Тільки тепер Яворович відчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче від легкого сп'яніння.
— Ну, гаразд, — обізвався до Рожевого, — соком почастував, тепер давай їсти!
Той ніби зрозумів жарт, бо як тільки вони вийшли з плантації карликових дерев, нарвав довгастих плодів, на смак не то банани, не то груші, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.
В розпалі жовтавого безтінного дня вступили в гірську місцевість.
Стежка в'юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, каміння, вкрите густою сіткою рослинності. Взагалі, рослини на Венері надзвичайно активні — вони вкривають усе: і горби, і долини. Ото тільки не ростуть на прибережному піску, а то всюди буяють та ще й у кілька поверхів: одні вистелюють грунт, інші здіймаються над ними на 2–3 метри, ще інші — сягають у височінь. Планета й справді нагадує теплицю, в якій природа поставила гігантський експеримент по вирощуванню найрізноманітніших рослин.
На повороті Петро зупинився не так вражений, як здивований: через рідколісся він побачив роззявлені пащі гігантських рибин, а в них помітив постаті венерійців. Навіщо ж туди йти? Він і так увесь час відчуває себе втікачем, а тепер...
Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий відразу відчув, що він не йде, і обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерієць підійшов, торкнувся його ніг і пішов уперед. Петрові нічого не лишалося, як іти слідом.
Стежка вивела їх у долину, до підніжжя високих скель. Тепер Яворович побачив, що "рибини" видовбані в скелях, чи, може, то природні печери, а тільки вхід оформлено в традиційному стилі. Здавалося, величезні "рибини" видираються з-під гір і ніяк не можуть вирватись. Якими засобами досягалось враження руху, космонавт не міг визначити, але це — перше враження, яке він відчув, кинувши погляд на широко роззявлені кам'яні пащі. "Рибини" пливуть, хоч і не зрушують з місця, пливуть, хоч на їхніх спинах — важенні гори. Подібного Яворовичу ще не доводилось бачити, і він у думці дивувався, що тут є такі будівничі.
Спробував полічити отвори: один, два, три, чотири... Далі не видно було в жовтій імлі, може, їх там хто зна й скільки. Велике містечко і — якесь дивне. Постаті венерійців у пащах застигли, наче прислухаються до чогось, ніхто й не зворухнеться.
Рожевий раптом зупинився, не дійшовши до скелі метрів п'ятдесят, почав жваво жестикулювати руками, потім обернувся і сів спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але він навіть не глянув на нього. Щось таємниче, побожне було в усій його постаті. Особливий настрій охопив і Яворовича, він мимоволі пройнявся урочистістю хвилиш: І жовтий оцей серпанок, і поза Рожевого, і непорушність отих, що в скелі,— все це наповнювало душу якоюсь невимовною тугою. І це була туга неземна, може, це навіть і не туга, а щось інше торкнулося гарячого серця інопланетної істоти.
Щоб звільнитися від цього почуття, Петро стряснув головою і рушив до ближчої печери.
В широченній пащі — тісний натовп венерійців, вони німо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Може, вони тепер вважають його своїм ворогом?
Яворович підступає ближче — не рухаються. Стоять плече в плече, тільки вузький прохід посередині залишили. І те, що по цьому проходу ніхто не рухається, що він зяє, як націлена в тебе чорна трубка, ще дужче підсилює гнітючість моменту.
Вийняв ліхтаря і, пересилюючи себе, підійшов до самісінького входу. Мурашки пробігли в нього по шкірі, коли побачив, що ясі ці венерійці — мертві. Підніс ліхтаря, бризнув сліпучим промінням в застиглі обличчя — вони тільки багряно сяйнули сухими очима. Петрові здалося, що на якусь мить мумії ожили, що вони зараз заворушаться і тоді станеться щось страшне. Але мертві стояли непорушно.
Яворович пішов у прохід, присвічуючи собі ліхтарем. Іти було моторошно, але він ішов і йшов, наче його магнітом тягло у темну глибінь. Поступово заспокоївся, навіть торкав муміфіковані постаті. Вони були твердими, як камінь, жодна мумія не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вічній варті воїни Країни Щитів. "Це і гігантський мавзолей, — думав Петро, ідучи в глиб печери, — і музей історії. Це ж їхні герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох століть..." І скільки він не йшов — перед ним усе зблискували багрянцем їхні сухі очі. Здається, цій печері й кінця не буде. Яворович вернувся і, вийшовши з цієї гігантської гробниці, полегшено зітхнув.
Упевнившись, що венерієць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кілька жител мертвих. І всюди бачив нескінченні лави мумій. їх тут не тисячі, а, мабуть, мільйони. Певне, всіх своїх предків поселили тут шанобливі венерійці Країни Щитів. Тепер Яворович здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике діло, прийшов віддати шану своїм предкам. Про що він зараз думає, непорушно сидячи перед ними? Може, він вбирає в себе їхню відвагу і мужність? Чи, може, дає мовчазну присягу боротися проти напасників так, як боролися вони?
Нарешті венерієць підвівся і твердим кроком пішов до печери. Повернувся із сизою трубкою і жмутом стріл у руці, за плечима висів трикутний щит. Петрові кортіло спитати: в кого він узяв зброю — у брата? батька? діда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови...
