Нехай тобі буде в кожний час доступ до шатра його!
Звилася із стогоном, як дика кітка, що кігтями рве кору, ломила руки в понурому благанні:
— Там — Зеленгора... Вбий її, Малушо... мій... Але знай так розтерти за ногою слід, як розтираєш слину!
Не минуло й години, як веснянкуватий юнак у повнім виряді, з сутою калитою під кожушаним опиналом, гнав шляхом на берестейські ворота.
Кінь лупав дзвінку землю в бігу, й Малуша не розпитував нікого, збиті копитами дороги самі вели. Дарма, що за П'ятиднями білий бик перебіг його й так рув понад поля, аж піна текла з губ, а очі в люті, в сльозах дужалися із сонцем. В іншому випадку забобонний Малуша, як стій, звернувся б з дороги, а так — він згадував.
— Малушо, мій,— перегиналася до нього брунатнокоса княгиня й звогчувала губи до червоного блиску.
Він лягав на шию коня, гнав далі. Здавалося йому, що чує, як скриплять полози і як стугонять сани з волоками. Але в подратуванні замість їхати в Криве поле, за слідом, то він цілу ніч від вечора до кур, від кур до зір, від зір до сходу сонця їздив довкола хати на роздоріжжі, аж поки ранній півень не запіяв,— тоді протверезів доразу.
— Їла б вас лиха година! — зашипів люто.
Ранком він відігрівся до сонечка, як в'яла мушка, а тоді рушив у путь.
Чергового ранку він виїхав між рівнини в затишку у верболозах та допав задніх чет, а далі полків упівдороги над Німань.
Військо не счіплювало ланцюгами возів забезпечним чотирикутником, не копало ровів довкола становища, завжди готове в скору дорогу. Серед глітного табору, критих залубнів із бойовим знадіб'ям, видно було стяговии віз, розмаєний смеречиною і прапорами з подобою вужів, лисів та шулік.
Усередину табору дістатися не було легко, тому стійки перекидали Малушу одна одній, поки не налетів на самого князя посеред дружинників і вельмож. Мстиславич ішов у бобровому плащі верх кольчуги і в лиснючім шоломі, що на багровій шапці двигався, як тіара. Дивно гарна, сухорізьблена княжа голова була гордо відкинена взад, кріпкопальчата рука рішуче вперта в бедро...
Біля нього праворуч і ліворуч повагом ступали князі, що завжди їздили біля його стремена.
Ударив чолом у володареві ноги зляканий нагло Малуша, а тоді незв'язкими словами передав слізьми облиту просьбу княгині, зозулі в мурах Володимира... Він говорив непевно, розбіганими очима лиходія — і князь сміявся з недотепного посла.
Здоровенний пес, присилений у княжому шатрі, недалеко, відізвався дико: його кровожадний, хриплий зойк залунав нерозумінням і готовістю боготворити або роздерти.
— Ось той, що береже ніччю мойого ложа! — згірдно сказав князь.— До горла скаче, один крик — і край!
Він пригадав у цю мить заперечення духа — Рюриківну, її любов-ненависть, тепер далеку, і на радощах змилосердився над чудернацькою подобою край своїх ніг.
— Що ж? — сказав обеззброєний.— Твої соколи стали без няньчура? Нехай! Мій пес іноді знеможений безсонням, виручай його!
І повернувся плечима до сокольника, а цей з полегшею просіяв. Хвилина — й Малуша пропав у глоті, слухав, як молотами правлять залізо, закріплюють ланцюги, б'ють у землю прикілки для шатрів. Хтось грав на гуслі, йому притакували ляском рук, над червоними вогнищами варили страву у казанах, набоці різали худобу й галки прожогом падали на неї. Над усім тим гамором лежала туга непроглядних піль, і в оклики та сміхи падали щораз бурливі посвисти дерев, вирослих у самоті, на вічну боротьбу з негодою. Увесь обоз шумів і собі, як з'ява, привіяна вітрами.
