За три місяці один тритон відновив шістсот сімдесят вісім нових кісток, а у тритона, якому залишили п'яту частину ока, через десять місяців утворилося нове око, правда, трохи менше од попереднього.
— А я читав розповідь одного натураліста, який тримав у себе вдома тритонів,— згадав Толя Заровний.— У нього ще жив вуж. Побачивши тритона, вуж проковтнув його живим і заховався від господаря. Минув місяць, і на кухні випадково знайшли тритона, якого вуж, мабуть, відригнув, відірвавши небораці передню ногу. Тритон був зморщений, без будь-яких ознак життя, а господарі поспішали, тому хтось узяв і поклав його у квітковий горщик, щоб пізніше викинути. Але ось, поливаючи квіти, господар помітив тритона, який настільки одужав, що пробував повзти. Натураліст пустив його у воду й став годувати черв'яками. Через чотири місяці в тритона виросла нова нога. Акваріум з тритоном тримали на вікні. Пізно восени вода в ньому замерзла, вмерз у лід і тритон. Натураліст вирішив заспиртувати загиблу тваринку на згадку. Для цього він поставив лід відтавати на гарячу плиту. Зайшов на кухню тоді, як вода вже парувала. І тут натураліст побачив, що тритон ожив І хоче вискочити з посудини. Натураліст знрву пересадив його у чисту воду, після чого тритон прожив ще цілий рік.
— Щось, Толю, забагато лиха випало на одного тритона,— засміявся вчений.
— Я ж не вигадав. Миколо Івановичу, а справді читав про це в одній старій книзі.
— Взагалі, земноводні — жаби і тритони — добре прислужилися науці. Багатьом тваринам поставлено пам'ятники, з них жабам — два. Один стоїть перед будинком Пастерівського інституту в Парижі, а другий в Токіо на гроші, зібрані студентами медиками. Амфібії, зокрема жаби, завдяки дешевизні й простоті використання стали основним об'єктом на практичних заняттях у школах і вузах. В Англію, наприклад, їх тепер завозять із-за кордону, бо відловлювання жаб на Британських островах привело до майже повного їх зникнення. Та хоч які великі заслуги земноводних перед наукою, найбільше користі вони приносять, охороняючи рослини від шкідливих комах. Поїдають їх вони уночі, коли птахи сплять.
— Миколо Івановичу, а можна спіймати для акваріума дорослих тритонів? Морочитися з личинками не хочеться! — звернувся Костя.— Вони такі красиві, що мама мені дозволить їх тримати.
— Можна,— відповів Микола Іванович,— і робиться це так.
Він узяв у Тані літрову банку, роззувся й зайшов на мілководдя. Постояв трохи, почекав, поки до нього підплив красивий тритон, і враз накрив його банкою. Оскільки місце було неглибоке, банка тільки трохи увійшла у воду.
— Тобі підходить, Костю, такий тритон? — перепитав Микола Іванович.
— Підходить, підходить! — мало не танцював на березі хлопець. Микола Іванович швидко перевернув банку і подав її Кості.
Тільки не забувай, що це жива істота і потребує уваги.
ПТАШИНІ ТУРБОТИ
Горобина взаємодопомога. Врятування солов'я. Горихвістка. Зозулі-розбійники
Уздовж струмочка, який невдовзі загубився в зарослих червоної верби, ліщини й американського клена, юннати піднялися вгору і потрапили до мішаного лісу, звідки лунали дзвінкоголосі солов'їні хори.
— Миколо Івановичу,— попросила Лариса,— давайте послухаємо солов'їв.
— На лірику потягло! — підштрикнув її Костя.
— А тобі не подобається цей спів? — обурилася дівчинка.
— Ні, чому ж, я навіть записав солов'їв на магнітофонну стрічку.
— Тоді звідки в тебе це прагнення допекти комусь?
— Від важкого дитинства! — промовив Костя, й усі засміялися: знали, що його батько — дипломат, а мати — геолог.
