І це лише за один день, — думала вона із злістю, яку поки що старанно маскувала. — А як же з ним проіснувати чотирнадцять літ? І ніде від нього не дінешся, більше людей на Леонії нема".
Очевидно, сам не дуже вірячи в успіх задуманої справи, Адам, повагавшись, витягнув з оберемка дров товсте сухе кореневище, провертів у нім гострим камінчиком ямку й обклав її мохом та подрібненими шматочками кори. Потім відломив од гілки паличку і тонким кінцем приміряв її до ямки.
Єва скептично кривилася.
Адам же намагався на неї не дивитися, ніби забув про її присутність. Ось він узяв лук, натягнув тятиву, двічі обмотав її навколо палички. Покопирсавшись серед каміння, вибрав плаский, із заглибиною посередині.
— Ну, Єво, спробуємо ще третій спосіб! Якщо й він не дасть нам вогню, то більше способів я не знаю.
Паличку з луком Адам вставив у ямку в кореневищі, поклав на паличку плаский камінець, опустився на одне коліно і обережно повів луком праворуч, потім ліворуч. На подив Єви (а вона хоч і робила вигляд, що їй усе байдуже, все ж краєм ока спостерігала за його діями), паличка зненацька завертілася, як маленьке свердельце. Адам повів луком уже впевненіше — ліворуч-праворуч, праворуч-ліворуч, — паличка закрутилася ще швидше. Її кінець почав заглиблюватись у ямку, й невдовзі навколо отвору стала з’являтися крихітна коричнева тирса.
Вигукнувши: "О-о-о!", Адам ще швидше завертів луком, коричневі опилки враз почорніли, запахло горілим, і Єва, почувши той запах — такий не типовий серед йодистих запахів моря, — з недовірливим виглядом підійшла ближче.
Адам, не зупиняючись і на мить, водив луком вправо-вліво, вправо-вліво. Й ураз із ямки вихопилися тоненькі хвостики синюватого димку.
— Хі-і, справжній дим! — сплеснула Єва руками. — Ти, Адаме, виявляється, чогось вартий. А я вже подумала про тебе погано.
— Тс-с-с!.. — зашипів Адам, ніби той вигук міг налякати ріденький димочок. Наліг на лук ще дужче, димок повився густіше і за якусь мить став білим. Адам не знав, добре це чи ні, але вертів луком і далі, на радощах не відчуваючи втоми, і в наступну мить в опилках навколо ямки спалахнули червоні язички.
— Вогонь! — не втримавшись, закричала Єва на диво молодо, дзвінко, аж Адам оглянувся.
І, наче сполошившись того крику, крихітні язички мигнули й зникли. Потягнувся ріденький димок і теж зник.
Єва злякано прикусила язика — вигляд у неї був винуватим.
Адам розгублено витягнув паличку і, не вірячи власним очам, побачив на обсмаленому й закіптюженому кінчику маленьку жарину, що злегка диміла.
— Є!!!
І, встромивши паличку з жаринкою у суху морську траву, впав на коліна, потягнувся до трави губами, як спраглий до води, й заходився дмухати, водночас підкладаючи шматочки кори, тонюсінькі гілочки, травинки, листячко.
Та ось почувся легкий тріск — то загорілася суха трава і вихопилися червоні язички. Вогник спалахнув.
Єва хотіла було знову закричати з радощів, але Адам так глянув на неї, що вона квапливо затулила рота долонею.
Вогник був таким кволим і блідим при яскравому світлі дня, що Адам, схилившись над ним, як лікар над важкохворим, обережно підкладав найсухіші, найніжніші і, звичайно ж, найапетитніші (з точки зору вогню) травинки, пучечки пересохлого моху, кору, гілочки… І подумки благав той вогник не вмирати.
Обхопивши суху поживу, яку Адам йому підсовував, вогник прибадьорився, став зростати, весело затріщав травою і по якомусь часі вже танцював на товстіших гілочках. Адам підкладав йому ще товстіші, вогонь жадібно пожирав їх, сито й задоволено гоготів.
