Ти за коршму не кажи нічого, а говори, що було дуже темно, що ти їхав поволи, що там в тім терневім ліску тебе задержали якісь люди, скінули з візка в болото, а коні займили. А щоби тобі повірили, то ти перед самими Конюшками покачайся в болоті, замази собі лице, батіг кинь геть, скажи що і батіг тобі забрали. Легче
14"
387
тобі буде потім випрати з болота одежу і вмитися, як дістати двайцять пять.
Парубкові така рада подобалася. Він одразу перестав плакати:
— А Бігме, що так буде добре.
— А бачиш! Варто воно за панськими кіньми плакати? Дідько пана не візьме, хочби йому всі коні забрали... На! випий ще горілки.
— Ой правда! Є у пана коний досить...
— Буде з двайцять?
— Що двайцять?! А шістьдесять самих форналь-ських, а шість цугових, а під верх для старого пана, для молодого панича, для пані.
— Але пан коний пильцує і на ніч не посилає пасти.
— Та де! Держить в стайні.
— А стайня розуміється добре замкнена, певно є собаки.
— Стайня не замикається, бо є собаки, а в стайні сплять все два форналі на зміну.
— А другі форналі де?
— Вони сплять далеко від стайні в форнальській хаті.
— О, то пан таки добре пильнує, певно і фузію має...
— Е! що там фузія. Злодій не дурний вести коні по під панський двір. Там можна вивести задними дверми, лише кусок дрантивого плота поза кератом виломити.
Обірванці слухали уважно цього говорения, тай не лише вони, але і Шалапінда відхилив двері і наставив вухо.
Парубок попращався, подякував за почастунок і добру раду і пішов до дому.
— От дурень!
— Може й не дурень, а навіть потішився би, коли б ми його панові облегчили клопоту з кіньми.
— І ми це, певно зробимо,— обзивається через відхилені двері Шалапінда.
Р
— А ди! Як слухав черевань! — Всі стали сміятися.
— Ей, чи наш Черупа не попав в яку лапку... Якраз сьогодні треба йому було там лізти.
— Го-го! не з таківських він, щоб у лапку лізти,— каже Панько.
В коршу війшов потихонько бойко так, що його нГ-хто не покмітів, аж станув біля стола.
— Когут! — шепнув.
Зараз погасло світло. Всі скочили до ванкіра, відчинили вікно, і повискакували в лози...
Мошко з жінкою повилазили на вижку і витягнули за собою драбину.
Дорогою від Долубова надійшов жандарм. Від світла, яке блищало від печі на дорогу, можна було його добре бачити. Прийшовши під коршму застукав у двері, що були замкнені на засув:
— Гей там! відчинити зараз!
В коршмі було тихо. Жандарм пішов поза коршму аж до відчиненого вікна в ванкирі. Сюди він встромив голову і перехилився на коршму через вікно.
— Що! Ніхто не обзивається? Відчиняйте двері, бо їх виважу...
Не договорив цих слів, як його ухопила із заду за руки і ноги якась медвежа сила та стягнула з вікна на землю. Йому митью заткали рота ганчіркою і звя-зали мотузом на руках і ногах.
— От фриц-дурень,— говорив гугнавим голосом бойко.
— Більше він за конокрадами хатрувати не буде,— шепотів Шалапінда,— а ну хлопці поможіть мені положити його на ознак, а я його трохи поскобо-чу попід шию.
Шалапінда витягнув ізза халяви довгий блискучий ніж.
Бідний жандарм задріжав усім тілом. Він напружив ще раз усі сили, щоби порвати шнури, та не вдіяв
нічого. Він важко застогнав в передсмертній трівозі. Конокради поклали його горілиць, оден сів на груди і придержував, другий держав за буйне волосся і тягнув взад. Шия випружилась. Шалапінда прикляк з ножем, достоту, так як жидівський шехтер, що кошерних телят ріже.
— Дивіться хлопці, я його заріжу так, щоби було "кошер"...
