Він упарив нагайкою коня,— кінь наче скажений скочив на Філіпка.
Але Філіпко в одну мить подався трохи на бік, охопив одною рукою коня за поводи під самою бородою, другою хватив барона за ліве рамя і стягнув його з коня, як малого хлопця. Барон лежав на землі. Кінь держаний такою медвежою силою, ані не ворухнувся. Філіпко поставив баронові ногу на грудях.
— Філіпка Городиського, ще ніхто не посмів ударити!., розумієш? Нашу шляхоцьку легітимацію підписав ще Владислав четвертий... знаєш? Тепер як не будеш тихо лежати, то роздавлю тебе мов жабу... розумієш?
Барон скаменів з подиву і страху. Такої сили він собі не уявляв. Треба було піддатися судьбі.
В тій хвилі надбігли з одної сторони двірська служба з хлопами, а з другої, від цвинтаря, з пекольним криком шляхта узброєна в коли. Баронський кінь, наполошений криком, став страшенно рватись і ставати дуба. Філіпко пустив його. Кінь з настовбурченою гривою, піддерши хвіст, став утікати, мов шалений і кинувся прямо між хлопів.
Настала метушня між хлопами. Вони догадалися, що з паном зле, коли його кінь, сам утікає. їм не хотілося наставляти спину, під шляхоцькі удари. Впрочім вони знали, з чого все те пішло і в душі раділи з того, що шляхта станула в обороні пасовиска, чого їм не можна було робити, хоч і хлопській худобі задля тих випасів чужими волами ставало тісно. Спільний інтерес затушив вроджений антагонізм до шляхти — і хлопи пішли в розтіч. Двірська служба стала їх завертати, вговорювати, щоби рятували дідича, та все було надармо.
— Господь знає, кілько там зійшлося тих макогонів! — оправдували хлопи свою трусливість, роз-бігаючись по полі.
Служба пробувала сама відбити пана, але на них кинулась шляхта лавою... Стріляти було годі, бо між шляхтою був пан. Кілька болючих шляхотських ударів розігнало і всю службу на чотири вітри.
Тепер шляхта обступила барона, що лежав трем-тючи під ногою Філіпка.
— Випарити його порядно, щоби знав, як заку-тянську шляхту зачіпати! Ану, давайте палиць!
З 800-3
33
— Голя, панове браця! не можна! — відізвався з повагою Філіпко.— Він шляхтич... бити його не позволю...
— Який він шляхтич? Він не варт шляхтичем бути...
— Я в це не входжу, бо я його шляхтичем не зробив, але він шляхтич — і я не позволю гербу шляхетського кіями поганити... Вставай, пане бароне, і йди з Богом, а більше такого на роби, бо можеш смерть пожити... Ми не знаємо жартів!
Барона опанувала лють. Така зневага, від тої гербової голоти — то гірше смерти. Але нічого було робити. Встав, поправляючи на собі помяту одежу. Вибрався як на польовання. Короткий французький спенцерик, вузонькі штанці по коліна і довгі чоботи; не забув і на рукавички.
— Тепер, пане, йдіть з Богом до дому... Ми вас підведемо...
Барон окружений шляхтою йшов побіч великана Філіпка, що був лише в штанах з грубого товстого полотна, босий, в кашкеті і камізельці. Запруту держав усе в руках. Тепер барон зміркував, який він непоказний при тім шляхтичу, хоч він не здавався йому з рослого коня таким великим.
— Так, панє бароне! Жиймо собі в згоді, як ялося гербовим шляхтичам, і не зачіпаймо одні других. Поки тут жили родичі вашої ясновельможної "мал-жонки", ми були в згоді. Ви хочете заводити таку новість, з якої нам кривда, бо далі не буде де й одного хвоста попасти...
— Але я маю за собою право, маю вирок судовий! — каже барон — чому ви не боронилися в процесі?..