— Ур-ра!!! — на радощах Адам аж підстрибнув, чим дуже налякав Єву. — Вогонь! Чуєш, Єво? Вогонь! Справжній вогонь! Я виманив його із сухої палички, як сказав би на моєму місці дикун. Ох-ха-ха! Здорово! Потрясаюче! Історична мить, Єво! Перше багаття, розпалене на Леонії руками людини, — горить. Тепер живемо, Єво, живемо-о!
І Адам затанцював навколо вогню так азартно й радісно, що Єва, не втримавшись, і собі пройшла два кола, ляскаючи в долоні.
6
Коли багаття розгорілося й біля нього вже не можна було всидіти, Адам палицею розгріб жар і висипав на нього мідії. Вони зашипіли, засвистіли і, здається, заворушилися. Деякі підстрибували, як живі, та Адам знав, що то не мідії стрибали (вони взагалі стрибати не можуть), то висока температура скоцюрблювала черепашки, висмажуючи з них воду, — вода й шипіла, потрапляючи в жар. Єва, сприйнявши те за "муки конаючих мідій", обізвала Адама "варваром", який знущається з беззахисних тваринок.
— Уявляю, з яким апетитом ти невдовзі їстимеш цих… бідних і нещасних тваринок, — потішався він.
— У рот не візьму! — І Єва кинулась у печеру, крикнувши з порога: — Май на увазі, на Землі я споживала тільки те м’ясо, яке було із штучних білків!
— Не будеш їсти, мені більше залишиться.
Невдовзі Єва виглянула, ковтнувши слину.
— Ти хочеш… хочеш, щоб я з голоду померла?! — верескнула вона й сердито стріпнула головою, відкидаючи з обличчя волосся. — Так знай, варваре, твій чорний задум не пройде! Я буду їсти! На злість тобі їстиму!
І зникла в печері.
— Що й треба було довести, — задоволено мовив Адам.
Ті мідії, у яких стулки вже почали відкриватися, а м’ясо в них зробилося оранжевим, Адам вихоплював із жару й складав на пласкому камені в холодку, щоб вичахли. Згори пекло сонце, знизу — багаття, та Адам, розчервонілий і впрілий, не помічав нічого. По якомусь часі всі стулки повідкривалися. Адам вибрав мідії і, щось мугикаючи під ніс, заходився паличкою виймати із стулок шматочки жовтогарячого м’яса, завбільшки з пельменю. Складав їх у чималу перламутрову черепашку, що віднині правила їм за тарілку.
Як і годиться кухарю, покуштував один шматочок і задоволено протягнув: "М-м-м-м!.." М’ясо було смачним. Справді делікатес. Та ще після більш як доби голодування. До того ж м’ясо не було прісним. (Коли мідії відриваєш під водою од каменя, вони швидко закриваються і в черепашках залишається солона морська вода, у ній вони печуться).
— Єво-о! — гукнув Адам, коли тарілка-черепашка була вивершена паруючим оранжевим м’ясом. — Прошу до столу. Делікатес готовий.
Єва виглянула з печери. Труснула волоссям.
— Чого кричиш на всю планету? Може, твої мідії з мікробами?
Але й сама незчулась, як опинилася біля "столу", тобто каменюки, на якій стояла стулка черепашки з апетитним на вигляд м’ясом.
— Ну, гаразд, умовив, попробую шматочок.
— Прошу, — Адам простягнув їй паличку. — Це — шпичка. Наколюй нею шматок, який на тебе дивиться, і…
— Ти що, вчиш мене, як їсти? — обурилась Єва і завагалась: брати чи не брати?
— А щодо мікробів, то, якщо вони і були, давно… спеклися. — І, запихаючи в рот м’ясо, прихвалював: — Ах, як смачно!..
Єва також наштрикнула шматочок, недовірливо оглянула його з усіх боків, понюхала, повагалася і, зрештою, поклала собі в рот, спробувала.
— І справді… смачно, — здивовано витріщила очі.
— Кажу: делікатес кращих європейських ресторанів, — і Адам підняв шпичку з наколеним м’ясом. — Ну, за круглу ювілейну дату. За першу добу, прожиту на цій планеті!
