Відтепер у гуннів є один вождь — Аттіла, і він поведе вас у далекі краї, де багатств незміряне, а ніким не столочена паша для ваших коней росте по коліна! Там ви знайдете все — і золото, і одяг, і юних жон, і славу!
І гукнули залякані й задобрені вельможі Бледи:
— Десять тисяч літ великому каганові Аттілі!
Після того Аттіла повернувся до свого шатра і на руках виніс мертвого брата. Поклав на щит. І підняли його вельможі і понесли вздовж війська, гукаючи:
— О преславні гуннські воїни! Раптова смерть від надлишків вина вразила кагана Бледу! Погляньте — жодна краплина крові не пролилася з нього! Помер він сам… Десять тисяч літ великому каганові Аттілі, батькові всіх гуннів!
Аттіла ж ішов зразу за мертвим братом, а за ним — його ліпші мужі. І кожен гострим ножем надрізав собі щоки, бо погуннському звичаю за померлим каганом слід плакати не слізьми, а кров'ю.
І ніхто не підняв руки на вбивцю. Нікому не хотілося починати братовбивчу війну, хоча багато хто підозрював Аттілу у вбивстві.
Та хто те бачив?
Знявши облогу Сінгідуна, гунни поховали Бледу в чистому полі, а Аттілу проголосили верховним каганом, якому стали підкорятися всі роди й союзні племена.
І з того часу Аттіла сам володів величезною державою. Не один кривавий похід зробив він на всі кінці світу, не одно плем'я зігнав з насидженого місця, не одну тисячу люду посік, розіп'яв, спалив і замучив. Чорна слава йшла попереду його бойового коня!
Та, видно, волала про помсту кров безвинно убитих ним людей і кров брата Бледи, бо недовго втішався він і владою, і багатством, і славою. Боги вибрали слушний час, потрібних для цього людей і покарали його…
* * *
На світі багато держав, та наймогутнішою і найславнішою є Ромейска держава… Розкинулась вона у теплих краях, за Дунаєм, за високими горами, на берегах синього моря. Живуть у ній різні народи. І правлять нею два царі — один у далекому Римі, від чого держава та і називається Ромейською, а другий у Константинополі, що за велич, багатство і пишність прозивався ще Царградом.
І ось тоді, коли Аттілі вже було літ двадцять п'ять чи й тридцять, у царградського імператора Констанція народилася дочка Гонорія. Була вона племінницею імператорів Гонорія та Аркадія і сестрою майбутнього імператора Риму — Валентиніана.
Ледь сповнилося їй років сім чи вісім, як її брата Валентиніана посадили на престол у Римі, а її з Царграда привезли в далеку Італію і навічно поселили в похмурий замок, взявши з неї, ще малолітньої нерозумної отроковиці, урочисту обітницю назавжди, до самої смерті, залишатися дівою, не одружуватися, щоб її діти не стали братові і його нащадкам суперниками за царський трон.
Минуло чимало років. Виросла Гонорія і стала красунею, розквітла, мов пишна троянда. Жила у достатках, у розкошах, мала що їсти й пити і в що вдягнутися. Та не раділа з того, бо почувала себе нещасливою, як остання римська жебрачка.
Хотілося їй волі, щастя, хотілося великого світлого кохання, а всього цього була вона позбавлена. Тому й нудьгувала, сумувала — вдень плакала, а ночами мріяла про гарного принца, котрий одного дня визволить її з ненависної тюрми і назве жоною.
Та принц не приходив, а роки спливали. І почала в'янути краса принцеси і гаснути надія…
І був у неї вірний друг — старий служник Гіаціант. Він любив дівчину, як дочку, і намагався допомогати їй, чим міг. Навчав її читати й писати, розповідав про далекі, ніколи не бачені нею краї, про високі гори й бистрі ріки, про безмежні сині моря й великі міста на їхніх берегах, про незчисленні племена, що живуть у ромейському царстві, та про варварів, котрі своїми нападами поставили те царство на край загибелі. А найчастіше розповідав про Аттілу, що став бичем божим ромеїв і всього ромейського світу, про його походи й перемоги.
І спитала його одного разу Гонорія.
— Скажи мені, Гіаціанте, чи справедливо вчинив брат Валентиніан, ув'язнивши мене в цьому осоружному палаці?
— Ні, несправедливо, — відповів той. — Ти народилася вільною, як і всі люди на землі, окрім рабів.
— Як же мені визволитися? Де взяти таку силу, щоб переважила силу Валентиніана?
— В імперії такої сили немає… Ніхто не зважиться виступити супроти волі імператора.
— А поза імперією?
Служник збентежено глянув на дівчину.
— Лише Аттіла… міг би це зробити, Гоноріє… Лише Аттіла… Та невже ти зважишся на таке? Невже покличеш варвара, щоб сплюндрував твою батьківщину, щоб брата позбавив трону, а може, й життя?
Не довго думала Гонорія над відповіддю. Кров відхлинула з її лиця, уста скривилися від злості, а очі запалали гнівом.
— Хіба можу я назвати батьківщиною ту землю, яка прирекла слабку безвинну дівчину на довічне ув'язнення і нестерпні муки? Хіба можу я назвати братом людину, яка вчинила зі мною так несправедливо? Хіба є у нього хоч краплина братньої любові до своєї нещасної сестри?
— Ні, немає.
— То чому ж я повинна виявляти до нього сестринські почуття?
— Справді, не повинна.
— Я довго думала над тим, хто може мене визволити. Виходить, лише Аттіла… Для всіх він страшний, для всіх він — бич божий, для всього християнського світу — погубитель, а мені він любий, бо сильний. Бо лише він може вирвати мене з цих ненависних похмурих кам'яних стін і дати мені волю!.. Я давно думала про це, тепер ти підтвердив мій здогад.
