Коли Червона Армія відходила із західноукраїнських областей, робітники тресту, а з ними й Макарти-чян, влилися в артилерійський полк. Незабаром полк потрапив в оточення, і після тяжких боїв Макартичян з групою вцілілих бійців спробував перейти фронт. Але й тут їм не пощастило, довелося повернутися в тил. Удвох із політруком Яременком Макартичян прибився аж до Бу-жанки, де влаштувався теплотехніком на цукровому заводі. Яременко був із цих місць, то невдовзі налагодив зв'язок із підпіллям, до якого увійшов і симпатичний теплотехнік на прізьвисько "Макар". Гарячий на руку цей майстер цукроваріння вибрав слушну годину і перекрив вентиль продуктової комунікації, від якого жом потрапив не в яму, а в заводські водяні баки, забив сорочку парових машин, і врешті-решт завод так стрельнув, що Макар опинився аж у Губському лісі, а німці надовго втратили надію пити каву із бужанським цукром.
У лісі Макара вже виглядав Яременко, та й не сам, а з кількома вірними хлопцями, які роззброїли бужанський поліцейський стан і припаслися всім необхідним для того, щоб вирити землянку та почуватися в ній більш-менш затишно.
Тоді ж таки Яременко вручив Макарові "ТТ" й оголосив його командиром партизанського загону, на що колишній теплотехнік зауважив, що командиром годилося б призначити когось із місцевих, а саме Яременка. Той у свою чергу делікатно натякнув, що це не колгоспні збори, де можна голосувати, вони — військовий підрозділ; отже, командувати мусить старший за званням. Тоді Макар заховав пістолет у кишеню пропахлої жомом діжурки і віддав перший наказ: поки суха погода, вирити ще пару землянок.
"А за те, хто в них оселиться, відповідатимеш ти, комісаре",— так Макар сказав Яременкові, і раптом йому здалося, що він колись уже був у цьому лісі, стояв ось на оцьому місці — чи то від бентежного запаху осені, чи, може, від того, що мішаний Губський ліс, розкинутий на горбах, нагадував йому рідний Цахкадзор; та й хіба не бував так, що, потрапивши у ніколи не бачений край, зненацька ловиш себе на думці, що ти тут не вперше, і тоді ввижається, ніби ти колись уже жив на цьому світі, ніби ти й сам вічний, мов світ.
Яременко помітив, як почервонів рубець біля Макаро-вого ока (дивно, від того шраму його обличчя не суворішало, а якось печально посміхалося), зрозумів те по-своєму і мовив тихо: "Я трохи знаю наших людей, командире".
Як тільки стемніло, Яременко пішов у Шалівку, а перед досвітком устиг заглянути і в Сестринці — одвідав сестру Санюху. Коли повернувся в табір, пригостив хлопців козиним молоком і свіжим, ще теплим підпалком, який Макарові пах лавашем,— і йому знову здалося, що цей ліс — Цахкадзорський; так, мабуть, завжди мариться людині рідна домівка перед великою і небезпечною роботою.
IX
Мучило Дмитра те, що в Яленки з'явилася таємниця від нього, бо як же це так: він тільки й думав про неї, а Яленка, бач, мала свої клопоти, про які їй не велено говорити. Аж злість розбирала Дмитра до тих людей, що ховаються од своїх,— до Макара, про якого лиш обмовилася Яленка, до Семена Момота ("Не раджу,— каже,— далеко в ліс заходити"). Яленці можна, а Дмитрові ні? Яленка своя, а Дмитро ворог? Ні, тут щось не те. Якщо той Макар такий хитрий, то краще б сам вийшов із лісу поспитати у німців, чого це вони тут розперезалися. А якщо боїться, хай так і скаже, — розпалював себе Дмитро, хоч і знав, що злість його дурна, так він лютився колись на Йосипа Павловича, молодого вчителя фізики, котрий щодня викликав Яленку до дошки і 'ставив їй п'ятірки, дарма що дівчина знала ту його фізику не краще за інших, але вчитель — Дмитро переконаний в цьому — не слухав її відповідей, а поїдав Яленку очима. То, може, і цей Макар такий?
