Ковбасинського". Як зізнаватиметься Сом, "одне речення, і я врятований. Але душа моя голосно закричала: ні! Бо таки й мав на увазі голову колгоспу. То що ж тепер?"
За порадою пішов до свого старшого друга Олексія Коломійця.
Він довго та уважно розглядав мене, ніби вперше бачив. А потім його обличчя засяяло красивою, широкою посмішкою. "Знаєш що? Ти потрапив у геніальну ситуацію. Через сто років тобі будуть заздрити нащадки. А тепер сідай і пиши: "У вірші "Іди на суд" я не мав на увазі тов. Ковбасинського. Я мав на увазі багатьох інших негідників". Оце і все!"
Але це був лише початок, нападки посипляться пізніше — і вже не в Броварах, а — в Києві.
…А втім, критичні стріли були спрямовані не проти віршів, а проти його молодої зухвалої вдачі, — писатиме у передмові до так і не виданого (вже почалися фінансові негаразди) вибраного Миколи Сома Олесь Жолдак, більш як тридцятилітній друг поета. — Гадаю, що у вірші "Сергію Єсеніну" український поет сказав не тільки про свого улюбленого російського поета, а й про себе:
І підстригти, і погладить лізли,
Бо, мовляв, доступний і простий,
Та кришились гребінці залізні
Об шовковий вихор золотий.
(Додам од себе. Про Василя Діденка, вірного свого друга й побратима, автора знаменитих "Ясенів" і взагалі незрівнянного поета, який так рано пішов із життя, наклавши на себе руки — зашморг вирішив його долю, — Сом напише як про самого себе: "Справдешні всі поети — люди непрактичні, часто невлаштовані в житті, голодні й холодні. Биті і зневажені. Ходять з нами грішною землею, а живуть у небесах. Тому й диваки". Дай Боже нам побільше таких диваків! І сам Микола хоч і ходить грішною землею, як і всі ми, грішні, ходить з усіма нами, простими смертними, а сам тим часом живе в небесах — знайомі в нього там чи що? Але ж на небесі по знайомству не приймають, як то буває на грішній землі. Виходить, заслужив!)
Сому таки діставалося. За все ту ж зухвалу вдачу (за вірші його хвалили, відзначали їх, бо не відзначити їх було неможливо, це "бачили" навіть сліпі). Бо він, як і його поезія, завжди розкутий, завжди товариський і завжди веселий. І завжди — незважаючи на чини і звання — ріже в очі кожному, хто заслужив, правду-матку. А правдоборців, як уже зазначалося, в усі часи не любила на Русі влада — хоч княжа, хоч яка інша. А Сом і від інших прагнув такої ж чесності й правдивості як од самого себе: "Чи є між нами хоч один, хто скаже так: "Я — сучий син?" Ось за таку зухвалість, визивність (а за ними крилися, як ми вже знаємо, порядність і чесність) йому й діставалося. Незаслужено і… Заслужено? "Він не завжди був на коні, — засвідчує О. Жолдак, — бував і під конем"".
Але ніколи не страждав самозакоханістю чи зазнайством: я, мовляв, я!.. З відвертістю, гідною подиву і поваги, як на духу розповість, як йому ні світ, ні зоря подзвонив із Черкас, тоді ще живий друг його і побратим Василь Симоненко.
А далі знову надамо слово самому Сому:
"Сомику, — звернувся він до мене, — кінчай ночувати і пиши свою найкращу пісню… А я тобі для робочого настрою розкажу сон, який мені щойно приснився… Ніби ми удвох із тобою ідем до Біївців од станції Вила. Коли глядь: нас наздоганяє підвода, де сидять… Хто б ти думав? Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Шевченко зупиняє коней і каже: "Сідай, Василю, з нами на підводу". А я питаю: "А Сома чому ж не запрошуєте під’їхати?" І Шевченко відповів: "А Сом нехай пішки йде…" (І це Василь Симоненко називав підняттям настрою своєму другові. — В. Ч.)