Та зараз сталося щось ненадійного. Якась залізна рука хопила Шалапінду за обшивку і відкинула в зад так сильно, що жид аж ноги підвів в гору.
— Ти вдурів? — засичав твердий голос.— Чоловіка різати як барана?
Шалапінда закляв по жидівськи і мов розлючений бик кинувся з ножом на свого противника. Та в цю мить дістав так кулаком межи очи, що знову впав на землю, і ніж випав йому з руки.
Всі пізнали Черупу, який наспів в саму пору, щоб перешкодити душегубству.
— В ростічі — засичав крізь затиснені зуби.
Всі пропали в лозах. Черупа порозтинав шнур, яким жандарм був повязаний і сам скочив в лози, наче б під землею провалився.
Жандарм устав, витягнув ганчірку з рота і став спльовувати. Відтак пошукав напотемки капелюх і кріс і надяг на себе. Господи слава тобії Навіть не знаю, кому маю подякувати за своє спасіння. Бачу, що тут небезпечно самому ходити, був би я пропав ні за цапову душу. Чи йти ще раз до коршми? Хіба що ні. Але ж бо то я не осторожнийі Навіть залепортувати цього не можу бо дістав би пуцівку як дріт"!
Нагадавши ще раз цю подію, він задріжав усім тілом. Почалапкав далі дорогою до Конюшок.
За ним зорив пильно Черупа, і коли жандарм віддалився, він псикнув з легка, і з лозів стали вилазити товариші. Всі поперелазили через вікно до ванкіра. В ванкіри заблимало світло. Черупа стояв посеред них дивлячись грізно.
— Ви псурбати! — засичав,— послухали цього паршивея і помагали різати христіянську людину. Свині!
З тим словом став бити по пиці своїх товаришів. Панько аж під стіну заточився, Семко став виправдуватись...
— А ти паршивий, не грай зі мною,— каже до Шалапінди,— бо тобі твоє товсте черево розібю і тельбухи випущу... Знаєш, що за це грозила нам усім шибениця, що й цісар би тобі не подарував... Ти гадав, що як одного жандарма заріжеш, то вже конокрадам спокій буде? Як ти смів таке зачинати?
— Ти Черупо, замкни хавку,— каже Шалапінда,— бо я і на тебе знайду спосіб...
— Ти ще смієш мені грозити? Думаєш, що я твоєї спички злякаюсь? — Черупа підступив до Шалапінди з затисненими кулаками. Стояли напроти себе мов два півні, що в оден мент мають розпочати з собою завзяту боротьбу. Черупа палив його очима, які світилися фосфорично. Шалапінда цілий кіпів зі злости. їх товариші дивились залюбки, що з того вийде, і хто кому поступиться. Шалапінда схилився блискавкою до холяви за ножом. Та Черупа блискавкою вдарив його пястуком мов довбнею в потилицю, і жид повалився на землю.
— Буде того доброго,— каже бойко,— перестаньте, не годиться своїм людям битися.
Черупа тим вдоволився:
— Всі в ростіч! Роботи сьогодня не буде.
— Як то не буде? — говорив Шалапінда встаючи з землі.— Чогож ми тільки чекали? — Він стояв біля Черупи, начеб нічого між ними не було.
— Слухай, Юцю, май розум. Сьогодні велика хаст-ранка за нами. Постягали когутів аж з Дрогобича і
Перемишля. Всі шляхи обставлені. Як хоиеш, щоб тобі зробили цурес, то йди. Я не піду, ви жида не слухайте, а ховайтеся, поки цілі.
Черупа задув світло і вийшов. Всі зробили те саме. Коршма стала пуста. Мошко з Сурою позлазили з вижки, позачиняли двері і полягали спати.
