Не витримав, як дитина, похвалився:— Ти знаєш, я сьогодні вперше відчув себе здоровим! От ходжу без ціпка... І голова не йде обертом...
Дивився на Ліну, чекаючи, що дружина теж зрадіє, засміється,'чи що, а вона раптом заплакала. Затремтіла обличчям, сльози з очей так і ринули. І чи не вперше подумав Василь Гнатович... ні, не подумав — серцем відчув, яка вона змучена. Вперше помітив і сиві пасма, і зморшки навколо вицвілих вуст, і кофту пом’яту, давно, мабуть, неміняну,— та кофта найбільше вразила Василя
Гнатовича. Адже Ліна була чепурухою: зодягалася щодня — мов у гості збиралась.
— Нічого, Васю, нічого,— говорила вона, коли Василь Гнатович, пронизаний жалем, взявся її утішати: оце добре! Тут радіти треба — не плакати! — Це так... Це зараз пройде...— І всміхалась крізь сльози, й витирала долонею мокре обличчя.— Хіба ти не знаєш жінок?..— їй уже й незручно було за раптові ці сльози.— Іди краще полеж. Поки я сніданок зготую.
— Як?!—обурився жартома Василь Гнатович. Вона його знову вкладає? Мало він намучився в тому остогидлому ліжку? Мало її вимучив?.. Ні, голубонько, більше не діждешся! От він візьме та й затанцює...
— Танцюй, Васю, танцюй. Тільки не тут, не на кухні.
Вийшовши з кухні, Василь Гнатович замало не перекинув бідончик, що стояв під дверима. Одразу ж упізнав цю посудину: дружина носила в ній молоко і нині, либонь, зібралася, бач, і карбованець зверху поклала,— жаль до дружини, яка ніколи б отак не поставила на підлогу чисту посудину, знову пронизав Василя Гнатовича, він відчував якусь провину перед нею: "Запоралась, бідолашна, коло мене!" Нахилився обережно — все ще боявся, що ось-ось попливе перед очима, підняв бідончик, щоб поставити на стільця, та й укляк од раптової думки: а чому б йому самому не сходити по молоко? Це ж майже поруч, триста метрів, не більше, то він що — не дійде? Дійде, їй-богу ж, дійде, тільки треба взяти ціпок, з ціпком усе ж надійніше.
Тихенько, щоб не почула дружина, повернувся до спальні. "Ото буде здивована!" Наперед вирішив, з молоком повернувшись, поставити бідон знов під дверима. Ціпок не стояв коло ліжка — лежав на підлозі. Василь Гнатович різко нагнувся і ледве не впав: гойднулася перед очима підлога, нудотний клубок підкотився під горло. Судомно вчепившись у бильце ліжка, Василь Гнатович стояв, не розгинаючись, чекаючи гострого болю в шлунку, що завжди в таку мить з’являвся, але болю не було, неспокійно тільки щось ворухнулося, і він обережно, сантиметр за сантиметром, розігнувся. Огидно тремтіли ноги, пливла, гойдаючись, кімната. Щоб не впасти, Василь Гнатович примостився на ліжко. Витер долонею враз змокріле чоло. В голові шуміло, дзвеніло, в скроні гаряче било, стіни все ще погойдувались, і пливло, пливло кудись ■ набік осяяне сонцем вікно.
Дотанцювався!
І такий відчай охопив Василя Гнатовича, що хоч падай і криком кричи!..
