Кинула кілька насторожених поглядів на Туо, потім на Марту. Відчула щось неприродне, удаване, якусь холодну стіну… її наче струмом ударило: дізналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу і, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пішла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тоді пішов слідом. А Ма-рта підвелася, взяла тигреня на руки і безтурботно загомоніла до нього:
— Бач, капосне!.. Хіба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слід? А ти, халамиднику, чого так позираєш? — легенько штовхнула ногою левика.
Пішла до другої кімнати і ввімкнула музику.
19
Туо наздогнав Аніту на темній алеї поблизу ведмежого павільйону. Почувши його кроки, дівчина зупи-нилась, злягла грудьми на металеву загорожу і заплакала. Тишу проймали найрізноманітніші звуки — похрипу-вання звірів, їхнє важке сопіння, якісь скрипи, кавкання і пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисонувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцій тиші.
"Невже звірі щасливіші за людей? — подумав Туо, наближаючись до дівчини. Плечі її сіпались — неначе вона впала на високовольтні дроти, і її трясе струмом. — Що з нею сталося?"
Поклав долоню їй на плече — сіпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не міняла пози, і Туо бачив її білу шию. Погладив плечі.
— Аніто…
Вимовив її ім’я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього ли-цем, стріпнула головою, закидаючи назад волосся, і заговорила, давлячись словами:
— Так, то я принесла! Можеш ненавидіти мене, можеш убити. Або кинь мене в клітку до звірів — краще в них, ніж між людьми! О, будь вони прокляті, такі люди… Вони вислідили, залякали мене, примусили. Але тепер я нічого-не боюсь, нікого й нічого! Бо нащо мені жити, коли… коли ти…
— Аніто…
— Я не хотіла тобі зла… Вони запевнили… О, я не знала, як палить сором! Навіть не здогадувалась, який він ядучий, отруйний… Ні, ні, одвернися од мене, я підла й нечесна… Хотіла зберегти тебе і втрачаю…
Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу і заплакала. Туо взяв обома руками за плечі, обернув до себе і притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати і не затихла. Руки її несмі-ливо піднялися,— може, хотіла обняти, але не наважилась, тільки доторкнулась до його ліктів.
— Скажи… ти мене зненавидів, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидів?
— Ні, Аніто, ні.
— Так ти… простиш? Простиш, любий? — прошепотіла, ледве ворушачи губами.
Пригадалось: розповідав, як у них на Філії одна жінка пробачила своєму кривдникові. А невже ж він…
— Ні, ні, не прощай, не треба, — гаряче шепотіла. — Тільки ж не думай, ніби я… хотіла тобі зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижі звірі?
В її голосі виливався біль, гіркий розпач. Туо гладив її плечі, а вона все шепотіла пошерхлими губами, наче виймала з свого тіла колючі якірці страху, приниження і образи.
— Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей… ну, бульдог. Підводиться з-за столу і наче от-от загарчить і вчепиться мені в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук… Казав: їм по-трібна твоя розповідь про кварки. І тоді випустять… Тому й погодилась занести ту кляту штуку — аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гірше…
— Заспокойся, Аніто, дай же мені хоч слово сказати.
Хотіла покласти долоню на його губи, вже й рука сіпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку і поцілував.
— Я боявся, що ти… перемінилась, стала чужою. Душа в тебе чиста — я щасливий.
— Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабість? Ну, скажи, благаю!
— Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти міцна…
— Спасибі, любий… Спасибі, що віриш… Бо… я…
— "Жучок" нас не розлучить, Аніто.
Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила і, ставши навшпиньки, почала цілувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змішалось, і обоє сп’яніли до нестями. Ішли тем-ною алеєю, серця їхні стугоніли, вони вже не чули дихання звірів навколо і нічого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче і прекрасне. Ішли оглушені, здивовані і трохи налякані. Озеро. Темні верби. Копичка сіна. Тра-ва. І тиша, первозданна тиша — певне, така була в раю, коли Адамовим очам відкрилася Євина краса.
— Я хочу дитину… — прошепотіла Аніта, опускаючись на сіно. — Любий мій, єдиний…
20
Археолог, чоловік середніх років з обвітреним лицем і рідким волоссям на голові, зустрів Лаконтра і Туо з належною чемністю.
— Прошу, заходьте.
Передпокій завалений всякою всячиною. На підлозі попід стінами — якесь каміння, уламки потемнілого посуду, сірі побиті постаті не то якихось богів, не то казкових тварин; широке підвіконня теж заставлене примітивними виробами зі скла і ще якихось кольорових матеріалів; на стінах — черепи і роги тварин.
Туо ступав обережно, щоб нічого не зачепити, і на ходу поглядав на ці експонати.
— Дещо тут в стані обробки, — сказав господар, помітивши його зацікавлення, — а є й просто сувеніри, що нагадують про експедиції. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.
В кабінеті висіли картини; великий робочий стіл завалений паперами та різним канцелярським начинням.
Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тільки, що "ось цей юнак цікавиться археологією і має оригінальні ідеї". Господар привітно поглянув на Туо і запросив сідати. Йому цікаво послухати ентузіаста, дізнатися про ті "оригінальні ідеї", бо тепер дуже рідко трапляється в їхній науці щось нове, свіже.
