Він повернувся нещодавно з Візантії, куди їздив за справою повороту до краю русько-варязьких полків, що служили там охотниками.
Коли волинський вельможа віддалився, лопотливий Кормильчич не втерпів:
— Мужичий опікун, наш князь,— зашипів упівголоса.— 3 кожним голоп'ятником братську розмову поведе. Не знали іноді, де очі діти. Подумати, що десять літ піддобрювався з Волині, поки ми, бояри, не закликали його у Галич на свою голову! Він іще накоїть!
— Чую, судомирського воєводи сестра приходила вчора до князя з поклоном? — обізвався за його плечима зодягнений у все нове Навойко з Васютина.
— Ви про Тирку, Войтишичеву бояриню? Ту, де два отченаші у хаті? Воно так: чоловік її прислав із монастиря в Бардієві чолобитну князеві,— кається любові з Лестьком, додому вертатися хоче... То вона приходила, як та павочка, вся в зеленому й золоті, що сльоза — то усміх, що визив — то трепет, суща Іродіада... Князь вийшов, правда, до неї, мовчав, слухав, дивився, а далі як не крикне:
— За Вислок, до чужого князька вівсяники з приску вигортати! На сирому камені, на голодних пісках, вік віків сядьте!
То Тирка збіліла, як сир, згорнула розмайринову камку у тонюсенькі пальці, побігла в свояси...
Сміялися з цієї події — не долюблювали Войтишича за його Тирку, чуженицю.
Тісний гірський шлях, обшитий ясно-зеленими гаджугами, розсунувся широко. Перед очима їздців виринув новий краєвид, обтулений фіолетовим серпанком гір. Праворуч дороги на лоні вічного розмаю, на убочі, чорній від смерек, як смола, промигнуло каміння старовинних монастирських стін, закосичене білою жаливою та кривавником, ще й лапатим підбілом цілющим...
Раннє сонце ходило золотими стопами по широких кам'яних стінах й освічувало то калину, схилену над ними, то незручно вириті там імена ченців та прочан, що хотіли жити довше людської тліні й зачіпали пам'ять свойого маленького буття об довговічну твердь. Урочище спало під ляск птичих пісень, немов за межами світу. Ще й під тисовими улогами продовбало собі розколибину невеличке джерельце й бігло вниз струєю, роздзвоненою солодко...
Коні пірнули з шумом у звивчаті трави, і в тій хвилині, немов блискавка, майнув поміж копита біло-зелений вуж, ярун. Збийгнів упер коня з усієї сили в землю і заговорив на поспіху, злегка поблідлий:
— Нехай тобі добро про нас і нам про тебе, о мудроокий!
Потрясла ним забобонна дрож від цієї стрічі.
Через хвилину голос мідяного клепала оповіщував незвичайну подію. А там, по стежці лісового спохилля, побіг молоденький послушник із волоссям променисто розсипаним по плечах. Він допав дзвіниці, побудованої верх скелі, на дубових бервенах із дугою вгорі, й двигнув мотузом великий дзвін, празничний.
Тим часом задушники вели коней бічними ворітьми на широке монастирське обійстя.
Самотнє лісове затишшя, що на ньому була церква й монастирські мешкання, господарські будівлі, сад, пасіка, рибний став й ужитне поле, було оповите побожним спокоєм, немов острів блаженних, де царювало щастя без пороку.
Особливо мальви, що простягали до сонця свої радісні патериці, скиптри краси, й біла дорога в глиб житла, пущена поміж два шнури лип, жовтих, мов шафран від цвіту, співали хвалу дням і ночам на лоні Бога.
Дві сотні літ минало саме, як оцей скит народився і як під рукою галицьких володарів виріс і зміцнів.
Перший, хто вийшов навперейми князеві, був дід Тороп, монастирський знахар, із задушників, — на сивій голові світив лист лопуха, як у друїда. На Торопі була довга гребінна сорочка, під руку устромив граблі — йшов у ліс із веретою по в'янь, по чатину.
Він послонився вбік і в старечому захопленні моргав дрібно віями, лепетав серед жаркого богомілля:
— Цароньку наш із ясним мечем... Ладо наш із зеленим бичем... Трисвітле сонечко чорнороба!..
В окруженні ченців, ігумен Прохор станув на порозі храму білий, як горностай. В його руках жеврів золотолитий хрест, дар боснянського бана Кулина та його жінки Войслави. Тільки недавно тому старець устав із ложа недуги завдяки княжому лікареві, Дунаанові із хозарів — і тому у хвилинах знемоги він опирався на плече скитського анагноста Віссаріона, стрункого ченця з матовим, як брунатний алебастр, лицем і жмутом кучерів над неспокійними брівми.
Ігумен благословив князя здалека "побідою на біси"— хрестом, обвитим віткою алегоричної смоковниці. Заки ввійшли в церкву, він із суворою простотою чернечого слова віддав подяку князеві, як тому, що щитом своїх грудей безпечить день і ніч мудру самоту монастирів. Але князь простодушним кивком руки спинив ігумена.
— Сам не знає, чого хоче...— обізлився теркітливий Костко Бізна, що пристрасно любив видовища й лесні речі.— Як вітер, носиться вертепами, крутить ним по черездорожжях, товче собою по облазах...
— Всі язиці восплещіте руками! Воскликніте Богу гласом радованія!
Ігумен станув проти царських воріт, на амвонному камені, вкритому взористою плахтою й увесь у фіалкових димах виіскреної курильниці, старечим заспівом повів благодарственний псалом.
У відповідь йому, ніби веселий весняний грім або великі води, що зігралися в сонці, покотилася з хорів пісня, якою церква витає побідників.
