Розгар прийдешнього дня накривав усе друге своєю безоглядністю, а набоці, ген поза скупищем людей і тягла, глухо суятилися рискалі.
Згодом два Абратові чури підняли за рамена людську постать у криво запнутій лисячій шубці, зрошеній замерзлою кров'ю, й тягнули на оспіху мертве тіло у поле, на чисте, нестолочене місце. Десь там розлягалися хриплі від зусиль накликування старшин, брязкіт зброї і сумний ляск пуг. Один за другим відділ рівнявся кіньми й копіями та розвивав похідні ряди.
У цю тверду мить не було нікого, для нікого й чия-небудь смерть була зайва річ — не в пору й не на місці.
І нікому, крім Кондри, крім Гальфдана, силоміць відтягненого другами, не було діла до того, що Зеленгорині ноги у мокрих шкурянцях жолобили за собою довгу вузьку борозну й між пальці мертвих рук напряталосязвитками снігового клоччя.
— Вперед! — гуло глухо за здвигом людей, за лісом копій, дзвоном труб, іржанням коней високолобих.— Вперед!
Могилу звершено якраз грудами липкої землі. Корчі, розсипані гуляйполем, зашевеліли тихо, загойдалися, наче голосильниці, що плачуть за вбогу мисочку логази.
А Кондра, жрець, виріс тепер обіч, клав знівечене обличчя у долоні й дужався з тьмою сумнівів й образ. Сиве волосся, як листя торкнене заморозом, шарпав лютий вітер, бив ним старі щоки.
І нагло Кондра згадав чогось Малушу, непомітного ніде, й доглянув у думках далеку Рюриківну, що стояла наче поруч нього. Він стрепенувся від жахливого зрозуміння упадку чужої душі, що споневіряла все божеське у своїй жіночості...
Аж тепер полилися криваві його сльози над чарівним спомином Зеленгори,— вона ж, мов жива, дихала над його плечем, блудила звидом, легенда церковного вікна, проміж лід і мокриші...
Він помиривсь із нею серед гірких ридань. Вірив їй тепер, як власному серцю, що било високим дзвоном. Його потріскані уста шепотіли: — О, дні великого вирівняння!
Гострим покликом ударили літаври. Жрець повернувся з місця, підійшов твердо до своїх, шкурами вистелених, саней і, закутаний з головою від людських поглядів та північного вітру, продовжував свій шлях слідом простолюддя. На схилку старих божків, на руїнах їхньої держави хто ж, крім Кондри, останнього, жертвуватиме за сірих борців, упереддень їх ран, святдубові й воді?
Проминуло. Похід звіявся скоро серед білої просто-рівні, як щезають із поля людського зору дороги життя. І тільки проміж посвист сніговії нудьгувала пам'ятливо передрогла до краю, довіку налякана,— душа дикого терносливу.
КУНА— ПРАВУ
Погода! Гори течуть, рукою б вхопити! І сопілка он яка у стужі голосна!
Збийгнів спалахнув, мов іскра, від гострої радості, що її наводить на людину простір, опертий об глибоке літнє небо та йно що розтулене сонце.
— А мені лисиця перебігла дорогу, буду добре гостювати! — засміявся у бігу молодий Андрій із Долин і стрибнув повз гурт їздців до боку князя, високий, в'юнкий, кучері в росі.
День, правда, тільки що встав, але царинки бриніли вже, як гуслі під легким дотиком пальців. А голоси, сонливі, косичили зелень, ніби медулька, всіма солодощами.
— Плиска, Чигіра, сюди! Завертай д'турмі боги-не! — співуче кричали козії та вівчарі поверх зелених і золотих трав.—Барвінка, Пацьорка, Писана, го-гей!
Молодів ліс, сміявся веселий, горбовий край, у пастуших сопілках переглядався.
