Страшна тривога стиснула йому серце і наповнила його лютою ненавистю, що от-от могла вихлюпнути з нього, як кипляча вода з казана.
Вельможі зблідли. Що зробить король? Один необережний рух, одно запальне слово — і гунни посічуть їх, як нерозумних баранів!
Зловісна тиша зависла в каганському шатрі.
Та пригадав готський король, чого він сюди прийшов, і схилив горду голову в низькому поклоні.
— Я згоден, мій володарю, — тихо прорік, мовби видавив ці слова із себе.
Королева й вельможі вклонилися також. Відтоді готи втратили свою волю.
Гунни ж пішли далі на захід підкоряти інші племена і здобувати собі їжу та одяг, бо вважали негожим для себе орати землю і сіяти злаки, збирати їх і молотити, доглядати й вирощувати худобину, свиней, овець. "Копирсатися в землі та в гною — то доля нікчемних рабських племен, а не вільних і гордих гуннів", — казали погордливо вони.
А Вінітар, побачивши, що гунни далеко, вирішив докінчити те, що колись задумав Германаріх. Таємно від гуннів зібрав свою силу і рушив у землю венетів.
Назустріч йому виступив Бож із синами й вельможами і з усією венетською раттю.
У першому бою венети, ударивши дружно, потіснили готів і змусили їх тікати. У другому бою Вінітар теж не здобув перемоги і вирішив діяти хитрістю. Він розумів, що об'єднані венетські племена йому не здолати. Але як їх роз'єднати?
Він удав, що відступає. Знялися готи вночі зі своїх стійбищ і пішли на південь. Залишили на стійбищі лише одного старого хворого гота Вурма, з котрим Вінітар мав перед відступом довгу розмову.
Прийшли венети і знайшли Вурма. Привезли його до Божа і венетських князів. І стали ті його питати.
— Чому готський король відступив, старче?
— Він не відступив, а втік, як останній боягуз, — відповів навчений Вінітаром дід. — Сказав своїм вельможам: "Сила венетів безмірна. Ніколи нам не перемогти їх. Двічі побили вони нас, тож випробовувати долю втретє — справжнє безумство!" Підняв своїх воїв по тривозі і пішов назад, у готські степи над морем…
Зраділи венетські князі і, всупереч волі Божа, вважаючи, що війна закінчилася, кожен зі своїм військом потягнув додому. Зостався один король Бож з дружиною, бо земля його сусідила з землею готів.
І тоді, довідавшись про це від своїх таємних вивідачів, хитрий і підступний Вінітар повернувся назад і втретє напав на венетів.
Зійшлося два війська в полі і билися два дні, всіваючи землю мертвими тілами. Дзвеніли мечі, свистіли стріли, хурчали списи, іржали коні і хрипіли, умираючи під їхніми копитами, поранені вої.
Та венетів було тепер значно менше, і на третій день Вінітар підняв чашу кривавого вина за свою перемогу. Падали й падали хоробрі венетські мужі, прихоплюючи на той світ і ворогів своїх. А князь Бож із синами бився нарівні зі всіма, і не один раз його меч обагрився готською кров'ю.
Побачив це Вінітар і, переповнений ненавистю і сліпим бажанням помсти, наказав своїм охоронцям, що були при ньому, оточити венетського короля і взяти в полон. Ринули ті, мов зграя чорного вороння, і затьмили собою купку постріляних стрілами, посічених мечами, але ще живих венетських воїв, вирвали у них зброю, скрутили мотуззям руки, привели до Вінітара — поставили перед ним.
І так стояли: з одного боку поріділе готське військо зі своїм королем, а з другого — закривавлений король Бож з синами і сімдесятьма вельможамиболярами.
Виїхав наперед Вінітар і, не злазячи з коня, сказав:
— Пощо бився зі мною, княже? Пощо не піддався відразу? Поглянь — скількох воїв готських погубив! А то ж була моя опора і нація! З ними хотів розбити гуннів і знову стати вільним володарем степів! А тепер що?
Подивився старий Бож крізь криваві сльози на трупи воїв венетських і готських, що лежали, пообнімавшись, як брати, і відповів так:
— Дурний єси і нерозумний, риксе! А що хотів зробити готів вільними, то мав би не з мечем іти до нас, а зі словом миру і дружби, як добрий сусід, щоб разом виступити супроти кочовиків!.. А тепер — пізно: не піде народ венетський за тобою! І сам загинеш від руки гунна, і плем'я твоє розсіється серед інших племен, як придорожній порох по стерні — без сліду, і зла твоя слава згине… І ніхто не пожалкує за тобою!.. Шкода тільки, що й нашу силу підсік ти на корені в переддень страшного лихоліття. Підкорили гунни вас, підкорять тепер і нас!
Замовк Бож і стояв, облитий кров'ю і підтримуваний синами, прямо і гордо, ніби й не був переможений. Степовий вітерлегіт остуджував його рани і бавився сивим волоссям, — а воно дзвеніло, мов срібло. І сини його дивилися сміливо на переможця, і вельможі, і ні в чиїх очах не було страху.
Стиснулось від страшних пророкувань серце Вінітара.
Він зблід від гніву — закричав:
— Ось як ти мовиш, княже!.. Не молиш, не благаєш, а погрожуєш!.. Так знай же — не буде по-твоєму! Переміг я венетів — переможу і гуннів! Та ти вже не побачиш цього, бо умреш лютою смертю! — І повернувся до своїх дружинників: — Розіпніть князя разом з синами і вельможами його! Розіпніть на високих хрестах і поставте на горі, щоб виділи венети і жахалися!
Схопили готські вої князя Божа, його синів і вельможболярів — розп'яли на хрестах, поставили на високій могилі, звідки було видно венетську землю, і так сконали вони в нелюдських муках…
А Вінітар?