Розташувалися біля круглого столика поміж двома високими стрілчастими вікнами — археолог І Туо на-впроти один одного, Лаконтр посередині.
— Ну що ж у вас цікавого, юначе? — Господар поклав руки на столика і зчепив пальці.
Туо не знав, з чого починати, і поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.
— Я не фахівець, — обізвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, — але те, що пропонує мій друг… надзвичайно цікаве.
— Що ж саме?
Туо поглянув у вікно — праворуч збігали дахи з червоної черепиці, ліворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.
— Я хотів би організувати розкопки в Сахарі, — сказав і перевів погляд на господаря. — 3 вашим авто-ритетом і… вашими зв’язками це, очевидно, можна б було зробити.
— Сахара дуже велика, — без усмішки промовив археолог. — Що саме ви маєте на увазі?
— Я гадаю, по всій Сахарі, на кожному кроці, можна знайти залишки високої культури. Але краще поча-ти десь із центру…
Археолог підвівся, узяв згорнуту грубкою мапу і розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звиса-ли майже до підлоги. Неначе з високості, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всіяна позначка-ми, на ній нанесено і пунктир караванних шляхів, і зелені цятки оаз, і руді кряжі.
— Ідеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазі, коли говорите про бронзовий чи залізний вік, — продовжував Туо. — Культура, похована в Сахарі, — набагато вища за сучасну цивілізацію…
Археолог кинув запитливий погляд, але нічого не сказав.
— Якщо ця гіпотеза… — почав Лаконтр, але Туо не дав йому докінчити.
— Зрозумійте, що це не гіпотеза, а цілком достовірні відомості! — підніс він голос. — Сахара — це май-данчик, на якому було зведено Центрум — місто-суспільство, місто-державу…
— Нічогенький майданчик, — усміхнувся археолог, — три мільйони квадратних миль.
— Так і місто ж було нічогеньке — сягало до стратосфери, і жило в ньому кілька мільярдів людей. Важко припустити, що навіть після вибухів кваркових бомб там нічого не залишилось. Але припустімо, що так і сталося — температура, не менша, ніж та, що виникає в надрах зірок, за кілька секунд розплавила, злизала, випарувала грандіозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибині кори — залишилося. Бункер "Археос-крипт" безперечно вцілів…
— Пробачте… — підвівся археолог. — Може, ви поясните… Я вперше чую про місто… як ви сказали?
— Центрум.
— Троя, Біблос, Вавілон, Сідон, Баальбек — ці назви мені щось говорять. — А Центрум… Даруйте, ні в яких джерелах…
— Джерела є, навіть зображення і плани.
— Може, ви маєте на увазі легендарну Вавілонську вежу? Чимало художників малювали її, звичайно, з уяви…
— Я бачив репродукції, — вже тихіше заговорив Туо, — Вавілонська вежа — то дитяча забавка супроти Центрума… Хоча, як подумати, може, це — пам’ять про Центрум? Відгомін велетенської споруди, про яку наступні покоління пам’ятали, як про давній сон… Це імовірно. Бо на якому ж грунті з’явилась легенда про Ваві-лонську вежу, що сягала до неба? Тільки темні люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписа-ли богові…
Туо розповів археологові про свою планету Філію, про знімки Центрума, які ще й досі зберігаються в та-мтешньому музеї. І особливо детально — про Археоскрипт — своєрідний лист потомним поколінням людей…
Археолог слухав якось напружено, нервово. По всьому видно було, що він не вірить жодному слову Туо, але вдає, що це його цікавить.
Коли Туо замовк, господар побарабанив пальцями по мапі.
— Центрум… Центрум… А що ж, це цікаво… — зиркнув на Лаконтра і не договорив.
— …цікава вигадка? — докінчив за нього Туо, і археолог аж стрепенувся, бо це була його думка! Саме так він і подумав: вигадка… — Говоріть, будь ласка, те, що думаєте, — продовжував Туо, — я не ображусь.
— Ні, чого ж… — зам’явся археолог, — все це дуже цікаво, звичайно, і коли б у мене зараз не було ін-ших важливих планів…
Туо встав — стрункий, красивий, як лотос.
— Не вірите, ви мені не вірите й на макове зерно. А те, що Центрум існував та ще й довгі тисячоліття, так само достовірно, як і те, що у вас у кишені запрошення на симпозіум африканістів — думка про нього му-ляла вам останні хвилини.
Археолог почервонів, хотів щось сказати, але тільки миркнув. Справді — в кишені в нього було запро-шення, справді — він про це подумав. Кого це привів Робер? Як у нього очі блищать! Їй-богу, це божевільний юнак…
— Незвикле, неймовірне може здатися божевіллям або якоюсь містикою, — сказав Туо, і археолог від-чув, що в нього починає боліти голова.— Але все-таки… Центрум був.
— Ви — як Галілей, — спробував пожартувати археолог. — "А все-таки вона крутиться!" Робер, прошу вітати Луїзу, — поспішив попрощатися господар. — І Марту.
Лаконтр подякував, і він і Туо потиснули археологові спітнілу руку і вийшли.
— Що з ним сталося? — міркував уголос Лаконтр.