Професор випустив з рук записник.
— Та це ж... це Дженні... Точно, Дженні Стівенс! — шепнув він і, як обценьками, стис плече Джо. — Де я?.. — приглушено питав він. — Це справді Дженні, чи мені ввижається?
Джо не встиг відповісти.
— Здрастуй, рідна моя!.. — вигукнув Майкл, простягаючи до видива руки, і це в нього прохопилося з такою ніжністю і такою печаллю водночас, що в Джо аж защеміло серце, і він гірко подумав, що в нього немає нікого в світі, бодай привиду, кому б він міг сказати з такою печаллю і любов’ю: "Здрастуй, рідна моя...".
— Дженні, я більше не можу! — вигукнув Майкл. — Ти приходиш до мене тільки вночі і тільки на чверть години. Не залишай більше мене, не йди від мене, Дженні! Або мене забери з собою, або сама зостанься зі мною. Вийди із свого зачарованого кола, зроби до мене хоч крок... Я все віддав би, аби ти тільки стала вільною, але не знаю, як тебе порятувати...
— Дженні... Дженні Стівенс... Що за чортівня?!. — професор спантеличено дивився на детективів. — Я в містику не вірю, Дженні мертва. Я про це знаю. Я добре про це знаю...
А Дженні усміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко, напевне, в сонячну далину, бо усмішка її була сонячною. І сама вона була такою живою, що Джо, засміявшись, простягнув руку, щоб доторкнутись до неї... Схаменувшись, відсмикнув руку і скоса поглянув на професора. А з ван Гоффом чинилося щось незбагненне. Він змінився, очі його палали, руки тремтіли. Та ось він повільно звівся і, не спускаючи з видива захоплених очей, зробив крок уперед.
Джо не встиг його затримати.
— Дженні?! — крикнув професор і притьмом кинувся
до сонячної жінки. —Ти жива, Дженні? Ти мене впізнаєш?
— Містере ван Гофф, — Кларнес схопив професора за руку. — це не Дженні. Перед вами оптичне зображення Дженні, секрет якого поки що не з’ясовано.
— Ху-ух... звичайно, звичайно... — Професор, все збагнувши, вмить згорбився, ніби на очах зменшився. — Даруйте, це явище на мене так подіяло, що я втратив на якийсь час контроль над собою. Дженні і справді як жива... Навдивовижу! Ефект вражаючий!
Годинник відбив чверть на першу, і видиво зникло.
Кларнес, клацнувши вмикачем, увімкнув світло в холі.
Майкл стояв, опустивши голову, і був у ту мить схожий на мерця.
Карл ван Гофф все ще тер чоло, ніби не міг проснутися. Та все повторював: "Геніально... геніально..."
— Не забирайте в мене Дженні! — раптом закричав Майкл. — Чому ви сюди ходите? Чому мене переслідуєте? Дженні моя, і я нікому її не віддам. Чуєте, нікому!!!
— Старий, — Джо підійшов і поклав йому руку на плече. — Я тебе розумію, але... Але це не Дженні. Справжня Дженні лежить у парку Вічного Спокою — вісімнадцятий ряд, десятий поверх Руки, лівий бік, тринадцята секція, номер сто сорок два. А перед тобою оптичне явище. Ілюзія. Фокус, коли хочеш.
— Я все одно не віддам вам Дженні! — Майкл поспішно сунув руку до кишені, та Джо, миттєво її перехопивши, стис так, що Майкл застогнав. Джо вийняв з його кишені променевий пістолет. — Ось так буде краще, старий.
І кинув пістолет Кларнесу, котрий спіймав його на льоту і поклав собі до кишені.
— В тебе є дозвіл на носіння променевого пістолета? — підійшов він до Майкла.
— Немає...
— Містер Джексон, напевне, знає, що той, хто незаконно користується променевою зброєю, підлягає негайному арешту?
— Мені однаково...