Ілля Прислопський і Вовк Переслужич минули злющим мовчанням радісні оклики юнаків. Мало цього — вони з розмислом зосталися осторонь гурту, що летів порошистим межигір'ям у Мниський Яр. У них накипала образа на меткого Збийгніва, що так скоро перейшов з отроків у княжі мужі, на Андрія з Долин, удачника і гординю, Молибожича, що перебрав оноді воєводство галицької тисячі, на цілий світ.
Але причина лежала подальше. Зночі князь прислав до них хатнього водоноса, простака у вибійчаній опанчі, із зазивом їхати на якусь там монастирську роковицю у гірській западні.
Водоноса, немов у нього тивуна до таких доручень немає, а для товариства володимирських заушників мало!
— Ой-га! То гаразди! Чужі заїжджають місця своїм, і миші поміж зайдеїв не перелізти! Інакше було, коли Мстиславич торчав іще у свойому глухому зазубні на Волині та слав галицьким боярам зброю, срібло, соболі, щоб у місце Володимира звали його до себе, на стіл Осмомислів.
Здавалося, сама милість дзюрчала тоді у княжих словах, як на Стрітення дзюрчать зі стріх весняні води... А коли бояри й справді прогнали Осмомислового сина з його сім'єю, з Романовим зятем, й Федора сіла розлучницею в батькових теремах, що винні вони, заговірники, що злякалися нагло Романа, його причаєних плечей, голови, глумливо поданої взад, та зчервоненого, мов від піднебних вітрів, зору орла? Так, вони не пустили Мстиславича з-під брам, де ждав, у Галич, Лестькові з-над Вісли крадьком давали владу... Треба випадку, що Володимир як стій вернувся, і Галич його прийняв... О, Роман не забув, як, оббріханий, силою добував наново даровану вже братові свою волость! Як огонь по чатині палахкотить тепер, біле тіло боярське пече, десять років дожидання залізним п'ястуком із Галичан вибиває!
Дивні діла твої, Господи! Все навкруг перевертом: скарбницю можна одному на плечах винести,— з простолюддя відумерщини не бере, у половину вкоротив подимне, побитого боярином закупа кличе до себе жалуватися... І не хоче ні білок, ні гривен, ні меду, тільки голови злочинця!
Плещуть, що якийсь там візантійський боян, Акоманіт, Романову славу по землях далеких під хмари виносить, але нашому брату на своїй дідизні з нього потіхи катма!
Галичани поглядали зловороже на володимирських вельмож, що приїхали з князем. Проковтували гірку слину. Он який радесенький Ничипір Хилич із тим порепаним у бійці носом, простак, до боярина неподібний, дарма що в багатім вишневім саєті, рісованім круг стану! Який завальний та викоханий Лавор Безбородко, з купців, мовознавець, що держить на цей рік пістинську сіль за гладкий торговельний договір із ракузьким герцюком! Або отой окатий, рябий та великотварий Мончук, набундючений від утіхи, як ячмінний пиріг!
Здалась би, гей, гідна жалив'яна замітавка на оцю ненаїсну купину, щоб вона лізла у воду без броду, у ліс без дороги, на пліт без перелазу!
Он зі шляху пільна доріжка побігла в ярок, а там у село. Князь допевнився:
— Ратьборове селище?
— Воно і є,— відповів чийсь пісний голос, сам один.
— Знов нагінка на нашого брата! — зітхнув із щирістю ховзький, гей слимак, Славно Кормильчич, попів син, над самим вухом малого соцького Шумавинського.— Жалобу на Ратьбора до ніг княжих учора принесли... Князеві остогидло тільки й чути, що про нього. Відбере його право суду над підданими, це очевидно. Цикнув слиною крізь рідкі зуби:
— Ліпше б я сьогодні поїхав у Чертеж заграти в астрагали у Луки Смолятича... Там постриги.
