Дрі-бні краплинки поту зросили її щоки, а дівчина гасала з непослабним завзяттям — то перекидалася через голову, розтріпуючи кучму світло-русого волосся, то на мить зупинялася, плавно розводячи руки і випинаючи тугі гру-денята. В таку мить промені сонця робили з неї дивовижну скульптуру, ніби стверджуючи стародавній афо-ризм: люди — діти Сонця. Бадьора й весела зійшла дівчина вниз, але, згадавши Ника, відчула якусь порожнечу, невиразна тривога стиснула груди. Де він зараз? Що робить?..
Переборюючи ніяковість, почала викликати його котедж. Ніякої відповіді. Пенати твердять одне: Ники-фора Яркового вдома нема. Куди ж він подався? Мабуть, таки втік. Це чомусь образило і засмутило Віру. Сні-дала зовсім без апетиту, обмірковувала те, що сталося. Ну, гаразд, Клара, ігнорація… Але міг же він хоч сказа-ти? А то навіть не попрощався! Ставало гірко на душі. Безцільно бродила по кімнатах, не знаючи, де себе поді-ти. Ех, Ник… Звичайно, якщо вона схоче — знайде його, хоча б по радіомаяку. Але чи потрібно нав’язуватися? Хіба що він потрапить у біду…
Віра спіймала себе на думці, що бажає Никові якогось нещастя, звичайно, не дуже небезпечного, а тако-го, щоб саме вона могла йому зарадити. їй одразу ж стало ніяково, що так подумала, а потім смішно: дитячість! Все-таки у п’ятнадцять років треба хоч трохи серйозності…
"Клара — ось хто тут зараз потрібний! Вона, тільки вона зможе відвернути нещастя…" Віра почала кли-кати подругу, але не докликалась.
Була в такому пригніченому настрої, що наступного ранку навіть зарядки не робила. Нашорошено, три-вожно прислухалася до тиші. Аж кинулась, коли її викликали на зв’язок. Доки добігла до Рожевої зали, чого тільки не передумала. От бач, вона образилась, а він викликає, не забув про неї. А що нічого не сказав, то, мо-же, побоювався, що вона відговорить, а тепер ось потребує її допомоги. Ех, Ник, Ник…
З екрана дивилась на неї Клара.
— Що з тобою, Віро, ти чимось збентежена?
— Нічого, це так… — Віра намагалась говорити якомога спокійніше. — Я сподівалася… Вірніше, не сподівалася. Ах, Кларо, чому ти так довго не обзивалася? Тут сталися такі події…
— Невже ти, Віро, не здогадуєшся, що ті події мене зовсім не цікавлять?
Віра відчула в цих словах щось силуване, чуже, подруга якось одразу ніби віддалилась. Раніше їхні заці-кавлення були спільними, а тепер, виходить… Як швидко міняються люди! Ну що ж, коли її не цікавить те, що тут сталося, то Віра й не казатиме.
Пауза затяглася, і Клара, мабуть, щоб внести розрядку, заговорила швидко-швидко, без ніяких запитань:
— Я тут одразу поринула в роботу. Знаєш, тільки працюючи, відчуваєш повноту життя. За прозорими стінами нашої станції мете непроглядна сніговиця, і хоч у приміщенні двадцять один градус тепла, а як погля-неш на ту завію, мимоволі здригнешся. Стіни треба зробити непрозорими, бо, зрештою, це негативно діє на не-рвову систему: рецептори шкіри відчувають тепло, а зір сповіщає про лютий холод. Літо, з якого я недавно виїхала, здається сном, якоюсь казкою. Зелені дерева, трави, плюскотливі струмки, теплий вітер, дощ. А ми хоч і розташувалися на кризі, а катаємося на ковзанах під штучним пластиковим небом. Приїжджай, Віро, частину відпустки проведеш тут. Поблукаємо по крижаних тунелях — враження ні з чим не зрівняне. Тепер ми на місці перевіряємо дані цілої сітки магнітометрів, бо останнім часом тут діється щось незвичайне — напруга магніт-ного поля то посилюється, то слабне, і тенденція саме до послаблення. Є над чим помислити нашим теоретикам…
"А в Ника ж свій погляд на це! — мало не прохопилася Віра. — Ні, ні, не буду їй про нього…"
— Визначилось кілька напрямків, але, здається, найперспективніший давно відомий: теорія синхронності геомагнітних явищ з активністю Сонця. Та це тебе, певно, не цікавить.