Однак ішлося таки на одужання, з кожним ранком він почував себе краще й краще і хоч після того випадку не ризикував появлятись на вулиці, у двір усе ж вийшов спершу з дружиною, а потім і сам. Свіже повітря прямо-таки вливало сили в нього, з’явився апетит, Василь Гна-тович уже з нетерпінням чекав, коли дружина покличе його їсти, а він їв що дві години, невеликими порціями. І лікар уже не дратував його своїм виглядом здорової людини, своєю смагою бадьорою. Навпаки: дивлячись на нього, Василь Гнатович думав, що й він таким буде... ну, не зовсім таким, роки не ті, та ще па додачу й хвороба, але що йде на видужання, відчував усім тілом. То було відчуття світле та радісне, довколишній світ, поки що обмежений будинком і двориком, знову одкривався для нього. Василь Гнатович жадібно вбирав у себе найменшу дрібницю, на яку не звертав колись уваги: кожен листочок на деревцях молоденьких, кожен паросток, що витикався на клумбах, і якийсь аж просвітлений повертався з двору. Полежати, перепочити — навіть ліжко не дратувало його, а ліки, які він вживав, не тхнули так осоружно.
Двічі провідав сусід по котеджу (половина — Загурко-ва, половина — сусіда) Прокіп Дмитрович Кліпчепко, голоштан бухгалтер, фінансовий бог, про якого директор завжди казав: "Ми за твоєю спиною, як за кам’яною стіною!" (шипа в нього іі справді була широчезна, спина штангіста, борця, а не бухгалтера, і якби не черевце й підборіддя подвоєне, то хоч одразу ж на ринг. Заходив, сідав, одхекуючись, витирав величезною хусткою завжди мокре обличчя, розповідав найсвіжіші новини: все про завод, окрім заводу, сусіда ніщо не цікавило, а Василь Гнатович жадібно слухав його, і розпитував, і сміявся по-дитячому щиро з найменшого дотепу.
В останні відвідини Кліпченко похвалився, що зпа-йшов-таки надійний засіб позбавитись зайвої ваги: біг підтюпцем — чули?
— Невже бігаєте? — спитав Василь Гнатович.
— Бігаю... Щосуботи й неділі.
— І багато вже скинули?
— П’ятдесят п’ять грамів.
"В аптеці зважувались?" — хотів запитати Загурко, та вчасно прикусив язика: сусід міг образитись.
— Підтюпцем — уявляєш картину! — сміявся до Ліни. І дружина сміялася, вона помолодшала немов, дивлячись на чоловіка, якому з кожним днем ставало все краще.
Тож ішлося на одужання, і одного травневого ранку, такого ж ясного та гожого, Василь Гнатович вирушив по молоко. Довелося, щоправда, витримати бій з дружиною, яка спершу не хотіла й слухати, щоб він кудись ішов, а потім казала, що вони сходять удвох, але Василь Гнато-впч таки наполіг на своєму і, підхопивши бідончик, веселенько вийшов на вулицю.
І вулиця здалася йому не такою, як завжди: вона паче вирядилась, готуючись до якогось свята. Червоні котеджі, блакитні парканчики, соковита по-весяяиому зелень, барвисті килими квітників — все це милувало око, приносило втіху. Василь Гнатович дивився й не міг надивитись, йому не вірилося, що колись, ще до хвороби, до операції, він міг байдуже проходити повз всю оцю красу. Подумав, що отак можна й померти, не побачивши нічого, отак і життя можна прожити, у дрібницях, у клопотах, і якою ж сліпою може бути людина, скільки вона втрачає через сліпоту! Василь Гнатович дивився на річку, на луг, на ліс і теж наче вперше те бачив, хоч тут же народився й виріс, в отій річці купався з року в рік, но тому оп лугові бігав, а в ліс ходив по гриби та суниці. Василь Гнатович подумав, що не купався в річці вже років :і двадцять, якщо не більше... Ні, купався, бувало, кілька разів на маївку, після добрячої випивки, коли чоловіки стрибали один поперед одного з кручі, а жінки кричали, щоб пе робили того, бо, дивись, ще втопляться. Василь Гпатович теж стрибав, коли був молодий та рядовий, а потім тільки дивився: що роки, а що й посада — якось уже несолідно. Ну, стрибати він і зараз не став би, але поніжитись на пісочку, на ласкавій травиці, ввійти в теплу воду — курорту не треба!..