Підійшли до піщаної дороги, яка відрізала лісок від узлісся. Толя Заровний вигукнув:
— Погляньте, як горобці в піску купаються!
— Чекай-чекай, Толю, те купання якесь дивне! — промовив Микола Іванович.— Киш! — замахав на них рукою і вийшов із-за кущів.
Горобці пурхнули, однак далеко не полетіли, а всілися поблизу на гілках. Три горобці лишилися на дорозі.
— Тепер бачите,в чому річ?
— Маленького горобчика охороняють! — здогадався Петро.— Випав з гнізда, і батьки тягнуть його в безпечне місце.
— Давайте, друзі, сховаємося в кущах і роздивимося, як птахи це робитимуть,— запропонував Микола Іванович.
Невдовзі всі горобці злетілися до горобеняти. У бінокль його було добре видно. Пташеня вже оперилося, але літати не могло, тільки махало недоладно крильцями, і тут же падало дзьобиком у пісок. Спочатку горобці, напевно, не знали, як допомогти малюкові, а потім стали підлазити під його крила, виштовхувати з піску. Так зграя досягла протилежного боку дороги. Минуло кілька хвилин, горобці стривожено робили кола над невдахою, проте далі не летіли.
— Гляньте на осику, біля підніжжя якої вони крутяться! — прошепотів Микола Іванович.
— Шпаківня, а з неї горобенята визирають!
— Воно випало з цієї шпаківні, а горобці не можуть його підняти! — здогадалася Лариса.
— Що ж робити? — захвилювався Толя.
— Миколо Івановичу, давайте я горобеня вкину до шпаківні,— запропонував Костя.
— Добре, тільки обережно, крильця у нього слабенькі, не пошкодь!
Костя подався до осики. Горобці зацвіріньчали, мати-горобчиха кидалася на Костю, той навіть рукою від неї одмахувався, а горобеня шмигнуло в кущі. Та Костю не обдуриш — скоро воно було в кашкеті. Хлопець стулив кашкет за краї, взяв у зуби й подерся вгору. Біля шпаківні Костя дістав горобеня й хотів просунути його в отвір, але йому не давали цього зробити інші пташенята, які, мабуть, думали, що це батьки принесли їжу. Тоді Костя кишнув на них і, як ті сховалися, сунув знайду в гніздо.
— Тут їх аж п'ятеро! — гукнув, злазячи.
Діти хотіли побігти до нього, та Микола Іванович стримав:
— Давайте простежимо, чи горобеня не випаде знову!
Горобці ще деякий час тривожно цвірінькали, кружляли навколо
шпаківні, а потім заспокоїлися й почали годувати пташенят. Діти, переконавшись, що їхньому підшефному нічого не загрожує, почали вкладати біноклі в чохли.
— То з якими горобцями ми мали щойно справу? — запитав Микола Іванович.
Якщо йдеться про видову назву,— уточнив Толя,— то цих горобців називають хатніми. Свідчення того — бурувато-сіре забарвлення зверху й світле знизу. У самців верх голови сірий, а горло і верхня частина грудей — чорні.
— А за що цих горобців назвали хатніми? — поцікавився Сашко Йорик.
— Бо вони завжди тримаються біля людини, в населених пунктах,— відповів Толя.— У нас хатній горобець живе на балконі під навісом, до його гнізда я дістаю з невеличкого стільця. Зроблене гніздо із стебел трави і соломи, а всередині вимощене пір'ям. Самиця відкладає двічі на рік п'ять — вісім майже білих, з бурими цятками і плямами яєць.
— Толю, а ти мені для колекції однесеньке візьмеш? — попросив Костя.
— Одне можна, горобці й не помітять.
— Тепер, друзі, ходімо в гай, подивимося, де селяться горобці й чи багато їх тут.
Школярі розбрелися між деревами. Солов'ї не вгавали. Хотілося залишити горобців і зайнятися солов'ями.