Мати: Веселий сон. А як його розгадати?
Поет: Ви кажете: веселий сон? Ні, цей сон справді віщий. Ми тоді з Василем довго сміялися, але тепер я сприймаю той сон досить серйозно… В літературі не можна збиватися на манівці, не можна легковажити, як це я робив у деяких своїх віршах і піснях. Ось чому я довго йду… Іду пішки до своїх читачів…"
Соме, Сомику, Микольцю! Та це ж добре, що пішки. Просто чудово.
Як би раніше сказали: не відриваючись від народу. Тим паче, на патріархальній підводі сьогодні далеко не поїдеш, бо й коней вже немає в Україні (страусів нині у нас розводять, а за гнідих і забувати почали в колись козацькій державі), а на "Мерседесі"… По-перше, його в тебе ніколи не було і, смію запевнити, ніколи вже й не буде — принаймні, на цьому розпрекрасному, але ніби не найкращому світі…
Люди добрі, чи можете уявити Миколу Сома (Миколу Сома!), який їде до читачів на "мерсі"? Ні, таке і в най-найжахливішому сні не присниться! На таке і моя буйна фантазія безбережна не здатна! Цур йому пек!
Більшість людства (і поетів теж, і прозаїків теж, включаючи автора цієї придибенції!) — піша-пішаниця!
А пішо звичніше.
Пішака і зручніше, і надійніше. Ще й бензину не треба, а власні ноги ніколи не підведуть. Та й читачі наші — це по-друге, — "мерседесів" не мають. Бо ті, що їх мають, то не наші читачі!
Аби добрий був пішник і — гайда! А втім, поету годиться свою стежку мати, в літературу топтати, і в тебе, Соме, вона вже своя і давно тобою добре вторована!
Можна й приклад навести. Ну, хоча б Сковороди Григорія Савича, який ходив тільки пішки, а таки дійшов до своїх читачів. Дійдеш і ти, друже!
А втім, ти вже дійшов — то чому ж сумувати, га? Зрештою, в тебе є і запасний варіант — Пегас. Крилатий коник бідних поетів. Осідлуй його і маєш транспорт. Та який! А як брикатиметься Пегасик — вкоськай його і — куди тим "мерсам"! Сом на Пегасі — це так звично.
Про себе ти любиш говорити (і не без підстав): "Я — веселий чоловік!" Чи не тому, будучи ліриком, ти, врешті-решт, вдався й до гумору? Чи не тому, що від природи ти ще й гуморист? Двоє твоїх друзів дивувалися (і, здається, ще й досі дивуються) чому ти, будучи ліриком, перейшов на гумор: Віталій Карпенко і Михайло Слабошпицький.
Перший: "Ніжного лірика і не менш ніжного пісняра Миколу Сома, відомого поета-шістдесятника, раптом повело на сміх…"
Другий: "Сом мав усталену репутацію тонкого лірика. І раптом із Сомом скоїлась така несподівана творча метаморфоза".
Сом так ніде в пресі й не відповів: що ж із ним сталося? Чому це він музу-покровительку ліричної поезії Євтерпу з флейтою та поміняв на музу комедії Талію з комічною маскою?
— Миколо, — запитав я його якось на Чорториї, — що тебе штовхнуло поміняти музи?