Не минули дві неділі від того страшного вечера, як розійшлась поголоска, що в конюшецькім дворі покрали всі коні. Рано найдено форналів, що спали в стайні мертвецьким сном, що годі було розбудити, обі собаки за стайнею торгали по огороді коровячі тельбухи, за стодолою пліт був виломаний. Форналів зливали водою, щоб їх до памяти привести. Вони оповідали, що якийсь проїзжий дохтяр почастував їх горілкою. За кіньми слід пропав.
Василь прийшов до дому пізно в ночи перемоклий до сорочки. Мама ще не спала вижидаючи його приїзду. Вона надіялась, що верне з батьком, тому немало здивувалась побачивши його самого.
— Господи! Що з тобою Василю? А де тато?
— Я тата не стрічав. Чекав од учора. Чи тато були вчера в місті?
— І вчера був, і сьогодні по полудні поїхав. Вчера вернувся ранше.
Хтось пустив поголоску, що в Сокорчицях пожар, а сьогодні поїхав нарошно по тебе... Та ти, дитино, таки добре змок... Господи! То ти лише в цій полотнянці йшов? А де-ж твої річи?
— Все оставив в місті. Було дуже горячо, я не думав, що така слота настане.
— Та підожди, тобі передягнутись треба. Десь я тут маю одно твоє білє чистеньке, пошукаю, а ти тим часом роздягнися.
Вона пішла до комори, а Василь став роздягатися гріючись при печі, де горів огонь.
— Ти певно голодний, що-ж тобі дати? От є тепле молоко, напийся.
Павлиха була середних літ жінка, гарна з лиця. Була одягнена по селянськи в чисту сорочку з нашивками на раменах і звичайну мальованку з грубого домашнього полотна. Була боса На голові носила кибелку, яку обвязала червоною хустиною.
— Мамо, ви так мною турбуєтеся, а я ще з вами не привітався.
Він поцілував маму в руку. Вона обняла його голову, приклала до грудей і цілувала, то знову гладила по голові та лиці своїми грубими мозолястими руками.
— Як воно добре, синку, що ти приїхав. Я сама, самісенька, до нікого слова промовити, нікого порадитися...
— А де-ж Ганя?
— Та то ще дітвак, набігалась за дня і заснула.
— А тато все гостем дома, як і перше? Коли ж вже ті будівді покінчаться?
— Е! таке буде либонь до смерти. Одне покінчить, друге зачинає. Правда, він зарабляє в цім великі гроші, та я-би і за це подякувала... живу сама мов удовиця.
Василь передягся в сухе, надів батькову свитину і зі смаком заїдав тепле молоко з пшеничним хлібом.
— Але чому тата досі ще нема? — заговорив згодом.
— Та з ним все там, що не знаєш ні дня, ні години.
Василь був дуже знеможений, тому не ждучи на приїзд батька пішов через сіни до другої хати і спати ліг. Павлиха просушувала його мокру одежу біля печі і ждала на чоловіка.
Старий вернувся аж по півночи. Говорив, що по дорозі сталася йому пригода, зломилося серед поля колесо і ледве привалікся до дому.
Зараз рано заложив до свого візка нове колесо і знову поїхав. З сином не бачився.
Для Василя почалося одноманітне вакацийне життя на селі. Ще два дні була слота, опісля став дощ вменчатися. За той час треба було сидіти дома. З нудьги узявся Василь переписувати якісь ноти... Книжки не було в селі у нікого, хіба у місцевого пароха о. Николая Городиського. Тепер серед нудної одноманіт-ности сільського життя почув Василь потребу читання.
Не надумуючися довго витягнув свій давніщий одяг з комори і пішов до пароха.
О. Городиський, чоловік вже в літах з сивою головою, трохи пригорблений з маленькими боко-боро-дам і двома пуклями волосся зачесаного по бокам перед вухами та трохи підкрученими в гору після тодішньої моди. Він парохував в Гордині більш трий-цяти літ і знав усіх своїх парохіан добре. В тім часі качували у нас дяківські і церковні школи, а стали заводити етатові залежні від інспектора шкільних і рад з научним модерним пляном.