Штурман весело розсміявся.
— Ну, друзі, жарти жартами, а ви вийдіть на спардек і послухайте. Може, й ви збожеволієте.
Спардеком старий боцман називав крижаний майданчик між хатиною й наметом.
— Чую музику. Розумієте що-небудь?
— Музику? — здивовано спитали штурман і зоолог ураз. Та Крига скоренько витяг обох з хатини. І справді, всі почули музику, а потім гуркотіння.
— Рушниці сюди! — закричав Бойчук. — Боцмане, сигнальну ракету.
Мисливець і зоолог побігли за рушницями. Крига витяг з якоїсь скриньки ракету.
— Це схоже на гуркіт мотора на літаку, — сказав Офіура.
— Я думаю, шо так воно і є, — відказав штурман. — Серед торосів спустився літак і не може піднятись. Це, мабуть, якийсь відважний льотчик, що насмілився поночі долетіти до полюса і перелетіти через всю Арктику.
Мисливець недовірливо похитав головою:
— І ви думаєте, що він узяв з собою фортепіано? — спитав Крига товаришів.
— Стріляйте! — відповів командою на це зауваження Бойчук.
Гримнули три постріли.
Після цього Крига пустив ракету. Вона знялась високо вгору, позначивши шлях вогняною ниткою, і розірвалась на півдюжини вогнів, що поволі спадали вниз.
Правда, місячне світло скрадало красу цих вогнів.
— Стріляйте! — знов скомандував Бойчук.
На цей раз вони дали залп.
Тоді замовкли і стали прислухатись. Здалеку долетів постріл, і одразу після цього загуркотіло.
Усі троє побігли на той гуркіт. А гуркіт все дужчав і дужчав, і не встигли вони перебігти свого рівного поля, як з-за торосів виповз дивний екіпаж.
— Це аеросани, — сказав Бойчук, зупиняючи товаришів. Рівною кригою сани пішли швидше і за кілька хвилин були перед хазяями Північного полюса. Саме в цей момент щось гучно тріснуло в моторі, і сани зупинились.
З саней вискочив маленький-маленький чоловічок, підійшов до Бойчука і, витягтись по-військовому, одрапортував:
— Товаришу штурман Бойчук, човен-аеросани "Переможець Арктики" прибув у ваше розпорядження. Командир і радист я — Володимир Велетень. Моторист — Темар. Рульовий — Оротук.
Штурман і його товариші остовпіли. Перед ними були троє "зайців", які літом намагались полетіти з ними з Москви на дирижаблі.
Штурман підійшов до саней. Відтіля вилізли Темар і Оротук. У санях залишилась ще одна людина.
Хто ж четвертий залишився лежати на споді аеросаней?
Частина третя
НЕВІДОМИЙ
— А мотор наш, здається, дуба дав, — сказав Темар Оротукові в той момент, коли увагу Бойчука притягла людина, що лежала в санях.
Офіура і Крига стискали хлопцям руки.
— Ну й герої! — гукнув штурман. — Коли б знав, що ви такі, обов'язково взяв би тоді з собою. Але хто це четвертий?
— Хіба ви не знаєте? — здивовано скрикнули хлопці.
— Ні, відкіля нам знати?
— Так це не з вашої станції?
— Ні.
Шестеро людей здивовано дивились то один на одного, то на сьомого, що лежав у санях.
— А ми гадали, що це хтось з вас, — сказав Володя. — Ми знайшли його миль за п'ятнадцять од вашої станції. Оротук перший помітив людину, що лежала під торосом. Першу хвилину ми гадали, що він мертвий. Але виявилось, що серце ще билося. Він замерзав. Ми його одтерли і закутали хутряним одягом. Але він лише стогнав.
Здивований Бойчук наказав занести хворого до хатини.
Всі зайшли до крижаного приміщення. Там було тісно, зате тепло.
Офіура в ролі лікаря метушився біля невідомого.
Володя коротко переказав Бойчукові історію їхньої подорожі. Особливо довго довелось їм затриматись серед торосистих крижаних полів, де їхні сани йшли дуже повільно.
Минуло з півгодини, і невідомий опритомнів. Всі збились навколо нього.
