То я гадаю, до ґаздівства... гарне воно, велике...
На те вмішався в розмову о. Николай:
— Так не можна говорити,— кожний сам найліпше знає, як йому краще. Здається, що так краще, як тепер, бо Павло зарабляє великі гроші на своїм підприємстві, що року то якусь нивку докупить...
— Правда, що нема чого чужими справами колопо-татися,— говорила їмость махнувши рукою...— Ви вже по теольогії...
— Вже і по іспиті, можна вже і виординуватися...
— То як? Не вженившись? Хай вас Господь боронить.
— До висвячення не треба бути жонатим,— говорив Василь усміхаючись...
— Говоріть здорові, а ви знаєте, що я думаю? Я вас спитаю інакше: Коли ваше весілля?
— Ми радились перед Пилипівкою, а ординація буде либонь по новім році.
— Ваша дівчина з доброго гнізда птиця, вдалась цілком в свою маму, дай Боже щасливо.
їмость стала накривати стіл обрусом і виймати ло-жочки з комоди. Наймичка принесла на підносі каву та хліб з маслом і всі посідали за стіл.
Невдовзі по тім Василь став збіратися до відходу. Він хотів зараз взятися до роботи...
— Чого вам так спішно?
— Треба мені приготовитись на неділю з проповіддю.
— Господин Василь обіцяв мені в неділю проповідь сказати в нашій церкві.
— То гарно, я дуже цікава. Василь забрав книжки і вийшов.
— Гарний хлопець,— каже о. Городиський до жінки,— шкода, що такого батька має...
— А хіба батько що? — питає жінка.
— Хіба ти його не знаєш? Тільки всього, що бо-гатий, а по за тим чоловік зарозумілий.
Василь кромі того, що в четвер поїхав до міста за своєю скринкою не виходив нікуди до неділі і приготовився. Читав, робив виписки з підручників і складав в одну цілість.
В неділю випала проповідь дуже гарно. Василеві дріжав голос зі зворушення, коли зачав говорити перший раз в свойому селі до своїх сусідів старших і молодших. Нарід був захоплений, хоч не все гаразд розуміли.
І о. Городиський був вдоволений. Він подякував Василеві і предсказував йому на цім полі великі успіхи.
— Та я вас, отче, прошу о щиру батьківську критику...
— Усе було добре..., лише я би вам зробив одну увагу: памятайте про це, що в "отченаші" кромі цих гарних справ не от міра сего, є ще мова о хлібі насущнім... Цього не можна забувати в проповідях до простонароддя.
— Вже розумію... в проповідях треба присвячувати увагу темам щоденного життя і його потреб.
— Так воно справді. Ці теми здадуться дуже добре погодити з божеськими, а коли вони будуть з собою в згоді, то людська праця піде по Божій волі...
VI.
Жид із цьої честної кумпанії з Сугота, що його товариші для довгої шиї прозвали гусаком, укравши коні з перед коршми на Сиготі поїхав прямо до Дністра. На міст не в'їздив, лише поїхав прямо до Дністра. Тут коні випряг, а візок трутив з берега в річку. Води в Дністрі покищо було мало, та при такій зливі можна було надіятись, що прибуде, і або візок забере і понесе світами, або примулить його зовсім. Гусак поспинав коні до купи і манівцями далеко від публичного шляху, поцвалував до Самбора. Дорогу він знав дуже добре, знав де можна з жандармом стрінутися, або бодай з людьми, котрі би потім показали дорогу, якою їхав. В той спосіб переїхав без перешкоди. Дощ ляв наче з відра, ніхто не показувався, всі по хатах сиділи. Гусак бічними переулками переїхав на "бліх" і тут над млинівкою не далеко спусту станув перед одним жидівським домівством і легенько застукав і зашарахкотів пальцем по вікні. В хаті хтось прокінув-ся, вихілився через вікно забурмотів жидівське слово. Гусак йому відповів. Згодом відчинилися ворота від подвіря і туди гусак перевів коні. Ворота зараз зачинились. Серед дощу і пітьми забовдуріла якась стать, приступила до коний і стала їх нащупувати від хребта і голови аж до ніг.
— Фін а дідич? (чи двірські?)
— Йо.
— А фейнес гоуль... (гарні коні).
Тепер вже гусак повів коний сам до позадньої будівлі, поприпинав до жолоба, підсипав вівса і не пішов у хату, поки не повитирав віхтем соломи всі троє коний. При цій роботі намучився, аж зіпрів. Усе робив на помацки так справно начеб у білу днину. Відтак замкнув двері і пішов у хату. Йшов так осторожно, так ступав по болоті потихоньки, мов кіт, що йде на лови.
В хаті було ще темнійте як на дворі. Гусак знову на помацки відчинив скриню, виняв сухе білє і пере-дягся, бо перемок до тіла.
— Шльомки, вус тіс-ді? (що ти робиш?) — питає з леговиска якийсь старечий голос.
— Передягаюсь в сухе.
— Де ти був?
— На Сиготі в коршмі.
— То з того, що нині мало бути в Білинці?
— Ні, це я взяв по дорозі.— Він оповів старому про свою штуку, а цей сміявся з дотепу Шльомка аж закашлявся.
— Ті коні твої, не на спілку.
— Я їх забрав сам, але ділитися треба...
— Ді біст а гоїшер нар (ти хлопський дурень) На що ділитися, як ти взяв сам? З тими шітефами (спільники) нічого не можна доробитися, а все ділися.
— Ти знаєш, тате, які у нас постанови, все до спілки, чи я сам візьму, чи з другими, то все спільне. Що вони нині в Білинці зароблять, то також буде спільне, хоч мене там не було. Все-ж мені сьогодні легча робота припала.