— Ти, Митю,— каже мати,— хоч би один вечір у хаті всидів. І охота ото тобі місити болото аж до церкви?
Дмитро круть — і вже за порогом. Теж сказали — охота. Тут така нетерплячка, що насилу доживаєш до того вечора, пішов би не те що до їхньої церкви, а й до лаври Київської. Добре, що лишилися татові гумові чоботи — тепер вони на Дмитра якраз, не треба й носаки замощувати. Ідеш у них розкислим шляхом — чвак, чвак, а ногам сухо.
Загусають вологі сутінки, на вулиці піде иі душі. То колись було весело, а ще як погода, дивися, й "індики" навідаються до сестринських дівчат. Тепер люди по хатах сидять. Навіть світло лиш де-не-де блимав у віконцях. Он і Вакула вже спить, не прийшов до нього дід Печиборщ на карти; після того, як поглумилися над ним німці, не показується старий, не чути його веселої балачки, мовби і він онімів.
І коло церкви порожньо, тихо. Миші, і ті не гуляють. Пахне розмоклим деревом і холодною землею. Яленки ще немає. Видно, зарані прийшов Дмитро. А в Миклика світиться. Не спиться чоловікові. Хіба спатиметься після того, як зодягнувся в німецьке? Гвинтівку ту почепить на плече, а приклад мало не по землі волочиться,— воша нещасна. Це б підійти до його хати, черкнути сірником, хай знає. Правда, стріха намокла, не спалахне одразу, а гасу нема. Ні, краще б гвинтівку його поцупити — тоді вже можна и за шахти податися. "Стій! Хто йде?" — "Свої, хлопці. Ану, показуйте, де тут ваш Макар причаївся".
— Це ти, Митю? — Яленчин голос.
— Я.
Вона підходить до Дмитра і легенько торкається його руки.
— Змерз?
— Ні, я тільки прийшов,— каже Дмитро і відчуває, що йому й справді зводить підборіддя, ось-ось зацокотить зубами. Але то, мабуть, не від холоду. То від того, що Яленка взяла його за руку, і Дмитра трусить якийсь незбагненний страх — отак з ним завжди бував, коли вони вдвох та ще в темноті.
— Я ж чую — руки мов крига.
— То ж лише руки.
— Ходімо до нас у повітку. Там тепло.— Зараз її очі не сині, а темні, як осінні річкові плеса.
Вони йдуть до Яленчиного двору, коло хати Дмитро майже не дихає, щоб не почула тітка Санюха. Яленка тихенько прочиняє двері в повітку.
— Бач, он гороховиння? Сідай зігрієшся. Дмитро нічого не бачить. Темно, хоч око виколи.
— Он там, під стіною.— Яленка знову знаходить його руку і веде кудись у темряву, поки вони не натикаються на купу бадилля. Сідають. Тут сухо й затишно, як у вусі, але Дмитро не може вгамувати в собі дрібну дрож. Аби хоч не ця пітьма. Щось ворухнулось у кутку, він лиш тепер помітив біленьку пляму і 'Здогадався, що то козеня.
— Базь-базь-базь,— покликав його тихенько. То так — аби не мовчати. Щоб не чутно було, як двигтить серце.
Козеня й справді — мабуть, впізнало Яленку — підійшло до них, простягло довгеньку мордочку, дихнуло теплом.
— Сирітка моя,— погладила його Яленка.
Дмитро й собі провів рукою по м'якенькій шерсті і торкнувся Яленчиних пальців. Так вони й пестили козеня, ловлячи гарячі дотики одне одного, а те покірно стояло біля них, мовби заворожене якимось дивом, якоюсь таїною, що єднала зараз цих двох людей.
— Хороше моє, хороше,— шепотіла Яленка і все міцніше тулилася до Дмитра, він чув на собі її дихання — так дихає лише чиста ріка о вранішній порі,— і йому ввижалося, ніби стоїть над рікою, дивиться на швидку течію, і від того закрутилася голова, все попливло перед очима.— Хороше моє, хорош... ший.