— Але ж, Гоноріє, чому ти думаєш, що Аттіла захоче заради однієї дівчини затівати війну з імперією, йти з військом у чужу далеку сторону?
Гонорія спалахнула, гордо випросталась.
— Ти забуваєш, Гіаціанте, що я не проста дівчина, а принцеса ромейська! Я принесу йому посаг — усю Західну імперію![16]
— Пробач, я, справді, не подумав про це… Але ж є ще одна причина, яка має утримати тебе від необачного кроку.
— Яка?
— Аттіла вже старий… І в нього стільки жон, скільки піску на морському березі… Нарешті, він бридкий — низенький, головатий, безбородий… Невже ти могла б покохати такого?
— Я хочу волі! — вигукнула з розпачем Гонорія і заплакала.
Чутливий служник просльозився теж.
— Бідна моя крихітко! — погладив він її ніжну руку. — Якщо вже ти зважилася на все, навіть на заміжжя з Аттілою, то я згоден допомогти тобі… Що я маю робити?
У Гонорії радісно блиснули очі. Вона обняла відданого слугу, прошепотіла:
— Я ніколи цього не забуду!.. Візьми ось мій перстень — мчи з ним до Аттіли! Скажи йому, щоб прийшов і визволив мене. Я стану його жоною, а всю Західну імперію принесу в посаг… Скажи: не гайся — принцеса жде!
З цими словами зняла з руки перстень, дала, окрім того, грошей на дорогу, і Гіаціант, осідлавши вночі коня, таємно покинув замок…
Довго чи недовго тривала його небезпечна подорож, але одного дня прибув він до Аттіли.
Здригнулося від радості серце старого кагана, жадібним вогнем запалали його маленькі брунатні очиці. Не володарем дикої степової орди, а імператором півсвіту і мужем юної принцеси відразу уявив себе. А уявивши, почав збирати військо…
* * *
Улюбленець Аттіли, старший його син Еллак, що володів гуннськими племенами на величезному терені від Волги до Дунаю, привів тисячні загони кінноти. Прибули інші сини зі своїми ордами. Збиралися дружини готів, гепідів, дакіз, словенів, венетів та інших підлеглих гуннам племен.
Всі простували до Гуннограда — ставки Аттіли на річці Тисі.
Вів полянську дружину і молодий тоді князь Божедар. У місяці березолі піднявся він на гори Карпати, перевалив через хребет і понад Тисою добрався до столиці гуннів.
Давно минув той час, коли кагани, як і прості гунни, жили в кибитках та юртах. Надивившись на ромейські селища й міста, на розкішні будинки й палаци, вони й собі почали будувати такі ж, тим більше, що полонених умільцівмайстрів ніколи не бракувало.
Гунноград розкинувся на високому рівному березі Тиси, що несе свої каламутні води з Карпатських гір у Дунай.
Був ясний весняний день, коли поляни підійшли до нього і ще здалеку замилувалися його величчю й красою. Всюди стояли гарні будинки гуннських вельмож. А на горбі, над рікою, височів пишний каганський палац — з чудернацькими прибудовами і надбудовами, з цяцькованими ганками і великими блискучими вікнами, з безліччю вирізьблених з дерева звірів і птахів, що прикрашали його. Він був огороджений високими дерев'яними стінами, гладенько вистругані дошки яких були пригнані одна до одної так, що в щілину не залізло б і тонке лезо ножа.
Цьому житлу грізний каган віддавав перевагу перед всіма фортецями й містами, які здобував силою, бо, живучи в розкошах, водночас перебував поблизу гуннських стійбищ і гуннського війська.
Сюди вже зібралися гуннські дружини, всі племена, підвладні Аттілі. Навколишній степ димився тисячами багать, здригався від крику воїв, тупоту кінських копит, ревіння верблюдів.
Аттіла поділив цю силу на дві частини. З одною рушив сам лівим берегом Дунаю насупроти його течії, а другу на чолі з Еллаком послав правим берегом — підкоряти ромейські міста і села.
Рушили й поляни, всупереч своїй волі і своєму бажанню, — завойовувати гуннам нові землі, підкоряти чужі племена, а ненаситному Аттілі здобувати молоду жону і корону ромейського імператора.
Йшли вони з Еллаком.
Стояла весна. Цвіли сади. Свіжою зеленню вкривалися поля, і ліси, і гори. Тільки там, де пройшло гуннське військо, залишався страшний чорний слід. Земля стоптана, села розграбовані, міцні фортеці з кам'яними та земляними стінами взяті приступом і зруйновані. І всюди — трупи, трупи, трупи… Зачувши про наближення гуннів, ромеї кидали все напризволяще і тікали світ за очі…
Так Еллак пройшов аж до витоку Дунаю і тут з'єднався з Аттілою, котрий вирішив спочатку підкорити Галлію, де збиралося ромейське військо, а потім, на зворотному шляху, зайти в Італію, щоб визволити Гонорію.
Мов чорна хмара, сунули гунни по чужій країні. І всюди палали людські житла і лилася кров.
Нарешті дійшли до Каталаунських полів, де протікає ріка Сена. І тут Аттіла зупинився. Шлях йому перетнули ромеї з вестготами й союзними племенами — аланами, котрі від гуннів утекли з Північного Кавказу аж у Галлію[17], франками, саксонами, бургундіонами, бріонами та багатьма іншими. І вели ту силу ромейський патрицій Аецій, той самий Аецій, котрий у юності був заложником у гуннів і дружив з Аттілою, та король вестготів Теодорід з двома синами— Торісмундом і Теодеріхом.
Дізнавшись, що його супротивником є Аецій, Аттіла так розлютився, що весь посинів, і в нього з носа хлинула чорна кров.