— Глянь, он соловейко сидить! — потяг убік Сашко.
— Спочатку давай горобців шукати,— заперечили йому.— Он вони теж влаштували своє гніздо у шпаківні!
— А ось тут їх ціла колонія, гнізда вони звили на вільсі!
— Миколо Івановичу,— почувся Толин голос,— у цьому дуплі живуть горобці польові. Бачу, і в них також малі пташенята!
Діти знову всілися в затінку і спрямували біноклі на дупло.
— У цих горобців,— розповідав Толя,— щоки білі, а у хатніх — сірі. Дзьоб чорний, а в тих був коричневий. Польові горобці дещо менші од хатніх. Спина у них бурувато-коричнева, крила і хвіст бурі. Од хатніх відрізняються ще й тим, що верх голови у них каштаново-коричневий, з боків голова біла, а на горлі і щоках — червоні плями... І яйця інакше забарвлені — сіренькі з темними цяточками.
— Польові горобці, бачив якось, з полів та городів зерно крадуть! — сказав Сашко.
— І все ж таки вони приносять більше користі, аніж шкоди,— уточнив Микола Іванович.— За час вигодування пташенят горобці знищують у пуп'янках квітів багато яблуневого довгоносика, визбирують слимаків, жуків, листогризів і чимало інших комах, які завдають шкоди полям, садам і городам. Ось чому про горобців треба дбати.
— Миколо Івановичу, а чому їх так багато? — поцікавилася Лариса.
— Втекли з міста. На острові їм безпечніше. Котів менше, гамору немає, комах усяких багато. А ось коли вдарять морози, тоді горобців тут не шукайте, всі вони майнуть у місто, ближче до людських осель в пошуках крихти хліба, затишної місцинки.
Острів у них — немов плацдарм для нальотів на місто,— промовив Толя.— Та й не тільки у них. Тут я часто зустрічав синичок, сорок, галок...
— Тихо, Толю! — попросив Микола Іванович.— Он на тому дереві, звідки лине солов'їний спів, причаївся, бачу, небезпечний ворог птаства — бродячий кіт.
— А може, то не бродячий, а дикий? — злякалася Люда.
— Та ні, цей майже білий! — помітив кота й Сашко Йорик.— Ось я його! — Він ухопив палицю. В кота Сашко не вцілив, проте налякав. Той нявкнув, грудкою звалився з гілки й дременув у хащі. А соловей, мабуть, і не помітив, яку небезпеку від нього відвели, бо співав далі, аж захлинаючись від пісні.
— Під час співу він зовсім втрачає обережність,— пояснив Микола Іванович,— і до нього можна підійти майже впритул. Гніздечко соловей мостить переважно під корінням кущів або молодих дерев. Іноді влаштовує гніздо і на гілках дерев, але обов'язково при землі. Як виведуться пташенята, солов'ї замовкають — надто багато часу витрачають у пошуках їжі. Через два тижні малята залишають гніздо. Літати не вміють, тому нишпорять зграйками у траві, мов мишенята. Дорослі птахи не залишають своїх діток до самої осені. Гуртом летять вони і на зимівлю до далекої Африки.
— Миколо Івановичу,— прошепотів Петро,— он на березі горихвістка сидить. Підійдемо ближче, подивимось, як спалахує в неї хвіст.
— Як це — спалахує? — здивувався Костя. Микола Іванович мовчки подав йому свій бінокль.
— І справді,— промовив невдовзі Костя,— на хвості спалахують якісь іскорки. А-а,— Здогадався,— то яскраво-червоні пера. Як пташка співає, смикає хвостом і відкриває їх. Хвіст немов загоряється. Ось чого вона називається горихвісткою!
— Зовні ця пташка схожа на горобця,— озвався Микола Іванович.— Літає досить швидко і на великі відстані: наприкінці березня вилітає з Африки, а вже у квітні з'являється у нас.