Зі всіх кінців неозорої імперії сюди стікалися все нові й нові загони. Як доносили гінці, з далекого Криму йшла татарська орда на чолі з ханом Мюрад–Гіреєм. До неї приєдналися ногаї. Орда прямувала до Бєлграда. Туди ж мали прибути інші допоміжні частини. Отже, збиралося величезне військо, якого ще ні разу не мав під своєю рукою султан Магомет.
3
Мунеджим–паша, особистий астролог султана, відкинув теплу ковдру, схопився з ліжка і, вступивши в оторочені хутром сукняні капці, потрюхикав до дверей. Хтось настійливо стукав.
Астролог тримав поперед себе свічку. Його брунатні очі злякано дивилися на двері, за якими стояв невідомий, а на високому лобі зібралися зморшки.
Хто б це міг бути? Він нікого не ждав.
— Хто?
— Мунеджим–паша, відчини! — почувся знадвору дуже знайомий голос.
Брязнув засув. У дверях з’явився великий візир Кара–Мустафа.
Це не дуже здивувало астролога. Таке траплялося і раніш, бо хто ж не хоче дізнатися про майбутнє? А всім відомо, що ніхто так точно не передвіщав майбутнього, як Мунеджим–паша. На те ж він і носив звання паші й особистого астролога падишаха!
Був він, однак, украй здивований тим, що Кара–Мустафа вибрав для відвідин нічну пору і з’явився не в своєму пишному візирському вбранні, а в простій одежі яничара. Для чого такий маскарад?
Однак Мунеджим–паша був досвідчений царедворець і швидко взяв себе в руки.
— О! — вигукнув він. — Який я щасливий бачити в себе славного охоронця трону падишаха!
— Тс–с–с! Не кричи, паша! — шикнув на нього Кара–Мустафа, поспішно причиняючи двері. — Бо своїм гучним голосом розбудиш усе місто!
У астролога справді був громоподібний голос із трагічно–зловісними нотками, якими він щедро користувався під час своїх пророкувань.
— Мовчу, мовчу… Прошу сюди, мій повелителю! — І астролог відчинив двері до сусідньої кімнати.
Це була звичайна для того часу велика робоча кімната астролога й алхіміка. Все тут для Кара–Мустафи було знайоме… На довгих столах стояли скляні банки, наповнені порошками, шматками різнобарвних мінералів, рідинами. Біля вікна, у тиглі, пригасав малиновий жар. Пахло чадом і ще чимось невідомим і не зовсім приємним для звиклого до тонких пахощів носа великого візира. Посередині, на дерев’яній підставці, висіла велика карта зоряного неба, помережена ламаними лініями і помальована знаками зодіака. Круті сходи вели на горище, де, як знав Кара–Мустафа, Мунеджим–паша спостерігав хід небесних світил. Всюди в безладді лежали і стояли якісь прилади й інструменти, що в душі великого візира викликали повагу до їх власника і забобонний страх.
Астролог підсунув Кара–Мустафі крісло. Спитав:
— Що змусило великого візира ощасливити мене своїми відвідинами?
Кара–Мустафа рішуче відсторонив од себе крісло і довго вдивлявся в оливкове непроникне обличчя придворного астролога, ніби зважував — казати чи ні? Потім узяв його за руку вище ліктя і промовив тихо, але тоном наказу:
— Мунеджим–паша, ти повинен зробити мені і всій нашій імперії велику послугу…
— Я слухаю, бей–ефенді, — коротко проказав астролог, схиляючи в поклоні голову.
— Однак те, що почуєш, повинен знати лише Бог та ми вдвох! — Кара–Мустафа підняв угору вказівний палець. — Ти зрозумів?
— Зрозумів.
— Навіть сам падишах не повинен знати! І передусім — він! Бо робиться це в його інтересах…
— Так, мій повелителю, — ще нижче схилив голову Мунеджим–паша, холонучи від думки, що зараз дізнається про таємницю, яка може коштувати йому життя.
Кара–Мустафа нахилився майже до самого його вуха і ледь чутно прошепотів:
— Слухай уважно! Вищі інтереси держави османів і велич та слава падишаха вимагають рішучої перемоги у цій війні, яку ми розпочинаємо на берегах Дунаю…
— Я знаю, — теж пошепки відповів паша.
— На чолі нашого війська став сам падишах… Його вірні піддані стурбовані тим, що йому буде загрожувати небезпека, бо, як відомо, на війні гинуть не тільки рядові воїни, а й полководці… Ми всі живемо милостями падишаха, його розумом і його славою, а тому глибоко зацікавлені, щоб він не наражав своє дорогоцінне життя на смертельну небезпеку, яка може підстерігати його в поході…
— Так, я згоден з вами, бей–ефенді. Що ж робити?
— Падишахові краще й безпечніше буде, коли він повернеться в Стамбул, бавитиметься з красивими гієздами, їздитиме на дороге його серцю полювання, веселитиметься в мобейні, дивлячись, як блазні танцюватимуть джурджуну53… Все це для нього буде приємніше, ніж тримати ногу в стремені бойового коня!
— Безперечно, мій повелителю.
— А окрім того, зелене знамено Пророка — занадто важкий тягар для намісника Бога на землі. — Голос Кара–Мустафи був тихий, але суворий. — Навіщо обтяжувати його земними клопотами, коли є мільйони вірних підданих, які з радістю нестимуть замість нього цей тягар!
Хитрий і проникливий Мунеджим–паша давно здогадався, куди хилить великий візир. Безперечно, Кара–Мустафа хоче відпровадити султана в Стамбул, а сам стати сердаром, щоб лаври перемоги дісталися йому. Однак досвідчений царедворець ні словом не прохопився про свою здогадку. Він ждав не натяків, а прямих наказів. Тому знову непевно хитнув головою.