— Чому ж? — обізвалася Віра. — Теорія синхронності — це дуже цікаво. Я рада, що ти захопилася роботою.
— В мене є ще й інше захоплення! — по-змовницькому підморгнула Клара. — В дорозі я познайомилася з одним… Ураносом.
Віра здивувалась:
— З яким Ураносом?
— Та це я так його прозвала за участь в експедиції на Уран. Тепер він працює на Місяці, часто перемовляється зі мною.
Клара розповіла про свого зеленоволосого попутника, згадала про його модель історії людства. Поступо-во Віра відчула ту саму Клару, яку знала раніше. Майже ту саму, бо щось таки між ними пролягло. Розмовляю-чи, Віра заздрісно думала: і Ник за нею, і цей Уранос…
Після того, як погас екран, підійшла до дзеркала. З-під густих вій на неї сяйнули сині, з темним відтінком очі, здригнулися рожеві губи. Виставила наперед ногу, ще й притупнула.
— Дурні! — нахмурила брови. — Дурні! Чи ви посліпли? Але нічого, я маю час… Тебе ж, Ник, я просто змушена віднайти, ти ж не знаєш останніх новин про поведінку магнітного поля!
IX
Никифорові захотілося їсти. Юнак нишпорив очима навколо, але нічого їстівного не бачив — густий ліс коли що й мав, то не виставляв напоказ. Дерева стояли цілком байдужі до його переживань. Дуби дрімали на осонні, осики дослухалися до чогось, час від часу ворушачи зелено-білястим листом, берези купалися в сонці і аж сяяли від утіхи. Стояла тиша, первозданна тиша з пунктиром пташиних голосів. Слухав би її, бродив би в ній, як у воді, але хотілося їсти. Втікаючи від цивілізації, Ник якось зовсім про їжу не думав, бо з проблемою харчування досі ніколи не стикався. А тепер… Що ж тепер? Невже капітулювати перед отими їстівними плит-ками, якими кожного постачають пенати? Отими пакетами, що дихають на тебе смажениною чи ніжать твій нюх м’якими ароматами дині або огірка? Натиснув кнопку — і маєш. Культурно, смачно, поживно, і головне — легко, торкнися лише кнопки. А тут, у лісі, кнопок нема. Юнак озирнувся й зітхнув: нема! Ну й що? Все одно він не вклониться тим кнопкам! Хіба людство не вийшло з лісів? Змогли ж наші пращури вижити? Не просто вижити, а, зростаючи, розвиватися, удосконалюватись. Адже той далекий шлях, що привів сучасну людину до кнопок, починався у лісових нетрях, на берегах річок і озер…
Ця рятівна думка надала Никові бадьорості. Підвівся, потягнувся до хрускоту в суглобах, зганяючи з се-бе сонливість. Він стане Первісним Мисливцем, Первісним Рибалкою, Первісним Збирачем плодів! Зрештою, це ж просто цікаво, оригінально — повернутися в лоно Природи, жити з нею в гармонійному єднанні!..
