Ходімо куди-небудь!
— Ну, ходімо! — Івась устав. — Якщо хочеш, покажу тобі козацьку фортецю та Сулу.
Вони перейшли на Ярмарковий майдан, добралися по Пирятинській над гору і ступили на перекидний міст, що з’єднував місто з фортецею. Звідси відкривалися засніжені засульські далі та Засулля з Солоницею. Над Сулою, за гаєм, блищала проти сонця гола Лиса гора. Попереду, на горбі, вивищувалася полкова козацька фортеця.
Влітку тут, мабуть, було гарно, але зимовий краєвид був білий, згладжений, одноманітний і навівав тугу.
Катря зупинилася на мосту, схилилася на перила і заплакала знову.
Івась схилився до неї.
— Ну, що з тобою? Чого ти? Я образив тебе?
Катря підняла заплакані очі, крізь сльози усміхнулася.
— Ні, ти мене не образив.
— То в чім же річ?
Катря почервоніла.
— Хуржики пристають — і батько, і син.
Івась зблід, задерев’янів на виду.
— Хуржики? І старий, і молодий? Та пошли ти їх до чорта!
— Легко тобі сказати.
— Ну, якщо боїшся, то я пошлю! Та ще й не так!
— А при чому ж тут ти?
— Як — при чому? Катре! Хіба не розумієш?
— Не розумію.
Івасеве обличчя почало поволі рожевіти. Він зніяковіло пробубонів:
— Ну, я думав, що ти давно здогадалася… Я ж кохаю тебе, Катрусю! Розумієш — кохаю!
Катря прихилила голову до його грудей, прошепотіла радісно:
— Голубе мій! І я тебе… Ось тобі хрест! І ніякі хуржики тепер мені не страшні!
Вона перехрестилася і знову припала до нього. А Івась узяв її голівку в руки і почав цілувати — і в рожеві щічки, і в ясні очі, і в малинові вуста.
— Люба моя! Єдина! Я такий щасливий!
Вони обоє були щасливі і довго ще стояли на перекидному дощаному мосту під стрімкими валами козацької фортеці. І хоча тут повівав дошкульний морозний вітерець, їм було тепло: їх зігрівало щире юне кохання.
Лиш коли сонце сіло за дахи будівель на горі, Катря сплеснула руками.
— Ой Боженьку! Як пізно вже! Ходімо, Йвасю! Бо Хуржик, мабуть, давно виглядає нас і зичить нам чортів і в живіт, і в печінку!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Великдень видався ранній, але сніги вже зійшли з землі, і люди раділи весні.
У понеділок, на другий день Великодня, в корчмі бунчукового товариша Михайла Оріхівського зібралися лубенські та засудьські чумаки.
Зібралися вони на раду, — тому сторонніх у корчму не пускали. Платили оптом — за вечір.
За довгим столом, заставленим різними наїдками, жбанами з пивом, череп’яними кухлями, чарками та плесковатими пляшками з горілкою, сиділи поважні чоловіки — в сукняних чумарках, підстрижені "під макітру", трохи вже захмелілі, і вели розмову про наступну поїздку до Криму по сіль.
На чільному місці, бо був найбагатший і споряджав у дорогу десять паровиць, сидів Хуржик, жував солонувату тараню і, запиваючи холодним пивом, з внутрішньою тривогою чекав хвилини, коли можна буде розпочати мову про отаманство. Як і в попередні походи до Криму, і тепер йому дуже хотілося стати отаманом чумацької валки, бо мав характер самолюбний і владний. Не терпів, коли над ним хто-небудь верховодив. Однак знав, що чумаки, пам’ятаючи з власного досвіду його крутий норов, можуть на цей раз обрати когось іншого. Ну, хоча б Пилипа Зайця, теж не бідного чумака, чи Трохима Задою, котрий уже приміряється до отаманства, бо, ще коли сідали за стіл, ніби ненароком, обмовився, що нині бере в дорогу десять возів, тобто не менше, ніж він, Хуржик. Отож треба якось випередити обох та й прихилити до себе тих, хто не може чи не хоче перейти йому шлях.