Перед далеким шатром край похідних возів — теліг із восьми зладженими з букових відземків, ніби юнак у хвалі своєї молодості, стояла Зеленгора, міцно вгрузнувши у сніг вагою високих чобітків. Чорне волосся було звите у дрібноокій срібній сітці, накрите платком і придержане шапкою. Лисяча шубка до колін, обтисла й виіскрена ржавими смугами, гідно вдягала її вроду, синь ока й чисте чоло.
Малуша слухав, як Радомисл із Ослав і Гальфдан дружинник, Зимовит, ізгой, та Ботвин, Абрат і Бакота, зайшлі, бажали чогось настирливо, забігали немов Зеленгориного слова, а вона не рішалася... Старий Кондра ліпше знає оце, він же ж навчав її... Півмовою, півспівом Зеленгора пронесла, нарешті, дивну річ... Це була епічна поема про Беовульфа, що бореться із смоком-руїнником і гине від їдкого укушення, як Тор від зміїної слини. Суворе геройство часу, понуре відхнення пісні славили непоборну правицю бджоляного вовка, мужність Беовульфа.
"Недовго я вже з вами,— говорив Беовульф,— кажіть моїм воям висипати мені курган на скелі набережній, нехай ті, що пливуть серед тьми й піни хвиль, бачуть його і зовуть Беовульфовим престолом".
Малуші, що слухав з поблідлим лицем, бігла по плечу заморозь враження...
І Гальфдан, дружинник із волоссям у підтинцях вище брів і біля вух, із довгими ясними кучерями, про які треба було думати, що повиснуть із ним разом десь у чорно-борі, гей Авесаломові,— Гальфдан, що для нього саме Зеленгора переповідала старину, сіяв захопленням, як коли б перед ним ношено золотий пугар королеви...
Він відізвався своїм милозвучним, аж темним голосом:
— Оце пісня переможців повік-віків! Бо хіба ж зміїну слину рівняти з вірою в завтра, Беовульфовою? І Зеленгорин спів — істина! Що, скажіть, проглине істину?
Його думки були мужеські і ясні, й сам він був чистота і гординя.
У цей раз пробрався до Гальфдана викликувач, приземок із грубим торсом і короткими ногами, той, що в одязі сміхуна вибігав бува на бойовий майдан, заки герць начнеться, лаяти у смак ворога.
Викликувач повторив із реготом, б'ючи себе руками по полах:
— Що, скажіть, проглине істину? А світло липових скип хіба не гасне від фуркоту спідниць серед п'яного танку? Або хіба не стряхне полум'я білої свічі хоч би отрутне позіхання пса?
Гукнув це з грубим глумом та пропав між роздзвонені мечі.
А Малуша закарбував собі з оцієї події одне тільки слово. Пес... Він бігав проміж його думки, виляв хвостом та білими іклами забагав кривавої утіхи...
Аж коли вечірня зоря блиснула на зчервонілому небі, сокольник виповз із лігва поміж возами. Він колихався ще мов на хвилях, на одноманітній чиїйсь мові, підходив туди щораз ближче...
Це говорила Зеленгора, що саме нахилялася над хворим юнаком, спертим на плащ біля її ніг. З надставленого дзбанятка вона струмила в його спечені уста цілющий напиток і розважала поблідлого рівним, спокійним голосом. Трохи — і юнак глянув на неї пояснілими очима, підвівся на лікті, пробував говорити:
— Зілля напричуд... В'ється у мені, наче шовкова нитка довкола пальця... Тремтить і гріє, Зеленгоро...
Хтось переходив побіч.
— Ще одна ця ніч спокійна, завтра ввечері ми віч-у-віч ятвязьких станиць.
А другий:
— Пощо він отих Чорних Клобуків оплачує? Не краще дати гроші своїм? І говорять — після Литви йде в Переяславщину... Литва сусід, але степ над Россю з його Волинню хіба межа в межу?
Перший пояснював:
— Кажуть, воліє чужу кров проливати, як рідну, тим-то й Чорні Клобуки. Гроші на них із своєї скрині начеряє. Йому ж треба багато полонників, відводнити великі смуги Волині, поорати пустарі, лупати каміння для доріг. A Переяславщина хіба далека? І в нас не все добро цілиною при хаті.