— Що штовхнуло? — міняючи наживку на гачку, поспитав і тонкий лірик, і гостроязикий веселий сміхотворець в одній особі. — Якщо по правді, то мене досить часто штовхали — особливо в громадському транспорті… — нарешті "ощасливив" гачок своєю уловистою мастиркою, помив за бортом руки, витер їх рушничком, запалив свою незмінну "приму" і з насолодою затягнувся. — Так ось, друзі мої хороші: Віталію, Михайле і ти, Валько. Якщо коротко й серйозно (тема того заслуговує), то… Не міняв я одну музу на іншу, Євтерпу на Талію, і взагалі, не міняв жанрів. Я лишень повернувся до того, з чого колись починав. Ще як студентом був. Епітафії, наприклад, я почав писати чи не сорок літ тому — десь на самому початку шістдесятих, а лише оце видав окремою збіркою. Як поет я починав із сатири, і мої різні штучки, веселі та в’їдливі, вже тоді ходили по руках, з’являлися в різних рукописних виданнях, у самвидаві. Як, до речі, й перші твори мого незабутнього друга Васі Симоненка. У моєму рідному селі мене ще звідтоді пам’ятають як гумориста й сатирика (їх моя лірика не цікавила). І знають напам’ять мої сатиричні твори. Зокрема, й сатиру на голову колгоспу "тов. Ковбасинського" — "Іди на суд". Або мініатюра: "На столі самогонки сулія — значить, знову у селі я", знаєш коли була написана? Чи не сорок літ тому. А мо’, й піввіку. А потім на якийсь час од гумору мене одвернула лірика та пісні. Але все повертається на круги своя. Повернувся і я до того, з чого колись починав — до гумору. Кажу ж вам: я веселий чоловік.
Повертаючись того дня з риболовлі, ми сміялися, розмахуючи вудками.
— Мабуть, щось веселе спіймали? — дивлячись на нас, поцікавилася стрічна бабуся.
— Сома! — вигукував Сом. — І не спіймали, а ще тільки будемо ловити. А поки що він нас ледве не спіймав.
— Свят, свят, — перехрестилася бабуся. — І навіщо ж ото таке ловити, яке і вас може зловити?.. Краще б на базарі купляли рибку.
— А ми, бабусю, і там, і там встигаємо…
— Веселий ти, — до Сома бабусенька.
— Веселий, бабусю, веселий…
Він навіть журиться, — якщо доводиться, а таки доводиться, бо ж чорториїв у нашому житті ще вистачає і ще довго вистачатиме! — то неодмінно лише крізь сміх. Чи сміється крізь зажуру. Сказано ж бо: "З журбою радість обнялася". Чи як Іван Франко колись вигукував: "Смішний цей світ!" І так таки і є: смішний та невеселий. Тож мусимо за веселість самі дбати. А якщо й помирати доведеться, то тільки од сміху. Бо ті, хто помре од сміху, як правило, живуть довго. Та й з чорториями краще всього боротися сміхом.
І Микола Сом бореться. Про це і його кредо, своєрідний його заповіт:
Чого сміюся?
А того сміюся,
Що ніде нікого не боюся.
Сміюсь над горем, регочу над лихом
І навіть плачу неповторним сміхом.
…Є люди злі. В них зуби, наче грати.
Бажання їх — мене замурувати.
Згинь, пропади, зійди з очей, нудото!
Я — вічний сміх.
Така моя робота.
Після риболовлі Сом веде мене на свою Троєщину — такий ритуал. Дуже симпатичний, між іншим. Троєщина — прадавнє, ще давньоруське поселення біля Києва (сьогодні це Київ) на лівому березі Десенки (дочка Десни чи її посестра) і протоки Чорторий.
У ті давні часи наших пращурів-русичів між Троєщиною і сусідньою Вигурівщиною — відомою теж з часів Київської Русі, але під назвою Милославщина, до 1957 року село Броварського району Київської області, що тоді ж було об’єднане з Троєщиною, де в році 1981-му, як тільки-но вона увійшла до складу української столиці, на намивній території почалося будівництво житлового масиву Троєщина — 3265 га за планом забудови, розрахункова чисельність населення 280 тисяч мешканців, — так ось між Троєщиною і Вигурівщиною знаходився заміський княжий палац, який називався "Раєм".
Тепер ви знаєте, де в Києві рай? Правильно, там, де живе Микола Сом. Себто мешкає він у "Раю". Бодай і колишньому. Там живуть здебільшого вже не селяни, але ще й не робітники, бо в них "одна нога у Києві, а друга у селі".