— Ми боронимося тут на місці і будемо боронитися до послідньої каплі крови. Ми хотіли з вами помиритися по доброму, як рівні з рівними, та
ви погордили нами. Чи тому, що від нас гноєм та дьохтем чути? Ей, панє бароне! Наші діди за плугом ходили, але коли закликав нас король, ми хапали за шаблі і йшли куди випало. Гноєм і роботою ніхто ще гербу свого не замерзив, аби був лише чесний і...
— Але я маю за собою право, і то на папері!
— Е! папір той вже вітер попелом розніс... Папір папером, а пасовиско пасовиском...
Барон признав в душі слушність такій простій бесіді, але панська гордість не позволяла йому голосно того признати. Він лютився, що такий обірванець поважився своїми поганими руками діткнутися його панського тіла. Та лють придушувала в нім почуття вдячности для Філіпка, котрий йому врятував життя. Як би не він, шляхта була би його на куски розшарпала...
Покищо — кінь, що прибіг на двірське подвіря, і де-хто зі служби були в дворі вістунами невеселої новини. Баронова знала, що може шляхта! Вона прочувала, що її мужа жде неминуча смерть. Була би до того нічного походу не допустила, як би була знала, про що ходить. Але барон затаїв усе перед нею. Тепер, почувши страшну вість, вона казала сейчас запрягти коней, тремтючи від страху сіла до повозки і казала чим швидше їхати на оболоння. Коли ще застане барона живого, то певно випросить його у шляхти! Шляхта дуже шанувала її, бо й вона сама і її батьки вміли шанувати шляхотські звичаї.
Повозка гнала вихром по нерівній дорозі, а баронова відмовляла молитви на інтенцію спасіння свойого мужа. Повозка зустрілася з купою шляхти, що окруживши барона зближалася ід дворови.
— Де барон? мій муж? — спитала тремтючим переляканим голосом першого шляхтича, що йшов передом.
З*
35
Не
ясна
Є тут, між нами, здоров!
пані...
Баронова розплакалася коні без приказу.
— Ми вам уже не потрібні більше,— каже Філіпко до барона, кланяючися кашкетом. Пані бароново! не плачте. Хібаж ви гадали, що шляхта не потрафить ушанувати шляхотського клейноду?.. То було мале непорозуміння сусідське... Більше того не буде, правда, панє бароне? Добраніч паньству!
Філіпко поміг баронові сісти в повозку і подав йому руку на добраніч. Барон руки не приняв. Баронова стала йому по французьки докоряти.
— Ні? — каже Філіпко,— моя рука смердить? Га! сказала Феся, що обійдеться... Ходім, панове бра-ця, до дому!
Барон крикнув на стангрета, щоби поганяв. Коні рушили в скоч.
— Таки, панє Філіпє, треба йому було дати почесне! — каже один шляхтич,— треба йому було випекти нашу шляхотську легітимацію... Видите, яка горда штука! Він не подав гербовому шляхтичеві руки... Та як би так мені, я би йому в морду дав таки "на почеканю"...
— Дайте спокій, панє Янє! Добре так, як сталося. Годі було шляхтича так паскудити перед очима хлопів...А він певно буде мати вже научку і не полізе в наше... А то, що мені руку не подав, то він лише себе осмішив. Моя рука шляхотська, чесна, моїм дідам королі не соромились руки подати... Але він того не розуміє.
— От якась приблуда! Він так варт бути бароном, як я біскупом...
— А таки й барон, то ніби має бути щось вищого від шляхтича... То щось таке, що межи графом а шляхтичем...
Смійтеся з того, брацє! Барон та барон... Баронство можна собі за гроші купити, а шляхотство набувається кровю... Наші діди набули шляхотство на полях битви, на війні з Турками й Татарами... Мій прадід ходив з королем Собіським аж під Відень...
— А мій прадід які там штуки показував, то аж серце радується слухаючи! — обзивається Андрій Кульчицький, що при кожній нагоді любив повели-чатись своїм прадідом, що заснував першу каварню у Відні.
— Нам би, панове браця, варто покріпитися,— каже Філіпко,— ходім на Ячменівку!