Малуша стояв уже хвилину осторонь Зеленгори, думав думку таку страхітну й чудову, що далі не здержав утіхи:
— От добро знати, що зіллям лікуєте!
І аж задихнувся від хижого знесилля.
Знялася ніч, буря, зима з жалісним шелестом зледенілих трав, із дощем, що туго затинав проміж снігову круповицю. Погасли вогні, крім двох-трьох стійок — це сніговія тручала марну ватерку, ніби гралася з людьми в кошмарні жмурки. Проміж шкамаття хмар колихався яскравий човен місяця, освічував щораз три пера на чубі княжого шатра. Як вежа, стояв видовжений місяцем молоденький князь — Глібко Росткович, що впросився їздити наперед із молоддю на стежу,— його гострий шолом тручав нічне небо. Стійки в сірому, як тіні гуляйполя, подавали собі нічні поклики.
Перед самітним шатром край похідних возів хтось загомонів:
— Зеленгоро!
Здавалося їй, немов вона тільки що заснула під колисанку далинних арф.
Голос Малуші заплакав десь близько, полу шатра підірвав вітер і злопотів, як скажений.
Стрибнула з польового лігва, шубку на себе, встала.
— Що це? — питала напів у мріях.— Чого тобі?
— Смерть у таборі! — зламав руки Малуша над стрипіхатою кучмою волосся...— Князь звалився з ніг, то в жар його кине, то у дрож... Кличе тебе із зіллям твоїм, а то хіба цю ніч поникне головою!
Хустка верх кіс, цинове дзбанятко те саме, що вчора, останок запашного вивару. Біжать малі ноги на пучках пальців, за нею з серцем у горлі, ввесь у зловіщих підскоках, Малуша.
А шатра спали, закутані у вихор і бурю, останні вогнища попеліли синьо серед снігів, безмежна туга кутаіа поля, й бракувало тільки крику, щоб роздер її надвоє.
Як сірий відлив, виріс нагло перед Зеленгорою княжий намет, кичка пер шуміла над ним фуркотливим млинцем... А Малуша нагло приостався позаду, розчепірив довгі ноги у півобороті, як коли б мав підлетіти, і — з усіх сил жбурнув дівчиною у глиб намету, розпанаханого на вітрі, широко.
Залунав крик, неправдоподібний,— один тільки, а тоді дивний, немов співучий голос пса, що поклав хижу лапу на своїй наглій добичі, заплентав кігті в срібну сітку, здерту з чорних кіс, і щасливим виттям продовжав мить свого тріумфу.
Блиск княжого кресала? Вогонь? Свист, лопіт, біготня? Серед неї ховається, як в'юн, суздальський парубок, допадає приготовленого коня й гайда у тьмі назад! Виконав, що веліли, а тепер нехай брунатнокоса оплете його руками й цілує м'якіттю уст, звогчених до червоного блиску! І нехай птичого пістуна за його мовчанку вчинить боярином!
Простір ніс його у досвіт, як нічне жахіття.
— Що сталося? — питали в обозі ті, що не знали нічого, між ними Гальфдан у чаді розпуки.
— Що ж би? — нерадо відповідали їм другі.— Лада походу, Зеленгора, хотіла ділити з Рюриківною горностаї!
Ще трохи — й велике мовчання запечатало уста. Тільки Гальфдан, розхристаний, безтямний, лепетав своє:
— Други мої, пробіг!
А тоді в розгубі до краю, майже весело:
— Неправда це, неправда, як Гальфдан я, Свенгельдовий первак!
Світало. До князя, що з кривим порухом губ кам'янів уже на коневі в усім наряді бойовім, прийшли саме за кличем дня:
— Смерть ятвягові! — відповів жваво, як у кожний звичайний раз.
Він змагався проте з думками своїми, з палкою несподіванкою, з тайною ночі, та знизував плечима у душевній поразці.
— Сверрір, гребенар, що марив про царство...— проніс поволі.
І сплила по ньому хвиля нехіті, довга, як тінь.
Звивали табор метким, віками закріпленим, порядком, кожний, від тисяцьких до сірих чур, зайнятий своїм невідкладним ділом.