"Господи, а молоко!"—здалося, що стояв, завмерши, хтозна й поки. Повернув до ятки (триста метрів, не більше) і одразу ж побачив чотирьох чоловіків у спортивному, що підтюпцем наближались до нього. Упізнав попереду директора, його трудно було не впізнати, лише Поло-туха отак бігти й міг: енергійно, напористо, мов когось обганяючи, а позаду вистрибувала суха постать головного інженера... Цьому чого бігати? — самі ж маслаки!.. А от біжить, не одстає від директора, гострими колінами щосили вимахуючи... Мовби хоче піддіти під сідницю директора і щоразу лякається... А ще позаду — Загурків сусіда, головбух, тупоче, аж котеджі здригаються, затуля своєю широчезною спиною майже всю вулицю. І того, що останнім біжить, затуляє: підстрибує тільки то з-за правого бухгалтерського плеча, то з-за лівого жовта в’язана шапочка з червоною китицею. Коли підбігли і головбух зупинився, одсапуючись, хусткою білою вимахуючи, наче збирався здаватись в полон, упізнав Загурко й останнього, упізнав і не міг втриматись од усміху: кумеднішої постаті й не придумати. Яскраво-червоні штани, якась сорочечка куценька, дитяча шапочка на круглій, наче кавун, голові. Так міг зодягнутися тільки Буздє, ось він і вигукнув, Василя Гнатовича вгледівши:
— Фізкульт-привєт! Ря! Ря! Ря! — зірвав з голови шапочку, помахав енергійно, вітаючись.
Всі розсміялися, не боячись, що Буздє може образитись: він любив смішити людей, в цьому, здається, вбачав сенс своєї трудової діяльності.
— Як справи? — привітався директор. Потиск руки енергійний, чіпкий, світлі очі так і вхопили Загурка.
— Та як мої справи...— відповів знічено Василь Гна-тович; він завжди трохи губився перед Полотухою.— От... поправляюсь потроху...
— Ліки є?.. Ескулап відвідує?.. Чого немає — кажи!.. Дістанемо!.. Одужуй швидше — разом бігати будемо! —
І пже нетерпляче до супутників: — Побігли!
Намитися, рвонув уперед, а за ним, підкидаючи гострі коліна, головним інженер, Промін Дмитрович протупотів бегемотом, позаду — Буздє.
Кнопка, вперьод! — Ліпно зараз помітив Загурко крихітну собачку: дзявкнула дзвінко, кинулася з усіх ніг за господарем. Буздє не інакше її і завів навмисне для оцієї ранкової вправи. І обоє вони були прекумедні: повний, жирком налитий Буздє в неймовірному своєму костюмі й крихітна Кнопка.
Василь Гнатович посміявся услід: ну й Буздє, з цим по знудьгуєшся! — і на душі йому стало ще веселіше. "А що, буду бігати! — подумав задиристо.— Костюм спортивний кушпо, кеди — і щоранку на свіже повітря!"
Біля ятки вже зібралася черга. Чималенька, душ тридцять, не менше, в основному жінки та кілька пенсіонерів: ну, цим тільки й лишилося, що по чергах вистоювати,— і всі, звісно, квапляться, всім ніколи, тому й пильнують, щоб ніхто не взяв поза чергою. І хоч Василь
Гнатович міг би скористатися тим, що він же ще не одужав, ось і ціпок в руці, та все ж не став пхатися наперед: зупинився в кінці черги, жартома запитав:
— Хто тут перший?
— Ось ми перші ззаду! — відповіли йому.— Ставайте за нами!
Василь Гнатович став за крайньою жінкою, сказав, аби щось сказати:
— А сонечко вже припікає! — Бо сонце й справді гріло по-літньому.
— Еге ж, припікає,— погодилася жінка.— Ще й молоко, гляди, скисне.
— Не встигне,— заперечила інша.— Не бачите, скільки підходить!
Люди й справді підходили: весна ж, молока стали завозити менше, прогавиш — сьорбай водичку; Василь Гнатович не встиг уперед і на кілька кроків просунутись, як за ним уже виросла черга, добре ж, що вийшов завчасно.