І всі пішли туди і довго розлягалися в погідну літну ніч вівати розохоченої шляхти.
II.
Баронова не могла вгамувати плачу. Вона уважала свого чоловіка за пропащого, а він живий. Мала до нього сердечний жаль, що не порадився з нею, за-ки пустився на той невдалий похід. Таж то було її майно і вона повинна була знати. А коли би знала, ніколи не допустила би такої драчі з шляхтою. Для тої шляхти, вона почувала тепер велику вдячність. Таж вони мали його в руках, а мимо того пустили його живого... Баронова тулилася до свойого мужа. Барон не говорив ні слова, бо в нім аж кипіло ізза страшної зневаги, якої зазнав від тих обірванців. Того вечора прийшло ще, до бурливої сцени між баронством. Барон присягав, що тої зневаги не дарує шляхті, а вона молила його, плакала, руки перед ним складала, щоби шляхти не дразнив. Аж барон розсердився, луснув дверима і пішов до своїх покоїв, полишаючи жінку в сльозах.
Довго в ніч, сидів барон в своїм кабінеті і нараджувався з мандатором. Відтак писав.
Скоро засвитало, виправив довірочного свого чоловіка до Самбора до бецирку. Написав лист до крайсгавптмана, тай до свого коморника і домагався, щоби сейчас зїхала комісія з військом. Представив в ярких красках шляхотську буту, котра не дасться зломити інакше, хіба силою. Цілий слідуючий день не видівся з жінкою і казав собі принести обід до своїх покоїв. Баронова не знала, що з собою робити. Догадувалася, що чоловік задумує щось недоброго, а не могла нічого вгадати.
Другої днини рано, заїхала на подвіря повозка, а з неї сторчала урядова шапка. Комісар не вспів ще злізти з брички, аж тут перед брамою затарахкотів барабан і на подвіря вмаршерувало трийцять жовнірів з офіциром.
Баронова, побачивши таке, заломила руки. Вона знала, що без проливу крови, тепер не обійдеться, бо шляхта не уступить перед ніякою силою.
І Закутянці догадалися, пощо прийшло військо,— пощо приїхала комісія. Заворушились, як бджоли. Кожний надягав чоботи, святочну капоту, бо перед комісією годі показатись якбудь. Нехай знають, що шляхта розуміється, яку кому честь віддати!
Зійшлися всі серед села. Були тут і старі, сиві діди, опираючись на палицях, були й здорові, сильні шляхтичі, були й парубки. Поміж всіма визначався Філіпко Гординський в своїй капоті, густо ззаду збираній, у високій шапці на завісах, і з спущеним вниз сивавим вусом, виглядав величаво. При ньому стояло двох плечистих його синів і двох зятів.
Почалась нарада.
— Таки ви, панє Філіпє, провинилися багато своєю добротою... Як би ми були тому кукурудзяному баронові полічили ребра, був би за комісією не посилав... Тепер видите, як нам відплатилася вигріта за пазухою гадина...
Філіпко зморщив чоло, насупив брови і дав рукою знак, що хоче говорити.
— Бог мені свідком, що я добре зробив. Як би я, панове браця, був позволив, лише раз барона ударити, булибисьте його рознесли на шматки. А тоді що? Кримінал неминучий! А так ми собі поступили по шляхотськи, не зробили гріха, тай гордого панка упокорили...
— Правда, правдаї
Тепер, панове браця, станьмо всі до комісії і виберім одного плєніпотента, щоби за нас говорив, бо так всім трудно...
— А кого ж би? Таки ви пане Філіпє, будьте нашим плєніпотентом!
— Чому я? Є тут старша шляхта від мене...
— Ні, ні, таки ви будьте! Тут треба доброї губи, щоби до комісаря стати...
— Ви будьте! ви! — закричала шляхта.
Філіпко уклонився громаді на знак, що вибір приймає.
В тій хвилі, над'їхав з двора ляндсдрагон на коні, приблизився до громади і сказав, що пан крайско-місар кличе людей до комісії на оболоння.
Шляхта рушила.