Помітивши, що пива в жбанах залишилося на денці, а пляшки стояли порожні, він гукнув до молодої шинкаревої дочки:
— Гей, шинкарко, чого стоїш? Хіба не бачиш, що посуд сухий — ні пива, ні горілки вже не стало? Ось на червінця та принеси нам з льоху, щоб холодніше було! Та й смаженини підкинь у миски, щоб було що покласти на зуба! Та ще й в’язку тарані не забудь! Щоб усі знали, як гуляють лубенські чумаки! Нічого не шкодуй! Я плачу!
Чумаки схвально загули:
— Ой, як добре! Оце так утнув Семен Михайлович! Далебі, не поскупився!
А коли шинкарка поставила на стіл пляшки та дерев’яне відерце з холодним пивом, а в миски вивернула зі сковороди запашні шматки підсмаженої золотистої ковбаси, молодий засульський чумак Терентій Кваша, відомий у всій окрузі співак і вигадник, раптом заспівав:
Славно, браття, славно,
славно, браття, жить!
З нашим отаманом
не доводиться тужить!
Тут же пісню підхопили всі, хто сидів за столом, і в стелю ударив могутній грім приспіву:
З нашим отаманом
не доводиться тужить!
Співав і Хуржик. А коли пісня скінчилася, запитав ніби між іншим:
— До речі, браття, чи не пора нам подумати над тим, хто очолить нашу валку? Кого отаманом оберемо? Яка ваша думка? Та перед тим, як сказати слово, давайте промочимо горло, щоб у ньому це слово не застряло!
Це сподобалося всім. Налили в чарки — випили, закусили ковбасою. А Терешко Кваша ударив долонею по столу.
— Браття, та якого ліпшого отамана, аніж Семен Хуржик, нам треба? Га? Адже не раз уже водив нас до Криму і благополучно приводив додому! Своє отаманське діло знає! Справедливий! Не скупий! Не знаю, як хто думає, а, по-моєму, ліпшого не зіськати!
Чумаки загули знову:
— Ні, ні, не зіськати! Хай Хуржик буде нашим отаманом! Ми віримо йому!
Хуржикові від радощів перехопило подих, але, як належить у такому випадку і зважаючи на старовинні чумацькі звичаї, почав відмовлятися:
— Не заслужив я, браття, такої честі! Їй-богу, не заслужив!
На це вже добре захмелілі чумаки ревнули:
— Заслужив, батьку! Заслужив!
— Та й щось старіти я став, панове товариство! — не здавався Хуржик, бажаючи, щоб його попросили ще раз. — Може б, молодшого обрали? Га?
— Ти ще не старий, Семене! — заперечили чумаки. — Перша-ліпша дівка побіжить за тобою, аби тільки гукнув! А молодому отаманувати рано — хай спочатку розуму набереться!
Далі відмовлятися не годилося, тому Хуржик підвівся і, вклонившись, сказав:
— Дякую, братія, за довір’я. Ось вам хрест, — він перехрестився, — що порядкуватиму в дорозі справедливо, нікого не кривдячи. І мій перший наказ: як тільки завруниться трава і буде паша для коней та волів, так і виступаємо! Кожен до того часу хай заготує все необхідне для далекої дороги: сухарів, пшона, гречаної крупи, сала, кремінь і кресало, запасні осі. Що там ще?
— Знаємо! Знаємо! — закивали головами чумаки. — Не вперше!
— Ну, якщо знаєте, то Бог вам на поміч! Тоді, Терешку, промочи пивом горло та й заведи нам нашої, чумацької!
Терешко ковтнув з кухля, підпер щоку кулаком і тихо завів:
Ой, горе тій чайці,
чаєчці-небозі,
що вивела чаєняток
при битій дорозі.
Чумаченьки ішли —
чаєняток найшли,
мале гніздо розтоптали —
чаєнят забрали…
Пісня була сумна. Терешків тужливий голос залітав у саме серце, але в Хуржиковім серці було радісно. Наступає весна красна, а з нею простелиться нелегка дорога до Криму. Нелегка, однак люба кожному справжньому чумакові. А особливо коли ти не просто чумак, а отаман цілої валки і під твоєю рукою буде кілька десятків готових на все молодців!
Він і собі на радощах приєднав свій голос до пісні, що була до душі кожному чумакові.