— Капітан… — пошепки покликав невідомий.
— Кого ви кличете, мій друже? — спитав його штурман. Невідомий розширив очі і з виразом ляку та здивування прошепотів у відповідь:
— Хто це? Де я?
— Ви на науково-дослідній станції "Північний полюс", — відповів штурман. — Але ми хочемо знати, хто ви?
— Це сон… — застогнав невідомий.
— Ні, це не сон, товаришу, — нахилився над ним Офіура.
— Сон, сон! — наче сперечаючись сам із собою, тихо скрикнув той.
— Та який сон — розсердився мисливець. — Не віриш, ущипни себе за щоку. Тебе ось ці хлоп'ята врятували і…
— Не гарячись. Крига! — перебив мисливця штурман, — Ми зараз усе з'ясуємо.
Невідомий схопився, як наелектризований. Він хотів устати, але зміг лише випростати спину, щоб сидіти. Його підтримували зоолог і мисливець.
— Так це не сон! Це справді! — скрикнув він, плачучи від хвилювання.
Всі зрозуміли, що то були сльози невимовної радості.
— Два роки, два роки, — шепотів невідомий.
Але за хвилину він підвів голову, і сльози зникли, а в очах спалахнули тривога і неспокій.
— Де мої товариші?
— Дядю, — сказав Темар, — ми знайшли вас під торосом, коли ви замерзали. Ми не знаємо ваших товаришів. Скажіть, хто ви?
Глянувши на хлопчика, невідомий од нового приступу хвилювання опустився на своє ліжко і відповів:
— Я радист тралера "Рожева чайка".
Коли б гримнув надзвичайної сили вибух і все зникло, як сон, і кожний з них опинився дома, то навряд чи більше враження справило б це на кожного, ніж слова невідомого.
— Ви? "Рожева чайка"? — скрикнув Володя.
— Ви загинули два роки тому в Баренцовому морі? — швидко спитав Бойчук.
— Ні, загинула "Рожева чайка". Але екіпаж її врятувався на шлюпці. Нас занесло в кригу. Шлюпку розламало під час стискування криги. Ми залишились на крижинах без зброї, компаса й харчів. Два роки жили ми на пливучих кригах. Ми голіруч полювали на ведмедів, тюленів і моржів. Нас п'ятнадцятеро. Ми вчилися жити в полярних звірів. Я не знаю, коли я залишив своїх товаришів. Але це було недавно. У нас залишилось дуже мало харчів, а в полярну ніч їх дістати ніде. Мені ж було ясно, що до кінця полярної ночі їх не вистачить. Половина людей хворі на цингу. Я відчув надзвичайну слабість. Щоб не об'їдати товаришів, я вирішив померти. Я свідомо залишив наш табір і пішов у крижаний простір, щоб заблукати й замерзнути. Далеко я не міг одійти. Наш табір має бути десь близько. Шукайте їх. Чим швидше ви їх знайдете, тим більше шансів урятувати од смерті не лише здорових, але й хворих… На якому острові ваша станція? — запитав радист "Рожевої чайки".
— Ми не на острові, — сказав Бойчук, — ми на плавучій кризі, на самому полюсі. Але хай це вас не турбує. Ми зможемо подати допомогу морякам "Рожевої чайки".
Після того він повернувся до своїх товаришів і сказав:
— Прийміть до уваги мій наказ: оголошується аврал по врятуванню екіпажу "Рожевої чайки". На станції залишається лише Офіура із хворим радистом. Решта разом зі мною зараз же виходить на розшуки Темара, огляньте ваш мотор.
Тсмар з Кригою вийшли з хатини. І тут мисливець задав хлопцеві запитання:
— А скажи, друже, невже ви фортепіано з собою привезли?
— Яке?
— А музику ж я чув, коли ви під'їздили.
— То ж гучномовець від нашого радіопеленгатора. — І Темар розповів мисливцеві про радіопеленгатор.
Оглянувши свій мотор, Темар прийшов до дуже невтішного висновку.
— Мотор працювати може, — сказав він Бойчукові, — але вже недовго. Він спрацювався за довгий час і ось-ось розсиплеться. На суходіл ми ним уже не повернемось.