— Тим рогом чухайся, що ним досягаєш,— врубав Шумавинський і стягнув уздечку прудконогому, що рвався наввипередки. Тим часом далина спалахкотіла пожаром. Нове сонце залило веселим огнем чорну стіну лісів на верхогір'ї, а далі усі дерева на спохиллях, круг ставів, край доріг стали від полум'я золотокорі. Кожна гілка темніла тонко й чисто, ніби виведена кісточкою на багровому склі.
— Вже недалеко Мниський Яр, он Богатир димує...— заскрипів старий Домамирич, що очі мав, як у яструба, далекозорі.
Справді, на перехресті чорних пільних лазів, що, мов змії, вигиналися між сіножаті, ліг темний камінь, довгий, як домовина. По ньому снувалися струмочки диму: сонце пило нічну заморозь.
Через декілька хвилин Богатир наблизився, таємничий, не знати ким поставлений, на який спомин, кому? Грім розсік колись могутній пам'ятник на дві нерівні, мов у глибокім болю роздерті частини: з зазубленої розколини позіхала ніч. Покрівля блистіла гладдю, зате поля бічних стін висловлювали грубим, варварським горорізом утіху ловецького життя. Рука, що перед віками орудувала тут долотом, вивела з тла опукий рельєф, лови на лося: віддаль між собою і ловцем, узброєним у тяжку рогатину, він поров розсохами в дванадцять шпилів, грізних, як вежі бійниць. Із щілин виростали рожеві трясучки квіток, це була музика, повна туги, до слів, повних сили.
А сонце кріпло. На пільних виливах вода пашіла світлом, гей скрицею, стежки чинилися сиві. Хтось заспівав серед піль — і змовк.
Від Веселого урочища ліси обгиналися дугою; над ними синявіла стрижка блакитних верхів. Сама ж дорога звужувалася й бистро бігла під гору. Десь там в убочі майнула оселя, круглі хати-клуні, білі, підмазані голубо. У якусь хвилину стануло проти їздців опущене людське житло — з його видертих вікон сипалася темінь, у хоромах снував павутину сум, несамовитий...
Князь глянув із насупленими в застанові бровами: він хотів пригадати щось зв'язане з цим місцем, щось утрачене навіки, але не віднаходив.
— Чия он хата, що ротом до сонця? — залунав знагла його голос, дуже дзвінкий.
З висоти коня Мстиславич повернув до стрічного мужика своє темне, мов бурштин, смугасте від борозен обличчя, пооране переживаннями, ніби краєвид, навіщений жахливою метіллю. З-під ковпака, насуненого, як шолом, на все чоло, суворо дивилися очі, загострені сторожкою увагою, й терпко затиснулися уста, окрилені вусом чорним і тонким, як брова. Розп'яту на грудях сіру м'ятлю піддував шум задорожніх дерев, з-під неї світила біллю свіжовикачана сорочка, застібнена ремінною петлючкою. В закарлюченій руці з хижим виразом пальців він держав туго поводи коня: у самітному персні на князевім пальці горів рубін...
Стрічний селянин, навантажений хворостом до самої землі, скинув із пільгою свій тягар при дорозі і вказав простоволосою головою руїну, вкриту половиною покрівлі, з одним тільки живим вікном, відкритим на світ, і замугикав слізним голосом:
— Хата? Он та під орішиною, обглодана як кість? Старого Ісаї, що торгував медом, а то ж... Боярин не злюбив, щораз попоб'є... Голову тогідь розчерепив на смерть. Стара, як прутик на вигоні: однісінька... Довг за покійничка кутала, сильно збідніла від того довгу.
І поплентався далі, кострубатий, як осетень, одним коліном бив друге.
— Бесідливий наш князь, як оте вориння,— воркнув Тибор із Таняви. Він глянув на сусіда праворуч, вергся й посутенів, мов примара. Уже хвилина, відколи непомітно порівнявся з ним сухов'язий, як конопля, мовчан Твердята Остромирич.