— Так, мій повелителю.
— Отже, ти мене зрозумів? — спитав Кара–Мустафа різкувато, бо його вже почало дратувати це улесливе, але невизначене підтакування.
Астролог скривився.
— Не зовсім, бей–ефенді… Мені не ясно, що маю робити я.
— Ти повинен умовити падишаха повернутися в Стамбул!
— О! Але ж я тільки маленький бідний астролог!
— Не прибіднюйся! Від тебе багато чого залежить… Падишах зробить так, як скажуть зорі!
— Зорі вже сказали, що падишах знайде славу на дорогах війни… Ще в Стамбулі я склав його гороскоп.
— Нічого немає постійного на цьому світі.
— Так, мій повелителю! Хіба що одне золото завжди лишається золотом…
Це був досить прозорий натяк на згоду. Але за неї потрібно платити. Кара–Мустафа полегшено зітхнув, бо не менше, якщо не більше за Мунеджима–пашу ризикував становищем або й головою. Він мовчки витягнув з кишені чималий, туго набитий капшук і кинув на стіл. Почувся глухий брязкіт металу.
Мунеджим–паша, як голодний собака до хліба, прикипів поглядом до того капшука, в якому, він не сумнівався, було щире золото. У нього раптом пересохли губи, і він облизав їх язиком. Адже це було справжнє багатство! Отже, Кара–Мустафа настільки зацікавлений у тому, щоб спровадити падишаха в Стамбул, що не пошкодував цілого маєтку!
— Зорі теж міняють своє розташування на небі, — загадково сказав Кара–Мустафа. — Вчора вони говорили одне, сьогодні — друге, а завтра — віщуватимуть щось інше… Чи не так, паша?
— Безперечно, мій щедрий повелителю, — низько вклонився астролог. — Падишах наказав спостерігати за зорями і скласти ще один гороскоп, і я не певен, що й на цей раз зорі віщуватимуть перемогу османському війську, якщо на чолі нього стоятиме сам повелитель правовірних.
Кара–Мустафа усміхнувся самими устами.
— Ти все правильно зрозумів, паша… Бажаю тобі щасливої зорі, яка б продовжила твої літа!
В останніх словах вчувалася прихована погроза, і астролог, щоб засвідчити свою відданість, кинувся великому візирові в ноги і поцілував його простий запилений яничарський чобіт.
ВАРШАВА
1
Був сірий холодний день. Ранні морози закували річки й озера в крижані панцири — переїжджай де хочеш! Дороги кострубачилися замерзлим груддям — по них не поженеш. Тому Арсен їхав поволі. Де — дорогою, де — навпростець.
Сафар–беєві гроші стали в пригоді. Через Болгарію і Волощину промчав за дванадцять днів. Коней не жалів: на базарах купував свіжих, витривалих і гнав далі. Тільки на розореному Правобережжі базари не збиралися, тому довелося їхати повільніше, щоб приберегти сили вороного, купленого ще в Бендерах.
У Немирові трапилася зустріч, яка замалим не коштувала життя. Арсен ніби відчував, що в це місто, з яким було зв’язано так багато гіркого, не варто заїздити. Але якийсь біс, поки він, сидячи в сідлі, розглядав з горба далекі безлюдні вулиці, нашіптував на вухо: "Заїдь! Заїдь! Може, зустрінеш кого–небудь із знайомих і дізнаєшся про зміни, що відбулися тут з часу падіння Юрка Хмельницького".
І справді — зустрів! Лихий переміг у його душі, і він, замість того, щоб скерувати вороного в об’їзд, на Білоцерківський шлях, потягнув повід "соб" і поскакав прямо на Шполівці.
Проїжджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув на порослий лободою двір, на розбите маленьке віконце, на розчинені двері, що жалібно поскрипували під поривами вітру, і сумно похитав головою: нема баби Секлети. Пережила чоловіка, пережила синів і дочок, внуків і правнуків — і нарешті сама згасла, як одинока іскра на попелищі. Розсіявся по білому світі, вимер, щез колись великий її рід — і хто зна, чи знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?..
Арсен замислився й мимоволі зітхнув. Чи буде коли–небудь кінець нещастям, що з усіх кінців обсіли цю землю? Чи наступить нарешті день, коли на цих подвір’ях защебечуть веселі дитячі голоси, а з коминів зав’юняться в небо сиві димки, смачно запахне свіжоспеченим хлібом?
Він міцно стиснув засмаглі на вітрах губи і зітхнув ще раз, раптом відчувши, як на очі набігли сльози.
Що ж ти, Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобі ж до старості — гай–гай! Чи, може, стомилася душа від безконечних злигоднів і турбот?
Він витер кулаком очі. Торкнув ногами коня. І в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближається загін вершників.
Тікати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тікати, коли він — чауш самого великого візира?
— Гей, хлопче, хто ти такий? — промовив здалеку передній невисокий чолов’яга у кожусі і насунутій майже на самі очі шапці–бирці. — Звідки й куди прямуєш?
— Хай це вас не цікавить, добродію… Де був, там уже немає. Куди прямую, там не ждуть! — відповів різко Арсен.
— О–о–о, який ти мудрий, парубче! І це ти так відповідаєш сотникові молдавського господаря? Сміливий! Тим більше закортіло мені познайомитися з тобою! — глузливо сказав передній, наближаючись, і раптом вигукнув: — Ба–ба–ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай мені баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустріч! Не сподівався!
Арсен упізнав Свирида Многогрішного і здригнувся: ця зустріч не обіцяла йому нічого втішного.
Тим часом вершники — це були, судячи по одягу, волохи — оточили Арсена, і він опинився в кільці, віч–на–віч зі своїм давнім ворогом.
Многогрішний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рідкі пасма сивіючого волосся.