Одна страва була смачніща від другої. Войцєх понаставляв склянок і поналивав вина.
— Віват наш шановний пан брат Міхал! віват! Войцєх звивався як в кіпятку опарений, наливаючи склянки.
Тепер настав знов гамір. Шляхта розбалакалася, всі говорили враз і заледві сусід сусіда розумів.
— Послухайте мене, панове браця! — відозвався Михась.
Настала тишина.
— Наша ясна пані баронова відступила шляхті закутянській в тім році на випас угор на стариз-нині і лиш просить, аби панове браця в осені той лан, їй спокладали. Що року буде один лан в угорі, і що року так само буде шляхта випасати... А тоє вино, що тепер пємо, прислала нам наша ясна пані на почастунок, на могорич...
— Віват наша пані дідичка! най жиє! віват! Шляхта випила склянку одним духом.
І зробилось знову гамірно. Шляхта почала міркувати, скільки то штук худоби можна буде на старизні випасти, а скілько буде треба відтак плугів, щоби спокладати.
— Панове браця, послухайте мене! — кричав знову Михась, дивлячись пильно, чи всі склянки повні.— Слухайте панове браця! Я спросив вас ще, щоби як ваш брат засягнути у вас братерської ради... Я загадав взяти собі добру, чесну, уцтиву панну за малжонку — шляхтянку таку як і я, як ми всі з доброго шляхотсько-го роду. Я панове браця, женюся і вже маю благо-словенство від моєї пані матки добродзєйки, а вас панове, всіх прошу на весілля. Наша ясна пані баронова сама мені вибрала панну, сама мене висватала. Я женюся з шляхетно-уродженою панною Міхаліною Бура-чинською, вихованкою нашої ласкавої баронової...
— Най жиє шляхетне уроджена панна Бурачин-ська, панна молода! віват! — заревіла шляхта, аж одна свічка згасла.
— — Тож ви, панове браця, мої кохані і шановні фаміліянти, не противитесь тому, щоби панна Бурачинська ввійшла до нашого роду, була моєю мал-жонкою?
— Віват паньство молоді! най жиють! віват!
— Запрошую всіх на весілля.
Розохочена шляхта ревіла, віват, аж вікна дзвеніли. А кожне віват нищило ряд склянок вина, що тонуло у шлунках шляхти. Михась був дуже радий і доливав, що міг. Хотів, аби кожне попамятало його заручини.
Серед гамору, суперечок і окликів пила шляхта, мов смоки. Така оказія не зараз трафиться...
— Шельма той Міхал! родився в чіпці, бігме в чіпці! — говорив один шляхтич свому сусідові.— Кажу вам, панє брацє, що в чіпці. А хто би мені сказав, що ні, то я з ним не так поговорю! — і луснув кулаком об стіл, що аж склянки задзвонили.
— Агов, панє брацє! склянок нам ще треба... не товчіть!
— Що то треба? Або я ка-а-жу, що не треба? Хто каже, що не треба, то мій воріг, а хто каже, що треба, то мій брат... Бігме... я кажу, що наш пан Міхал, брат наш коханий, родився в чіпці... Панє Міхалє, панє брацє, дай писка!., бігме в чіпці! — і шляхтич конечно хотів переступити лавку, на котрій сидів, та другі єму не дали.
По вині дали мід. Шляхта не пропустила ні одної черги. Настав галас, мов на ярмарці. Декотрі стали вже сваритися, нагадуючи собі Бог зна колишні причини. Але Михась зараз прибігав і лагодив закукурічених шляхтичів і змушував їх запити згоду. Так помирені стали зараз цілуватися сердечно, а дехто мягкого серця і прослезився.
— Я вам кажу, панє Пєтше,— говорив крізь сльози старий сивовусий Філіпко до свого сусіда,— я та-
кий круглий сирота, такий одинокий, як отой мій палець, о! — і поставив свій один палець проти носа свого сусіда,— як билинка в полі... кажу вам! Нема у мене ні тата ні мами... Я сирота — і заридав наче б тільки що вчера похоронив батька й матір.