— Послухай, старий, — м’яко озвався до нього Джо, — тобі треба відпочити і підлікуватися. І все тоді буде гаразд.
— Ні, ні, я здоровий, — відсахнувся Майкл. — Я зовсім-зовсім здоровий. Хто вам дозволив сюди заходити? Це моя вілла!
— Ні, ти помиляєшся. Це вілла фірми "Оптика", і тебе за невихід на роботу буде звільнено. А потім тебе виселять з вілли. Просто викинуть — і все. Ти замислювався над цим?
— А мені... а мені все одно. Без Дженні я не буду жити.
— Майкле, твоя дружина Лінда вже в Усипальниці парку Вічного Спокою. Ти хоч знаєш про це?
— Лінда? Яка Лінда? — видно було, що Майкл напружено думає. — А-а... Лінда... Хіба вона померла? Дивно... — Але він навіть не здивувався, бо далі мовив байдуже: — Що ж... Ніхто не вічний у цьому світі. І Лінда також... Може, це й на краще.
— Але ж померла твоя дружина, Майкле. Твоя Лінда.
— Я не знаю ніякої Лінди! — Майкл дивився на детектива, але, певно, його не бачив. — У мене, крім Дженні, більше нікого немає. І не було.
— Палиш, старий? — Кларнес простягнув Джексону сигарету, яку той жадібно схопив тремтячими руками.
Джо відвернувся.
Кларнес клацнув запальничкою і дав Майклу припалити.
Майкл кілька разів затягнувся, почав позіхати і терти очі. Захитався.
— Так захотілося спати... спа-ати... — позіхнув він і опустився на килим. — Давно я не спав... давно...
І миттєво захропів, блаженно всміхаючись уві сні. Кларнес нахилився, взяв з його рук сигарету, загасив її.
— Хай полежить, — кивнув на Майкла. — Через п’ятнадцять хвилин за ним прибуде санітарна служба. Я впросив фірму поки що не звільняти цього бідолаху. Можливо, вдасться його вилікувати.
Джо скептично стис губи.
XVII
— Що скажете, професоре? — чомусь сердито запитав Кларнес ван Гоффа, котрий усе ще вражено кліпав вицвілими віями.
— Я не знаходжу слів! — Професор розвів руками. — Це просто чудо! Я знав покійну Дженні, я дуже добре її знав і тому можу засвідчити: вона постає як жива. Я ледве не кинувся до неї. Грандіозно! У мене просто не вистачає слів!
— Ви думаєте, що її чоловік Едгар Стівенс... — почав було Кларнес, та професор його швидко перебив:
— Я не думаю, я упевнений, що Едгар Стівенс зробив незвичайне відкриття в голографії. На жаль, я не спеціаліст у цій галузі, а тому висловлюю лише загальне своє враження. Едгар Стівенс винайшов засіб, надзвичайно ефективний, який проектує в простір зображення. Повторюю: прямо в простір. Без спецекрана. А це — винахід. Це крок уперед, нове слово в голографії, коли хочете знати. Дженні ж він, очевидно, встиг зняти на плівку ще до її загибелі.
— Так, — підтвердив Джо. — Мені вдалося з’ясувати, що над голографічним зображенням Дженні він працював ще за її життя. Зняв навіть цілий аматорський фільм про неї. Але де той фільм зараз — невідомо. Тоді ж Едгар в основному й завершив свою працю з голографії і для першого демонстрування підготував плівку, на якій було знято його дружину. Та результатів свого винаходу Едгар не встиг опублікувати. Несподівана загибель дружини вибила його з колії. — Джо помовчав. — У цьому старовинному, майже музейному годиннику Едгар і вмонтував автоматичний пристрій для проектування голографічного зображення. Там же є плівка, на якій знято відповідним способом Дженні. Механізм проекції зв’язаний з боєм годинника, і о дванадцятій ночі, з останнім ударом годинника, вмикає голографічний апарат. Пристрій діє автоматично, через п’ятнадцять хвилин вимикає апарат. До наступної півночі.