Рушив на пошуки їжі. З-за кущів знадливо блиснув йому ілюмінатором "Електрон" — місток до цивілі-зації. Никифор не зупинився: варто натиснути на кнопку… Але сама згадка про кнопку погнала його від апара-та. І чим дужче йому кортіло повернутися до цивілізованого способу життя, тим швидше він ішов у лісові нетрі. Пройшовши з півкілометра, наткнувся на стіну лозняка. Продертися крізь нього не було ніякої змоги. Никифор подався в обхід. Нарешті лозняк розступився, зазеленів моріжок, а за ним засиніла невеличка латка води, далі — ще і ще. Озерця були дуже красиві — ну справді як осколки велетенського дзеркала, розкидані в траві, але Никифорові було не до цього. Прозору воду буквально пронизували сизі спинки риб — ось що він помітив! Яка то риба — карасі, окуні чи, може, щуки — він не знав; та навіщо йому це знати? Головне, що то — їжа. Кало-рійна, поживна, смачна!
Роздягся і в рожевих трусиках забрів у воду. Риба схарапудилася, сизі спинки замигали перед очима, він відчув м’які поштовхи в ноги і засміявся. Озерце малюсіньке, і ікати рибі нікуди, а розвелося її тут тьма-тьмуща! Занурив руки по лікті, розчепірив пальці і вхопив кілька штук, але не втримав — вислизнули. Ще й ще водив руками, риба попадалася, але кожного разу легко вислизала, дивуючи його своєю спритністю.
Никифор випростався, втер піт із чола і безпорадно озирнувся навколо. Погляд його впав на одіж.
— Еврика! — вигукнув юнак, виходячи з води.
Узяв штани, позав’язував вузлом холоші — чом не рибальська снасть? Але навіть нею впіймав здобич не одразу: срібнобокі карасі ухитрялися втікати разом з водою. Але тепер перевага в грі була явно на його боці. За півгодини він мав з десяток важкеньких карасів.
Ну, гаразд, міркував Никифор, риба є, але ж не їстимеш її сирою! Треба б підсмажити. Тільки як видобу-вала вогонь первісна людина? Тертям сухих паличок? Ну, в лісі це не проблема…
Назбирав оберемок сухого ломаччя і розташувався на моріжку. Вибрав дві гладенькі гілки, виламав цу-рупалки і почав добувати вогонь. Довший цурупалок, налягаючи грудьми, обіпер об землю, а коротким почав швидко і з притиском терти. Довго тер, пальці добре нагрілися, але жаданий вогонь не з’являвся. Скоро коліна йому заніміли, руки потерпли, а вогонь вперто не хотів показуватися. Стомившись, Никифор ліг горілиць і без-думно дивився в небо. Потім знову взявся видобувати вогонь, але вже іншим способом. Один цурупалок розча-хнув, а другий, застругавши, поставив сторч і почав крутити долонями. В жолобку, де ввірчувався кінець пали-чки, скоро почало тліти, вже ніздрі вловлювали запах димку, але доводилося раз у раз перехоплюватися доло-нями, і за цю коротку паузу тепло встигало розвіятись, не дійшовши критичної точки. Еге, думав Никифор, ви-тираючи піт, тут тобі не електроніка, тут м’язи мусять спрацювати максимально точно.
Крутив годину, не менше, поки в жолобку не затемнілося і звідти не знялася синя ниточка диму. Сталося чудо: зблиснув вогонь!
— О Живий Вогонь предків! — молитовно склавши руки, вигукнув на радощах Никифор. — Слава тобі, могутній і добрий!
Побачивши, що полум’я ось-ось охопить усі дрова, схопився і побіг до кущів — треба підкинути сирих. На бігу помітив у траві руду спинку якогось звірка, що метнувся пріч від озерця. Никифор повернув туди — о, який удар долі!— в ямці, куди він поклав свою здобич, не було жодного карасика, валялися тільки кружальця луски та один недоїдений хвостик. Беспорадно озирнувся, узяв свої мокрі штани із зав’язаними холошами, по-тримав їх, роздумуючи, і побрів до багаття.
"Та вернися до кнопок!" — ніби шепнув йому хтось на вухо.
— Ні, я мушу… мушу довести гру до кінця! Не вийшло з мене Рибалки, стану Збирачем!
Десь у глибині його свідомості вже виникало поки що невиразне, безформне: "А таки ж доведеться…" Але то був лише несміливий натяк, розпливчата тінь.