— Авжеж, за першу, — погодилася Єва, з апетитом уплітаючи мідії. — Ах, як смачно! Тільки іноді щось на зубах тріщить, ніби піщинки.
— Бери вище, то не пісок, а перли!
Єва застигла з напакованим ротом, злякано дивлячись на Адама. Волосся у неї було розпатлане, тому вона мала не зовсім привабливий вигляд і була не схожою на ту Єву, яку Адам знав раніше.
— Не хвилюйся, перли такі крихітні, що не завдадуть ніякої шкоди. Колись на Землі хвалитимешся: "От, пригадую, на Леонії ми їли з Адамом мідії з перлами…"
— Думаєш, як я повернуся на Землю, якщо, звичайно, пощастить повернутися, то тільки й буду торохтіти: "От ми з Адамом на Леонії.."? Помиляєшся, я постараюся назавжди забути цю… планету! Якщо, ясна річ, доживу до зустрічі з Землею.
— А може, хоч раз мене згадаєш?
— Хто ти для мене такий, щоб, повернувшись на Землю, я говорила: "От ми з Адамом!.."
— Ну… хоча б твій сусід по планеті. Або, точніше, товариш по нещастю.
— Не згадуй про нещастя, — відмахнулась вона. — Після такого смачного обіду у мене аж настрій піднявся.
— Я постараюся завжди піднімати тобі настрій за допомогою смачних обідів. Я хоч не шеф-кухар, але дещо тямлю.
За кілька хвилин черепашка, що правила за тарілку, спорожніла. Єва наполохано глянула на неї, потім на Адама.
— А… завтра? Що ми будемо їсти завтра?
— Завтра? — Адам на мить задумався. — Колись у давнину на Землі говорили: дасть бог день, дасть і їжу.
— Але ж на Леонії немає людей, отже, немає на цій планеті й богів. То хто ж нам дасть їжу?
— За відсутністю богів, їжу доведеться добувати самим. Так навіть краще. Не будемо ні від кого залежати. Перший день ми прожили, проживемо і решту, скільки б там їх не було!
7
Сонце Толіман уже торкалося зубчатих гір. Кінчався Перший день Нульового року на Леонії.
— Ну, прожили день, а далі що? — Єва з сумом і болем дивилася на Адама, і в її очах стояв німий докір. — Навіщо ти мене витягнув із моря? Щоб я щодень і щомиті відчувала свою муку?
— А ти хотіла від муки сховатися на дні моря? Єва мовчала, бо це була правда.
— Але ж це доля ницих духом — ховатися від горя й біди на тім світі.
— Щоб піти на той світ, теж потрібна мужність.
— Не смій слово "мужність" тулити до самовбивць і, взагалі, слабкодухих! — схопився на ноги Адам. — То не мужність, а ляк, страх перед важкими випробуваннями штовхає їх до втечі на той світ. А справжня мужність перейде через усе і все винесе: горе, біду, важкі випробування. Тільки тоді її душа стане людською душею. І тільки тоді вона стане чутливою до життя, до чужого горя. Взагалі, я переконаний, що жити завжди трудніше, аніж накладати на себе руки. На "Геліосі" ти була іншою. На кораблі рятувала нас од відчаю, чорної меланхолії, ностальгії, що роз’їдали щодня. То де ж тепер твої ліки? Невже для себе їх не лишила?
— Але кому потрібне моє життя?
— Кому, кому?.. Тобі! — Адам помовчав, заспокоївся. — Вибач, якщо гарячкую, але… Але ти звикла, що все у твоєму житті легко було, все тобі вдавалося, чого хотіла — того й досягла. А перед першими справжніми труднощами не витримала.
— Я розумію…
— Нічого ти не розумієш! — Адам заходив сюди й туди перед печерою, знову присів біля Єви на камені, простягнув руку до її опущеної голови, хотів було погладити по плечу, та нараз відсмикнув руку, бо збагнув, що той жест жалю буде зовсім недоречним і, може, фальшивим.