— А чи вони тої ночи що заробили?
— Не знаю. Як я там був, то ще не рушалися, бо не було ще Черупи.
Шльомко поклався на банкбетлі і заснув зараз.
Той старий жид, якого Гусак назвав татом, Мошко Кваргель загально відомий торговець збіжем. Він мав великий магазин збіжа таки біля свого домівства на Бліху над самою влинівкою в цьому місци, де був спуст зайвої води. Тут був безвпинно такий шум наче під лотоками в млині, що не було слова чути. Оселя була околена високим парканом, на якім понабивано горою цвяхів, щоб ніхто не переліз. З переду стояла звичайна жидівська хата осіла від старости в землю з двома малими віконцями на вулицю. Було тут усього три низькі страшно вонювані кімнати, в яких жив старий Кваргель з родиною т. є.: з двома жонатими синами і зятем. Скільки від них мав унуків не міг сам відповісти не надумавшись.
Старий Кваргель людина старезна, зівяла і суха мов сушена риба. Замітний у нього був ніс, подібний до яструбячого клюва. Через брак зубів борода сторчала високо в гору і стояла не далеко носа. Поморщене лице поросле було ріденькою сивою бородою.
Мошка знали дооколичні селяни, яких він не відка-зувався "ратувати" у скрутну годину, позичав їм то гроший то збіжа на високий лихвярський бариш. Неточних у віддаванні він процесував немилосердно і продавав їхню землю на ліцитації, а кому на велику просьбу відложив екзекуцію, то на те тільки, щоб його ще більше у свою павутину заплутати.
Мошко мав щасливу руку, що у своїй ділах ніколи не втрачав. З панами він не заходився, лише з мужиками, а поки котрому що позичав, то перш розвідав про нього добре, оцінив докладно поза це, що йому без втрати можна було дати, не поступився.
Мужики лізли до нього, як нетлі до світла, законів проти лихві не було тоді і Мошкові йшов інтерес знаменито, і він богатів.
Та цего по ньому не можна було пізнати. Мешкав все вбого, ходив обдертий як послідний прошак, а його святочний атласовий жупан, ще старі люди тямили. До того він ще перед людьми все нарікав, жалувався, що інтерес йде зле, і він втрачає. Жиди знали краще Мошка чим ті жертви, що до нього лізли. Вони його виминали, навіть зі школи його викинули, і він мусів дорого вкупитися до школи побічної маленької, устроє-ної для кількох родин. Кого якого знакомого жида було спитати, хто є Мошко, то він кривився, гладився по бороді і оглядаючися на боки, чи хто не підслухує, говорив одно слово: ганеф (злодій) та спльовував на бік.
Бо Мошко, кромі цього інтересу лихвярсько-збі-жевого, з яким перед світом не крився, мав ще другий потайний, про який дехто знав, та боявся зраджувати. Він враз з своїми синами і своїм сватом, що держав Пинявську велику коршму, належав до великої злодійської компанії конокрадів. Ся спілка вела свої діла виключно в Галичині і удержувала богато агентів і спільників за межами Галичини на Угорщині і в Росії, де перепродувала крадені коні, відбирала подібний товар за кордоном і продавала тут по великих ярмарках в Улашківцях, Мостисках і т. і.
Організація спілки була знаменита і зраскова. Члени мали до себе взаїмне довірря і ніхто нікого не посмів ошукати, коли не хотів ранше, як йому було писано, помандрувати на той світ. Не ведено жадних книг торговельних, ні записок, та що видав. Організація була така, що її члени не знали себе взаїмно, хіба ті що працювали блище себе, так як колісцята одного довгого ланцюга, ті що побіч себе. Ніхто з членів не знав головного. Деякі спільники вели попри те ще оден інтерес: пускали в обіг фальшовані гроші. Цей товар мав свої особливі назви. Сандерваре (товар Александра) звалися фалшиві рублі (Александер II тоді царював) — Францесваре були фалшовані австрійські гульдени (від цісаря Франца Иосифа).
Спілка була інтернаціональна на галицькім грунті.
Там належали всі народности навіть цигани.
Про істновання спілки знала краєва жандармерія, та не могла нічого порадити. Як повелось її піймати злодія, то це було лише спорадичним місцевим випадком, на власну руку. Спілки ніхто не прихопив. Пійманий злодій не богато знав, а товаришів не видав. Коли би це зробив, не жити йому поза криміналом на світі. За свою діскрецію він мав право на поміч спілки. Знав, що з голоду за решіткою не згине, а відбувши кару не буде журитися з чого жити бо все знайде готове.
Мошко Кваргель був важним огнивом в тім злодійськім ланцюгу. Не то що сам був "кутий на всі чотири ноги" і він потрафив видумати спосіб у найкритичні-щім положенні. Мав двох одчайдушних синів, якіби і самого чорта не злякались обікрасти. Такого самого зятя, і такого самого розумного і хитрого свата, що держав Пинявську коршму. До того Кваргель видумав в Самборі такий штудерний сховок на вкрадені коні, яким можна було між спільниками повелича-тись. Іменно у цім збіжевім магазині був оден переділ над самим берегом річки, добре замаскований перед людським оком. Тут ніхто би його не догадався, бо гній можна було від разу пустити на воду, а серед безвпинного шуму води на спусті не чути було тупоту кінських ніг по деревлянім помості, ані їх ір-зання, коли би їм цього захотілося. Конокради, що це місце знали, а таких було лише кілька вибраних — лиш язиком цмюкали на Мошкову проворність.