— Так, це значне досягнення в голографії, — підхопив ван Гофф. — Нічого подібного в цій галузі ще не було. Ні, це чудо!
— Можна тільки уявити, що відчував Едгар, коли щоночі приходив у хол, щоб подивитися на Дженні, — із сумом мовив Джо. — На живу свою Дженні... В ті найтяжчі для нього дні Едгару було не до винаходу, а потім його самого закрутило у вирі... Так він і не опублікував результатів своєї праці.
— До речі, де він зараз? І чому на віллі "Двох щасливців" живе інший? — запитав професор і кивнув на Майкла, який, скрутившись калачиком, спав на килимі.
— Де автор.цього винаходу, ми поки що не знаємо, але з’ясуємо, — відповів Кларнес. — Майкл з дружиною поселився на віллі вже після того, як зник Едгар Стівенс. Розшукати ж його досі не вдалося. Є підозра, що він або десь помер, переховуючись від Політичної служби, або, що ймовірніше, загинув.
— Гм... — Професор уважно розглядав годинник. — Гм... Сумна доля Лінди Джексон застерігає нас: не чіпати годинник. Едгар заблокував свій винахід, і будь-яка дилетантська спроба відчинити годинник закінчиться трагічно... — Випростався. — А взагалі, якщо уміло використати цей винахід, то можна стати... мільйонером. Винахід справді вартий таких грошей.
— Ну й ну?! — Кларнес вражено і водночас недовірливо дивився то на професора, то на годинник. — Невже ж таки й мільйон?
— А це вже залежить від того, хто як зуміє використати винахід, — відповів ван Гофф. — Але передусім потрібні спеціалісти. До речі, у мене є знайомий колега, професор Уортен, спеціаліст з голографії. Йому на поміч я знайду спеціаліста по деблокуванню. Якщо бажаєте, завтра ж переговорю з професором Уортеном і зателефоную про результат розмови. Вам же раджу це диво тримати поки що в секреті. Бо якщо про нього дізнаються спритніші за вас...
На порозі холу виросла людина в білому халаті.
— Санітарна служба, — коротко відрекомендувався прибулий. — Хто тут підлягає ізоляції від суспільства?
Кларнес мовчки показав на Майкла, який все ще безтямно всміхався уві сні.
— Забрати! — людина в білому зробила крок убік, і до холу зайшли два санітарні роботи з носилками.
Вони забрали сонного Майкла і винесли його з холу. За ними вийшов і чоловік у білому халаті.
Кларнес підійшов до годинника і постукав по ньому пальцями. Потім замислився й довго мовчав, тільки іноді гмикав і тер щоку.
— Треба лишити в холі охоронця, — порушив мовчанку Джо. — Мало що може статися вночі. А до приходу спеціалістів, гадаю, годинник і справді чіпати не варто.
— Охоронця? — Кларнес все ще не міг відвести погляду від годинника. — Що ж... можна й охоронця... Гаразд, — сказав він по хвилі. — Залишимо охоронця. Все ж таки ця річ коштує, якщо вірити професорові, аж цілий мільйон. Хоча б з поваги до мільйона треба поставити тут охоронця. Але хотів би я знати, де автор цього винаходу?
XVIII
Того вечора Джо (він цілий день просидів в архіві, вивчаючи справу про загибель Дженні Стівенс) повертався додому стомлений, як ніколи.
Залишивши в ангарі "Ластівку" (давно вже треба купити собі новий, модерніший птахоліт, та потрібної суми ніяк не викроїш), Джо рушив до своєї "неприступної фортеці, куди не долітають житейські бурі".
На веранді світилося перше вікно од східців.
Як завжди, воно було відчинене, і, як завжди, біля вікна сидів бідолаха Гаррі Бен і читав. Чи вдавав, що читає...
"І що в нього за книжка? — подумав Джо, піднімаючись рипучими східцями на веранду.