Князь розглядав храмину, мрячну, чорно-золоту від старих дубових бервен, пустинників із Теваїди та Лівану на порепаних дошках ікон, деміургів у побідній боротьбі... На жовті й вишневі трикутники полив'яної долівки лягла велика тінь князя й заламалася гостро на стіні іконостасу. У ньому на овальному полі позолоченої дошки, оплетеної орнаментом дубового листя, в задумі тривав Христос, суворий, із молодою борідкою чужинець, із коп-тійського чи нубійського рисунка, пальці твердо складені на грудях...
Ліворуч нього світив чистий облик Акерене, Нетлінної. Дивилася вглиб церкви очима карими, як агат на сонці,— над ними двигнулися, немов у наслухуванні, солодко запишані брови. І цей її рух, хоч закріплений і незмінний, був, проте, без міри теплий і пливкий.
Богодіва знала про чар свій, невловний і вічний, бо усміхалася побідно у смугастій намітці над мудрим чолом, простоноса, з устами круглими, як ягода червонюсінька...
Тільки тепер, коли князь побачив цю жіночу голову, що клонилася на ріски білої сорочки, пригадав подію біля хати Ісаї.
Торік літком, під Паликопа (жито аж бренить, жита аж шиплять!), їхав він у гості з боярством, тією дорогою, що сьогодні. Де не взялася у підвечір ватага женців, що несла своєму бояринові жмут хлібів, увитий квітками, дорічний дар обжинковий. Напереді хороводу, наче день у зарані, півходою, півтанком, як велить старий звичай, плила перша в'язальниця-величальниця. У чорних косах фуркальця, уплітки, уста, мов вишні, сміх...
Вона подумала в цю мить, що князь старший за всіх бояр на світі, весело метнула собою навперейми йому. Закинула вінок на шию чорного, гей смолій, княжого рисака:
— Як оця пшеничка колосом бренить, так твоя слава повік,— і слава коневі попри тебе, господароньку, господиноньку!
Усміхнувся по-своєму, лукаво:
— Комарева слава по млаках та болотах ночами бренить, витязева ж у саме сонце, як у золоту шибку, дзвонить!
Дівчина закрила руками лице аж по чорні стріли брів, готова в цю ж мить утекти. Хиталася перед князем на малій ніжці, як білогруд на камені.
Тепер він із черги хотів її чимось обдарувати, але не найшов. Подумав, вийняв ковток із вуха, в срібному плетиві, мужеський (на ньому львина голова в емалі на подобу людської...).
— З моїм сріблом мій талан тобі, красуне! — побажав із силою.
Як кречет облітає низи великим кругом, поки плигне в піднебесся, так він пронісся над долиною в квітті й злетів далі, у верхи. Під широкий напівблагодарственного молебня привиджувалися князеві бої, нечувані у своїй красі, мроїлися ворожі полки, як бори, й лопотливо грало серце, що знало всі тайни меча й копія, всі способи підійти, здавити за горло, звалити в кров.
Тоді, мов топором відрубана від мелодійного крику пісень, лягла на церкву тиша.
Та Мстиславич її не чув.
Не чув також, як ігумен підвищеним уривчастим голосом скандував канон Кирила Турівського — "Слово на дні празничні". Бачив рух старих уст у білій і жовтій куделі волосся, але сам товкся, як метіль по канівському пограниччі, топтав половецькі стада й вежі.
— Да возвеселиться гора Сіонськая судеб ради Твоїх, Господи!
Ігумен поклонився іконам і віддав кадильницю з блакитним пурпуром огнів, відбитим на сріблі, у руки диякона. Потім зняв енколпіон, святі луди й доручив їх пресвітерові.
Погляд Твердити натякнув князеві на ціль дня. Боярин подав йому сувій пергамену, обкручений довкола ліски,— різнокольорові печатки з живиці звисали на шовкових плетінках із ширини рукопису.
То Шестикрилець підійшов до аналоя твердою ходою войовника і в пам'ятку роковій днині поклав на ньому жаловану грамоту на села: Страшевичі й Переорки "со всіми даньми, землями й водами у богомольство на віки вічне".
* * *
Голос анагноста Віссаріона був як цінний інструмент: кожне його слово торкало срібну струну. А всі слова разом в'язалися в непорівнянну пісню, що її кладе Необнятий у горло соловія.
Під здержливий шум довкола столу Віссаріон скінчив читати "Сказаніє пресвітера Йоганна про райську ріку" та глянув прижмуреними, мов від запорохи, очима на білу дорогу столового застілля, обставлену чубатими мисами й грубим шкломпугарів. Здвиг боярів круг питва та їжі колихався, як поле, припорошене квітками. З усміхом на опуких устах, з непривички, чтець засунувся у підвіконну глиб, під протеси, попідтикані овечим руном і запашним зіллям.
Дивився звідти, повний милосердя, на трудні спроби ігумена найти в довгогодинній розмові з князем предмет спільного зацікавлення, коли нараз майнуло у дверях наполохане обличчя брата проскурника. (На рукавах витертої ряси світив білий пил, він готовив саме ціж для розчини...). Брат проскурник глянув наполохано у глиб хати й пустив перед себе мужика: розхолітаний, мов трепета, в самій підмотузеній дранці так, як кинув косу чи ціп на току.
В двері — та об землю перед князем, гей дерево з-під сокири.
Той глянув, устав.
— Чий смерд?
— Ратьборів.
— Ти був у поході між лучниками?
— Був.
— Звуть Поглодом? Той тільки мигає очима.
— Гривну за похід виплатили?
— Бояринові — я закуп, господине...
(Губи йому повисли, облиплі чорною кров'ю...).
— Що ж тобі дошкулило, сиротище?
А той як не заголосить:
— У мене була сестра, Божанка...