В другім кінці стали співати улюблену шляхот-ську пісню:
Дай же Боже в добрий час, Як у людей так у нас, І в щасливу годину Розвеселім родину! Ой ну-ну, ну-ну-ну! Розвеселім родину!
Шляхта славно ричала один голосніще від другого, а ну-нуканню не було кінця, з гуртового співу виходили всілякі комічні мутації.
Один шляхтич, вимахуючи руками, співав сам про себе:
Ви малії гопаки Витинайте пендраки! Возьміть маму в середину — Розвеселіть родину! Ой ну-ну, ну-ну-ну! Розвеселіть родину!
Войцєх з Михасем наливали безнастанно. Шляхті й не в голові було йти до дому. Кожний говорив за себе, не розуміючи сам, що говорив, і не турбуючись, до кого говорить.
Вже було геть по півночі, вже кури піяли, а шляхта кричала, співала, веселилась і пила на перегони. Далі дехто знеміг і вивернувся горілиць з лави, де сидів. Другі пішли чергою за ним. Дехто зміг вийти в чотири боки на двір і тут зараз запоров носом в мягень-кий сніг, кричучи з усеї сили: Рятуй брацє! Жінки по-
6 "О0"-5 129
виходили зазделегідь до пекарні, та до алькира і тут кожна лягла, де попало. Кілька їх повилазило на піч, решта поклалися в алькирі на долівці, де тета казала наносити соломи.
Набогато було таких характерників, що вицідивши останки меду пішли до дому, держачись цупко попід руки один одного.
В ізбі захропіло, наче сотка чумацьких нема-щених возів. Хропіли на різні тони в ріжних ска-лях. Хропіли, харчали, свистіли, ірзали, бурмотіли, кричали: віват, кріз сон. Михась з Войцєхом поотви-рали вікна і двері, щоб часом люди не подушилися від такого задуху, і повтягали до хати тих удаль-ців, що позасипляли в снігу.
Відправляючи Войцєха до двора, Михась всунув йому в руку пять сороківців, а сам поклався вже над раном.
На другий день вже перед самим обідом стали гості будитися. Кожний протер очі, вийшов на двір і став кріпко терти голову снігом. Тим і витвери-зився. Приходив у хату, пив чарку горілки, закусив вареником і попращавшися сердечно з Михасем, йшов до дому.
— А то ти, гостина раз! — говорив сусід сусідові — такої я не запамятав...
— І голова не болить,— говорив другий.
— Добрі трунки має баронова!
— Добра пані...
— І Михась... шляхтич, брат, якого пошукати!
XII.
Таким чином Михась усунув послідну перешкоду майбутнього щастя. Коли розповів бароновій про угощення шляхти у себе, вона похвалила його за це.
Урадила зробити весілля зараз по Великодні.
За той час баронова ладила для Міхалінки придане. Сама їздила до Самбора, купувала полотно і всілякі матерії на убори. До двора спровадила кравців, швачок, і над всім наглядала, всему давала лад. Баронова не любила збувати чим будь тих, котрими опікувалася. Тож і тепер росли цілі копиці сорочок тоненьких кафтаників, спідниць, куцабайок, спенцериків... Молодиць з села зганяли до двора дерти піря, котрим набивали подушки, мов гори в тоненьких насипках. Заздалегідь ладились до весілля. Годували гуси, кури, качки, індики і два великі вепрі. Усе весілля хотіла баронова обійти своїм коштом.