Недовго втішався він нерозумною перемогою. Дізнався каган Баламбер, що готи без його дозволу напали на венетів і перемогли їх, злякався посилення свого непевного союзника і велів передати йому: "Ти захотів для готів перемоги, а для себе — слави. Сьогодні ти напав на венетів, а завтра, охоплений гординею, нападеш на мене!.. Та цього не буде! Іду на тебе — провчу зарозумілого!"
І пійшов на Вінітара війною.
Зійшлися вони над рікою Дніпром, яку готи називали Данапром, гукни — Гунніваром, тобто гуннською рікою, а деякі інші племена звуть по-своєму — Ернаком.
Люто билися вони день і другий. Стугоніла під кінськими копитами земля, кров лилася, як водиця, наводячи жах на все готське військо, а вороння закрило півнеба.
І побачив Баламбер Вінітара, котрий рубався нарівні зі всіма, наклав стрілу на свій тугий лук, склеєний з міцного деревав'яза, і вистрілив йому прямо в голову.
Вінітар упав мертвий під ноги своєму коневі.
І пустилися готи навтьоки, охоплені розпачем і жахом. А гунни наздоганяли їх і рубали гострими шаблями, вражали списами, в'язали арканами і тягнули, мов скотину, в рабство.
Переміг Баламбер і взяв собі в жони золотокосу красуню Вадамерку.
І справдилося пророкування князя Божа. Вінітар загинув, а його плем'я підкорилося гуннам і никає по світу, не знаходячи собі ніде постійного пристановища…
* * *
Червонястий місяць поволі заходив за Високу могилу, і темна тінь все ширше й ширше простягалася над нічним степом. Кий довго дивився, як криваве коло місяця ховалося за гору, і йому здавалося, що там, на вершині, на самому шпилі, ворушаться якісь велетенські постаті… Може, то тіні, а може, на високих стовпах конає розіп'ятий разом з синами і болярами король Бож? І, може, то не криваве місячне сяйво струмує з неба, а їхня кров стікає з гори в гомінкий степовий потічок? Може, в тій горі і досі живе душа короля Божа?
Довго стояв Кий, поринувши в задуму, аж поки місяць не сховався за Високою могилою і на землю не впала непроглядна пітьма. Тоді він зітхнув, попрямував до табору і, пересвідчившись, що всі сплять, а довкола панує мирна тиша, і собі приліг на духмяну траву.
Та спав він чутко. Як тільки на сході загорілася денниця і в степу загомоніло птаство, він схопився, з подивом поглянув на Високу могилу, намагаючись збагнути — бачив він короля Божа наяву чи все те привиділося йому вві сні, і почав будити своїх супутників…
РОСЬ
Рось — прабатьківська ріка роду рось, чи русь, котрий в таку глибоку давнину, що в неї не сягає пам'ять найстаріших людей, поселився по її берегах та по берегах її приток — Росави, Роськи, Роставиці, Молочної, Хороброї та Протоки і розмножився так, що став справжнім плем'ям.
Іноді тихо, а іноді стрімко несе Рось по своєму кам'янистому руслу чисті ясні води. То тут, то там над нею здіймаються високі кручі, темніють густі діброви, шумлять бори. У дібровах та борах бродять вепри, тури, олені, козулі, вовки, гніздяться птахи, у дуплах старезних дерев мирно гудуть бджолині рої. У найгустіших хащах живуть лісовики та душі померлих предків — домовики. У водах річки аж кишить риба — плітка, щука, лящ, сазан, окунь, судак, стерлядь, а в тихих заводях, у глибині темних, аж синіх, ям, хлюпочуться русалки і водяники, що в місячні ночі виходять на зелені берегові галявини водити свої грища.
Рід русь — один із багатьох у племені полян. Полянські весі привільно розкинулися на низинних терасах, на великих лісових галявинах, зручних для хліборобства. Нічим не захищені від ворожих нападів, вони примощувалися, мов гриби, побіля річок та в розлогих долинах, побіля води. Тільки оселя старійшини роду Тура на острові, що омивається бурхливими потоками порожистої в цьому місці Росі.
Острів чималий. Стоїть він насупроти течії могутнім і високим кам'яним чолом, що упродовж віків потріскалося і розсипалося на більші і менші брили. А Рось, мов розлютована звірина, б'ється об його підніжжя, скаче по камінню, проривається вузькими щілинами поміж скелями і мчить далі, у темні вири. Тут завжди, вдень і вночі, влітку і взимку, стоїть безугавний шум, а в сонячні години у дрібних водяних бризках грає барвиста веселка.
Вниз по течії острів поволі знижується, поступово переходячи в широку родючу рівнину, засіяну різними злаками.
Тут і розкинулося селище Тура, прозване Кам'яним Островом.
Опівдні до південного берега під'їхало кілька вершників. Передній щось гукнув через річку дідові, що дрімав біля підйомного дерев'яного моста на осонні, і той, зраділо замахавши руками, відразу почав опускати підняту цупкими конопляними вірьовками перекидну кладку. Верхівці спішилися і поволі, обережно перебралися на острів. Назустріч їм від селища з гавкотом вискочило кілька псів. Потім появилися люди.
Русокоса дівчина в довгій білій сорочці загукала:
— Отче, отче, Кий з хлопцями повернувся!
З більшої хижі, що стояла посередині селища, вийшов Тур, приклав руку до лоба насупроти сонця, щоб краще роздивитися прибулих.
За ним на майдані згромадилися родовичі — старші й молодші, сиві діди і стрункі жилаві парубки, згорблені бабусі і рожевощокі дівчата, підлітки і зовсім малі діти, які щойно зіп'ялися за ноги.