на Марсі!
7
Після тієї зустрічі вони бачилися рідко, уривками — то на засіданні якої-небудь ради, то в бібліотеці чи просто в холі. Обмінювалися кількома словами і розходились кожен у своїх справах. Розходились не тільки в прямому, а й у переносному значенні. Розходились, так і не зблизившись… "І яка чорна кішка, як казали в давнину, пробігла між нами? — дивувався Адам. Єва вже не щебетала, як раніше, здебільшого мовчки дивилась на нього, і в очах її стояло німе запитання. А яке — він не міг збагнути, не міг його прочитати, бо навчений був читати по книгах, по каменях, але не по жіночих очах. Вона ніби розчарувалася в ньому, принаймні так Адамові здавалося. І він почав відчувати, що вони віддаляються одне від одного, як два кораблі, що лягли на різні курси. Не було вже тих невимушених дружніх розмов, що раніше. А якось, загледівши його в кінці довгого інститутського коридора, Єва поспішно повернула у перші-ліпші двері, вдавши, що не бачить його. Може, їй якраз і треба було зайти у ті двері, але раніше вона не кинулася б у них так квапливо, почекала б Адама, погомоніла, а тоді б зайшла… І він внутрішньо змирився з утратою: не судилося. Коли б тоді, на оглядовім майданчику, не з’явився так недоречно довгов’язий Руслан Булат-Бек, Адам би встиг їй сказати… А так не вистачило кількох хвилин. А може, й краще, що не встиг, бо поставив би її у незручне становище, й обоє почувалися б кепсько. Недарма ж Єва уникає його, виходить9 байдужа…
"Але ні, — переконував Адам сам себе. — Всьому виною моя несміливість. От і потрапив у цейтнот…"
А по якомусь часі дізнався, що Єва негадано (о, то був найчорніший день у його житті!) вийшла заміж за Руслана Булат-Бека, молодого, уже відомого в наукових колах радіоастронома, котрий був зарахований до складу екіпажу "Геліоса". За того Руслана, з яким Адам сам познайомив Єву на оглядовому майданчику. І навіщо він поспішив їх знайомити? Як у давнину казали: чорт за язик смикнув! Власне, з Русланом у них було шапочне знайомство. Бо радіоастроном був чи то надто гордим, чи то замкненим. Принаймні спільних інтересів не мали — Руслана не цікавила Адамова геологія, а Адама — Русланова радіоастрономія. Тому при зустрічах здебільшого відмовчувались або перекидалися малозначущими фразами. Високий і тонкий у талії, чорнявий радіоастроном (очі в нього були якісь зосереджено чорні) завше відмовчувався, і складалося враження, що він постійно зайнятий розгадуванням вельми важливої задачі. Як спеціаліста його цінували, хоча комунікабельність була невисокою. І Адам іноді дивувався: навіщо цього — зосередженого мовчуна взяли на "Геліос"? Іноді Адам пробував втягти його у бесіду, але радіоастроном відповідав на запитання коротко і знову поринав у власні думки. (Тоді Адам ще не знав, що радіоастроном за натурою взагалі мовчазний, — крім того, до старту "Геліоса" мав закінчити дуже важливу теоретичну працю про зорі, для обдумування якої використовував кожну вільну хвилину. І встиг-таки її закінчити до старту й здати в науковий журнал — наче відчував, що більше не повернеться на Землю).
То яким було здивування Адама, коли одного разу на вечорі художньої самодіяльності Науково-Дослідного Центру Марса конферансьє оголосив:
— Оповідання "Дарунки чарівників" О’Генрі. Читає радіоастроном Руслан Булат-Бек!
І радіоастроном з дуже серйозним, дещо зосереджено-похмурим виглядом прочитав оповідання О’Генрі, так жодного разу й не посміхнувшись. Та чим більше він серйознішав, тим дужче сміялися слухачі. І дивна річ, в Адама щось затепліло на серці. Йому став подобатися цей зосереджений радіоастроном. Твори О’Генрі Адам і раніше знав, але тут вони зазвучали ніби по-новому, наче іншою гранню відкрилися перед ним. Після вечора підійшов до Руслана і, тиснучи йому руку, побачив (вперше, відколи його знав), що очі радіоастронома були злегка усміхнені.
— Таке дотепне оповідання, а на вашому обличчі жодного разу не з’явилася посмішка, — сказав йому Адам.
— Навіщо сміятися лицем, коли сміється душа, — одказав радіоастроном.
Певно, так само мовчазний радіоастроном і Єву покорив? Не посмішкою обличчя, а широтою душі? А втім, навіщо тепер гадати? І для чого?
Ставши дружиною радіоастронома "Геліоса", Єва через рік була зарахована до складу космічного корабля, який готували у ті роки до польоту в сузір’я Центавра.
8
Не тільки нестримний ріст населення Землі штовхав людство на пошуки нових планет, придатних для життя; не тільки нестримний розвиток науки й техніки, який дав можливість будувати космічні кораблі з швидкістю, рівною половині швидкості світла (а в перспективі вже плануються кораблі з світловою швидкістю); не тільки потяг окремих груп населення до космічних мандрів, відкриттів, небезпек, яких людство вже давно позбавилось на Землі; не тільки бажання стати засновниками роду людського на інших планетах, в інших сузір’ях і галактиках; не тільки!
Не це було головним та вирішальним.
Настав час, коли люди забули про свої етнічні та національні ознаки, а відчули себе єдиною сім’єю на Землі — землянами.