2
Додому Хуржик приплентав добре напідпитку. Була вже глуха ніч, коли зайшов на підвір’я. Собака вискочив з будки, радісно заскавулів, стрибав на груди, лащився, як дитина. Хуржик погладив його за вухами, п’яно заварнякав:
— Що? Радієш? Любиш господаря? У-у, ти мій хороший песику! Один ти мене розумієш! А більше — ніхто! Один ти за мене душу покладеш! І захистиш, коли що! А більше — ніхто! Дай я тебе поцілую! — і нахилився до собачої пащі. Той лизнув його по губах мокрим гарячим язиком. — Отак! Бачу, бачу, що ти не тільки любиш мене, а й поважаєш… Як добрий друг!
Він би й ще варнякав, та раптом почув, як брязнула клямка біля стайні, де жив у комірчині Івась, і помітив, що з дверей шмигнула невисока дівоча постать.
Катря!
Гострою швайкою кольнуло в серце. Катря була у Івася! Його вимріяна Катря, його наймичка вечорами, криючись від нього і від усіх, тайкома навідуєтеся в хатину до парубка!
Темна кров шугнула йому в голову. Шалена лють, що враз роздерла йому груди, скаламутила розум. Він відштовхнув від себе ногою собаку, що ображено заскавулів від болю, і притьмом рвонув навперейми дівчині.
Перейняв посеред двору, шарпнув за плече — аж дівчина заточилася і злякано скрикнула. Дихнув на неї горілчаним перегаром.
— Ах ти, стерво! Шльондра! То куди це ти вчащаєш? Як ти посміла! Та я задушу тебе ось тут на місці, як щеня! — і довгими цупкими ручищами щосили здушив дівчину у ведмежих обіймах.
Катря закричала:
— Люди-и! Рятуйте!
— Цить! Замовкни! Бо тут тобі й смерть буде! — ревнув розлючений Хуржик, сам не усвідомлюючи до ладу, що діє.
Та в ту ж мить відчув, як чиїсь міцні руки охопили його ззаду і здушили так, що захрускотіли ребра. Він випустив Катрю, вигукнув:
— Хто тут? Хто сміє? Пусти!
Над вухом почувся твердий Івасів голос:
— Я смію, дядьку Семене! Я! Ось як пожбурю тебе на землю, то й не встанеш! Тоді знатимеш, як чіплятися до дівчини! Старий шкарбан!
Хміль ураз випарувався з Хуржикової голови. Він і сам мав неабияку силу, а тут відчув, що вирватись із Івасевих рук не зможе. Парубок стиснув так, що й не дихнути.
— Пусти!
Івась послабив обійми — відступив на крок. Хуржик полегшено зробив повний вдих і зарепетував на весь двір:
— Розбійнику! Харцизяко! На кого руку здійняв? На свого господаря? На свого благодійника? Та знаєш, що я з тобою зроблю? В холодну посаджу! Під суд! У москалі[1] віддам! У Сибір! Згниєш там, мов падло! Я так тобі цього не прощу!
Заглушений люттю і власним криком, він не почув скрипу хатніх дверей і не помітив, як на ганок вискочили перелякані син Василь та стара Параска. Простоволосі, в білих полотняних сорочках, взуті на босу ногу, бо схопилися з постелі зопалу, почувши крик, вони завмерли з несподіванки. Думали — справді якісь розбійники напали, а виявилося — усі свої: батько, Івась, Катря. Але чому вони підняли такий крик, таку колотнечу? Що стряслося?
А Хуржик і далі біснувався. Серце його клекотало гнівом. Тепер його гнів був направлений проти Катрі, що стояла похнюплено віддалеки.
— А ти, дівко, розпуснице! Отак ти віддячуєш своєму благодійнику, котрий рятує тебе і твою матір від голодної смерті? Що надумала! Піти вночі до парубка! Вижену геть, щоб і ноги твоєї тут не було! Але спочатку відроби мені борг! Не думай, що вже розрахувалася зі мною!
— Семене! — подала голос з ганку Параска. — Ти чого розкричався? Чого серед ночі людей чудуєш? Напився — то йди спати! І нас розбудив, і сусіди, мабуть, посхоплювалися.