Там, де стежка повертає в хащі, Петро оглянувся на Долину предків, повиту жовтавою імлою. "Рибини", як і перше, виривалися із скель у широкий світ... Помітив і групу венерійців, що йшли внизу — мабуть, принесли ще когось із полеглих. "Цікаво, як вони муміфікують? — подумав Яворович. — При нагоді треба дізнатися".
Знову пробиралися хащами, пильно оглядаючи місцевість, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.
Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той ліс, куди він упав і де його поранили завзяті сини Країни Щитів! Тепер трубчасті дерева оточували їх з усіх боків. Молодець Рожевий — привів! Але чому він так скрадається, як леопард? Навіщо він затис під пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту імлу, сподіваючись побачити крило літака, і груди йому розпирало хвилювання. Думав про свій апарат, як про живу птицю, яка давно вже чекає на нього. Може, хоч тепер вдасться налагодити зв'язок з "Астероїдом"...
Нарешті крізь густий серпанок поміж темно-синіми трубами дерев забіліло крило його літака! Петрові нараз привиділось, що воно схитнулося. Та це, мабуть, від того, що він так швидко іде... Он воно біліє, наче сонячне вітрило!
СВІТЛО ПРОТИ СПИСІВ
Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повітрі і біля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур і під його прикриттям почав одстрілюватись із своєї трубки.
Яворович став за товсте дерево, вийняв із скафандра ліхтаря. У відповідь на стріли Рожевого летіли списи. Придивившись, Петро помітив Голомозих, що ховалися за деревами метрів за п'ятнадцять звідси. "Чого їм тут треба? — тривожно подумав Яворович. — Невже й вони дізналися про літак?" Перебіг до іншого дерева, ближче. Виглянув — так і є, цілий натовп порається біля апарата, а ці, що зі списами, очевидно, прикривають їх. Там і сям поміж деревами лежать убиті — і Голомозі і Волосаті, видно, бій зав'язався перед приходом Петра і Рожевого. От кляті, вирішили захопити літака!
Яворович діяв обачно, але рішуче. Оглянувся — його супутник причаївся за деревом позаду, значить, йому не зашкодить... Підняв ліхтаря і ввімкнув світло, не мазера, а рефлектор Сліпуче проміння просвітило ліс, і вороги, покидавши списи, затуляючи обличчя руками, кинулися врозтіч. Деякі натикалися на дерева, стукались об них .своїми голими головами, і Петро з жалем подумав, що ці — осліпли. З жалем, бо він не хотів їх калічити, а тільки налякати. Блиснув ще раз, ще, і світло погнало голомозих воїнів так, як ото вітер жене пушину. Охоплені безмовним жахом, вони забігли, мабуть, безвісти.
Петро, а за ним і його супутник, підійшли ближче до літака. Ті, що порались біля нього, певне, не помічали їх. Рожевий спрямував туди трубку, і коли б Яворович вчасно не зупинив його — отруйна стріла вразила б чиєсь сухорляве тіло. А навіщо це — адже вони без списів, та й не треба їх розганяти, хай спочатку витягнуть літака...
Ставши за деревами, Яворович і Рожевий мовчки спостерігали за роботою. "А цікаво, що він подумав, коли я розігнав голомозих? — міркував Петро. — Та, правда, він не повинен дивуватися, адже я для них — Могутній Захисник..."
Голомозі робітники працювали мляво, але методично, без метушні. Одна група вибирала грунт біля загрузлого крила, а інша, накинувши мотуззя на крило, що стирчало вгору, тягнула його на себе. Крило ледь помітно схитнулося, опустилося трохи і знову стало непорушним. Плетиво мотузків натягнулося струнами.
"Нічого, діло йде... — радо подумав Петро. — Налягайте, налягайте, якби тільки ваші шворки не порвалися. А поставите так як слід, я вам продемонструю його літальні якості, довіку не забудете!"
Підійшов ще ближче — хотілося краще розглянути цих нещасних, що колись були вільними особами, а тепер, мов роботи, слухняно виконували чужу волю. Дивився на їхні застиглі, як маски, обличчя і думав про Головатих, думав з якоюсь ворожістю і тривогою. Хотілося більше дізнатись про них, навіть вивчити їхнє життя, але водночас внутрішній голос застерігав од цього. Подих небезпеки холодив серце.
Ще раз схитнулося крило, ще, помітно опустилося.
Якісь вони жорстокі, бездушні істоти, оті Головаті. Підкорили собі всю планету, навіщо їм іще Країна Щитів? Мабуть, щоб не було прикладу для інших, не інакше. Яворович відчував, як у ньому накопичується і закипає ненависть до поневолювачів. Ще жодного з них він не бачив, а вже ненавидів їх всією душею.
Крило осідає, осідає, літак вирівнюється.
Петро наче дивиться німу кінокартину — Голомозі працюють мовчки.
Ще зусилля, ще!.. Готово! Апарат стоїть горизонтально.
Яворович оглянувся на свого товариша — Рожевий наче прикипів до темно-синього стовбура. Але як тільки Петро рушив до ракетоплана, він почапав за ним, немов тінь. Трубка його темніла під лівою пахвою, готова почастувати стрілою кожного, хто стане на заваді.