Дмитро обійняв її, і вони вдвох попливли за тією течією на срібному човнику, попливли далеко-далеко, аж у той світ, де тільки їм двом було місце.
X
Вдарив морозець, обпалив останнє ріденьке листя на деревах, скував розгаслу дорогу, і внов у Сестринці внадилися поліцаї — не добрали першого разу худобу. Як перед безголовим, ревли корови, вйведепі на мороз, лящали свині, кудкудахкали наполохані кури.
Дійшла черга і до Дмитрової Квітки, та й самого Дмитра не забув Миклик.
— Збирайся,— каже,— поможеш гнати корів у Жа-лівку.
— Пилипе! — хапала його мати за рукав.— У хлопця й одежини путньої немає в дорогу. Корову бери, а його не руш.
— Багато вас таких голодранців. А мені діло треба робити.
— Не впирайтеся, тітко, то краще буде,— весело сказав чужий поліцай, розчервонілий од самогону.— Один впирався, то впирачку одрізали,—і його пузо-діжа загуло, затряслося від сміху.
Що вдієш, погнав Дмитро з ними худобу. Поліцаї торохтять на возі по мерзлих грудках, а він попереду йде за чередою з вишневим пужалном. Ті сміються, горланять, на ходу розливають горілку. Якби ж оце у Дмитра замість пужална автомат, а так — мусиш підгейкувати на корів, наче й сам найнявся до німців. Побачила б зараз його Яленка, мабуть, крізь землю провалився б.
Поминули місток, дорога закривуляла лісом, і тут Дмитрові вперше спало на думку: тікати. Але куди? Миклик приведе поліцаїв додому, і тоді не минути лиха. За шахти? А куди ж іще! Там він будь-що відшукає...
Дмитро озирнувся на підводу й зіткнувся очима з пузатим поліцаєм, що витріщив посоловілі баньки, ніби вгадав його думки. Пузань поплескав долонею по прикладу гвинтівки, показав Дмитрові загнутого назад великого пальця і знову зареготав. Юродивий, чи що?
Дмитро відвернувся, кинув поглядом поміж дерев. Безлистий ліс просвічувався далеченько, і якщо зараз побігти, ці собаки підстрелять його мов зайця. Стало страшно. Не смерті боявся, не болю, а страшно було подумати, що більше ніколи не бачитиме цього лісу, і <неба, і річки...
Але віп мусить тікати. Хай отам далі, де почнеться сосняк, він приховає його від куль. Так, молоденька сосна густа, бігти між нею важко, зате вони не встигнуть і вистрілити, як його вже і слід розтане.
Дмитро знов озирнувся. Пузань перекинувся набік і вислуховував п'яні теревені. Ні, мабуть, він ні про що не здогадувався, то Дмитрові здалося.
"А вона мені кае, хіба ви, дядьку, ще той... А після того кае, чуєш, Пилипе, уже після того кае..." — плів язиком тонкошиїй, мов гусак, поліцай, і його час від часу перебивало то пискляве хіхікання Миклика, то басовите пу-заневе "ги-ги".
Смійтеся, смійтеся, там ще воно покаже, кому буде смішніше. Сліпи залили, то й у Шалівку не втраплять самі, — заспокоював себе Дмитро, бо що не кажи, а чим ближче підходив до сосон, відчував, як холодний клубочок страху дедалі настирливіше ворушиться біля серця і ноги аж підгинаються в колінах.
Лишилося зовсім мало. Ось дорога поверне ліворуч, а там і сосна. Вже навіть чути запах живиці. Не озирайся, іди спокійно, щоб вони нічого не запідозрили. Швидше б уже та сосна. Ні, не треба швидше, нехай він заспокоїться, нехай збереться із силами.
За поворотом показався зелений кучерявий сосняк — густий, непроглядний, і Дмитро зійшов на узбіччя дороги, вдаючи, що завертає корову.