— Візьмемо до уваги, — відповів штурман, а потім звернувся до своїх підлеглих: — З Офіурою залишиться Володя, як радист. Крига і Оротук підуть на лижах. Вони одійдуть десять миль і тоді почнуть кружляти навколо станції, наближаючись. Ми з Темаром виїдемо на тридцять миль аеросаньми і робитимемо те саме. З станції кожні дві години випускати ракету. Коли екіпаж "Рожевої чайки" буде знайдений, посилайте дві ракети підряд кожні три години.
НА ЛИЖАХ
За годину по виходу із станції лижники опинились на широкому крижаному полі, присипаному значним шаром снігу. Тут іти було легше, і вони прискорили ходу. Час од часу Крига поглядав то на компас, звіряючи напрям, то на крокомір, що висів на його поясі.
Вже давно зникла з їхнього поля зору крижана хатина. Вони почували себе в абсолютній пустині.
Коли пройшли милі чотири, почали кожні десять хвилин зупинятись.
— Прислухайся, хлопче! Прислухайся! — наказував Крига і сам, підіймаючи шапку, нашорошував вуха.
— Вуха мерзнуть, — весело одповів Оротук. Якут, щоб краще чути, незважаючи на полярний мороз, зовсім скинув шапку.
— Давай стрельнемо разок, — сказав Крига, — може, почують. Стріляй ти.
Оротук вистрілив.
Після пострілу прислухались, але ніде ніщо не ворухнулось.
Рушили далі. Через кожну милю зупинялись і робили постріл. Пройшли десять миль. Як наказував штурман, відсіля мусили почати своє кружляння навколо станції.
— Зробимо так, — звернувся Крига до Оротука, — підемо, тепер так, щоб зробити коло. Це значить, ми мусимо пройти приблизно тридцять п'ять миль. Вийдемо знов на це саме місце і тоді вже рушимо ближче до станції. На тридцять миль нам доведеться витратити, мабуть, дві доби. Щопівмилі ми гукатимемо і кожну милю даватимемо постріл.
— А як ви гадаєте, — спитав Оротук, — хто швидше зможе знайти їх? Ми чи штурман із Темаром?
— Ну, звичайно, вони. Але хто знає, де той табір. Радиста ви знайшли на значній віддалі од нашої хатини, але ж він міг і одійти на значну відстань від табору.
Тепер найголовніше було не збитись з дороги. Крига все частіш позирав на стрілку компаса та звірявся з циферблатом крокоміра.
Ішли, перекидаючись між собою словами. Оротук розповідав мисливцеві про подорож на аеросанях та ставив численні запитання про те, як жилось в крижаній хатині.
Ішли й уважно приглядались до кожного тороса, до кожної невиразної плями на снігу, до кожної виїмки в льоду.
Але ніде ніщо не свідчило про якусь живу істоту.
— Шкода, що нема з нами собак, — зауважив Крига.
— А чому ви не взяли їх з собою на дирижабль? — спитав Оротук.
— Я був за те, щоб хоч парочку взяти, — відповів мисливець. — Але штурман запротестував. Каже: "Харчів на них багато брати". А були б у нас собаки, хороші полярні собаки, ми б їх самих на розвідку пустили.
Крига почав відчувати втому в ногах. Придивляючись до Оротука, він помітив, що хлопець, незважаючи на тяжку попередню дорогу, наче й думки не має про втому.
— Ти не втомився? — спитав Крига якута.
— Я? Ні! На лижах я не втомлююсь. Про це ж я писав штурманові, але він, мабуть, мені не повірив.
— Ні, повірив. Але ж він та й ніхто з нас не думав, що ви такі молодці, та…
Мисливець замовк, зупинився і став вдивлятись у далечінь.
— Оротук, ти нічого не бачиш? — спитав він, простягаючи руку в той бік, куди дивився.
Хлопець почав приглядатись.
— У тебе очі молоді, вони мусять бачити далеко, — продовжував мисливець.
— Ні, я нічого не бачу, — відповів Оротук.
— А ти дивись, дивись уважніше.