Михась за той час був дуже щасливий, як кожний залюблений перед весіллям. Він розумів, що бароновій обовязаний до вдячности і ту вдячність показував усюди, на кожному кроці. Від рана до ночі не виходив з двора, заглядав у кожний кутик і наглядав усего. Господарська робота йшла як на шнурочку. Правда, від підданих Михась не вимагав нічого більше, як тільки хто був обовязаний, але за те тим людям, що приходили на панщину, не попустив, не дарував одної години продармувати. Хлопам навкучилась така робота. Іще ж коли у себе була робота в полі, кожне було раде, що відробивши свою повинність має спокій. Але тепер — то волів би кожний два дні повільніше робити, підпираючи бороду ціпом і спочиваючи, як робити цілий день без упину, аж кости тріщали. Але з Михасем трудна була справа. Він з'являвся тоді, коли його найменче можна було сподіватися.
У вільних хвилях Михась забігав до Міхалінки. То були найкращі хвилі його життя. Бодай би поглянути, то зараз лекше серцю стане, хоч відтак трудно розставатися... І Міхалінка визирала тої хвилі, коли Михась мав зайти до покоїв. Обоє помарніли з такого нетерпеливого вижидання,— обоє числили місяці, тиждні, дні.
6*
131
До Міхалінки навідувала частенько стара Стефаниха. Вона тішилася своєю невісточкою, голубила ЇЇ, пестила. Міхалінці спочатку було ніяково йти в обійми простої шляхтянки, але невдовзі з тим освоїлася, бо шляхтянка та була матірю коханого Михася і вельми розумною хоч простою людиною. І привикла до неї, так полюбила її. Одна одній припали до серця. Стефанисі тепер і на гадку не приходило, аби Міхалінка була невідповідною жінкою для її сина.
— Марне, марне, мізерне,— говорила Стефаниха своїм сусідкам,— з серпом ані з скіпцем не пійде, але не гонорне і всему дасть лад тай всего припильнує. А така вам добра, ґречна, лагідна, як ласичка... Добра буде з них пара!
Баронова, кільки разів побачила Стефаниху, все її прикликала до себе, частувала кавою, солодкою горілкою або вином. Стефанисі це не було в смак.
— Міхалінко моя люба! не говори нічого що я тут у пані баронової.
— А пані баронова казали сказати собі кожного разу як мама прийдуть...
— Не хочу! Як би так, то я би ніколи не прийшла... Потому би хто сказав, що я лакома на поча-стунки... не хочу! Я лиш прийду, подивлюся на тебе, моя дитинко, тай досить. Боженьку! та я би згоріла з сорому, як би хто на мене таке погадав... не хочу! — Стефаниха підносила руки, начеб від чого засланялася, і відходила з двора.
Зараз по Великодні проголосили заповіді — для Міхалінки в латинській парафії в Бучанах, для Михася в пишновецькій церкві. Усе село лиш про те весілля говорило і кожне ждало нетерпеливої вро-чистости. Казали: що такого весілля ніхто в Пишні вцях ще не видав.
На тиждень перед весіллям стали в дворі мордувати гусей, курей, качок, індиків, згинули під ножем оба веприки і один пасений віл. Двірський кухар звивався як в окропі. Помагала йому ще нанята Міха-лова, бо двірський кухар не вмів усего зладити під шляхетський смак, а цеж весілля чисто шляхетське.
Баронова відступила чотири великі покої в двері для весільних гостей.
Михась порадившися з бароновою, запросив за старостів мандатора Яричовського і Філіпка Горедись-коге. Старостиною була Чосникевська і одна шляхтянка, далека своячка Михасева. Дружками були дві сестри Міхалінки, а дружбами Федье Стефанів і молодий Яричовський. Михасеві не дуже було по нутру йти до Яричовських просити, але баронова казала, впевняючи, що ніхто йому ані слова не згадає про колишнє. І справді Яричовський приняв Михася в своїй канцелярії дуже чемненьке, наче б ніколи між ними ніякої суперечки не було.
Вінчання було назначене на неділю.
Вже в пятницю стали молодята їздити за благо-слевенством по Закуттю.