Ото здивуються на Геомагнітній станції, що вона так швидко повернулася! Треба було б сповістити… Чи, може, вийти біля Стародавніх Пірамід, послухати вечірній концерт? Кажуть, дуже урочисто і вражаюче: Піраміда освітлюється блідим сріблястим світлом, і таємничий голос звучить наче з глибин часу: "Я, Піраміда великого фараона Хеопса, чотири тисячі років здіймаюся над Зем-лею…" "Великий…" Ну й смішні… Наче розігрували п’єсу. Але п’єса була жорстока, кривава, чоловічок утверджував свою "велич" кров’ю інших людей…
— Вам холодно? — обізвався молодий сухорлявий чоловік і сів поруч. — Може, ввімкнути обігрівача?
— Ні, дякую, — скосила на нього очі Клара. Осмикнула на колінах сукню і склала руки на грудях, явно не бажаючи розмовляти.
— А я подумав… Пробачте, може, ви хочете відпочити?
Він трохи схилив голову в її бік, і Клара завважила, що рідкувате його волосся має зеленавий відтінок, очі спокійні, сумирні, здається, жовтаві, голос якийсь сухий, офіційний.
— Та вже перехотілося, — стримано сказала і з досадою подумала: "Завжди хто-небудь причепиться…"
— Ви вже подорожували цим човником?
— Ні, вперше.
— А далеко?
— Антарктида.
— У справі, звичайно?
— Так, я там працюю.
"Годилося б і його щось спитати, — подумала Клара, — та нащо це мені?"
— А я до Космічної Пращі… Стартовий острів. Знаєте, звичайно?
— Чула.
— Хіба не літали на Місяць?
— Боюсь невагомості.
— А я звичний до космічних перельотів. Брав участь в експедиції до Урана. Ну, ви ж знаєте, вона закінчилася не зовсім вдало… Тепер вирішив поцікавитися Землею.
Клара співчутливо поглянула на сусіда. Виходить, це один із тих, що два роки тому повернулися з Урана. Більшість загинула, так нічого особливого й не відкривши на пустельній жорстокій планеті, а цьому, значить, пощастило…
— Більше не хочете на Уран?
— Нова експедиція готується, але я залишаюся на Землі. Зрештою, я історик і археолог.
Помовчали. Потім супутник із зеленавим відтінком волосся запропонував:
— Може, подивимось краєвиди?
— З-під землі? — здивувалась Клара.
— Так, з-під землі. Ось цей об’єктив нам усе покаже… — сказав незнайомець, поставивши на столика чорний ящичок із золотистою передньою стінкою. Швидкими пальцями торкнув умикача. — Ось зараз і поба-чимо, де ми є…
Спочатку золотисте тло екрана прокреслили іскорки, потім шугонуло полум’я, наче від тертя об кам’яну породу, і ось уже човник нібито вирвався на поверхню землі. Ілюзія цілковита! Клара примружила довгі вії чи то від сонячного світла, чи від задоволення. На екрані, як в ілюмінаторі, поплив справжній, ну справжнісінький краєвид. Наче вони летіли понад полями, мало не черкаючись колосся пшениці. А он зблиснула вода — море чи річка? — праворуч, на гористому березі, місто, велике місто в зелені садів…
— Істанбул. Колишній Царгород, Візантій.
— Гарний, — сказала Клара, не відриваючи погляду від екрана.
— О, там досить багаті музеї: Софійський собор, Голуба мечеть… Он бачите чотири списи? То мінарети коло Софії. Все реставровано в первісному вигляді.
Місто пропливло, як видиво, як великий морський лайнер із сяючими на сонці палубами. І знову — поля, сади, стрічки доріг і легкі, ажурні мости.
Уранос (так подумки Клара прозвала співбесідника) пояснив, що цей об’єктив бачить за допомогою ней-трино — космічні зливи їх пронизують товщу Землі. Апарат фільтрує потоки нейтрино в такий спосіб, щоб одержувалось потрібне зображення.
— Так можна заглянути і в глибини Всесвіту? — зацікавилась Клара.
— У певному розумінні. Я працюю над удосконаленням приладу. Це мій винахід — нейтринний ліхтар.
Клара поглянула на попутника з повагою.
За бортом вочевидячки хлюпнули ультрамаринові хвилі Середземного моря. На обрії в сріблястому ма-реві виднілися острови.
— Ви вже бачили колоса Родоського?
— На жаль, не встигла.
— Ефектна статуя. Реставратори використали дві тисячі тонн титану на каркас і, здається, три тисячі тонн міді. Та ось він, дивіться!
Клара не зводила очей з екрана, видовище було неповторне: на тлі великого амфітеатру міста високо в небо здіймається постать колоса, сонце дробиться на його могутніх грудях, гордовито піднесеній голові…
— Багато монументальних витворів стародавнього світу відновлено, — сказав Уранос. — Шкода тільки, що до цієї програми не включено Вавілона.
— А може, це й добре, — заперечила Клара. — Вавілон залишився в пам’яті історії як символ тяжкої не-волі, нечуваного насильства і рідкісної розбещеності. Навіщо його воскрешати?
— Історія — це історія, — зітхнув Уранос.
Острів Родос зі своїм колосом відплив у далечінь, окутався серпанком і швидко зник за обрієм. Знову на-вколо плюскотіли сині хвилі, де-не-де біліли кораблі.
— У ті часи мистецтво розвивалося наче якимись вибухами, — помовчавши, продовжував Уранос. — То в Межиріччі, то на берегах Нілу, то в Греції, Римі…
— Це влучно: вибухами.
— Але вже недалеко той час, коли таємниці історичного процесу будуть простежені.
— А хіба історична наука ще не осягла всього процесу? — Клара кинула на свого співрозмовника заціка-влений погляд.
— Бачте… Вона зібрала, мабуть, увесь фактичний матеріал, який можна зібрати, проаналізувала його і дала приблизно правильну картину того, як проходив історичний розвиток. А от чому саме так, а не інакше, чому вилився такий варіант, а не інший, на це відповіді ще нема.
— І, певне, ніколи й не буде, — замислено сказала Клара.
—Чому не буде? Ми терплячі, ми про все дізнаємось і поставимо крапку.
— Хто це — ми?
В Ураноса проскочила іскорка в жовтизні очей.
— Ну… історики, звичайно.
— Он уже Ніл! — вигукнула Клара. — Піраміди, піраміди бачу…
На якусь мить блиснула думка: вийти! Запросити його і вийти! Та Клара відкинула цей намір. Дивилася, як пропливають величні рукотворні гори, малесенькі постаті людей біля них…
— Ну, от хто пояснить: чому фараон Хеопс вирішив збудувати собі таку грандіозну могилу? Спору-дження пірамід, певне, дуже підривало економіку Єгипту, і, може, коли б не такі безглузді витрати людської енергії, історія пішла б по іншому руслу? Могли б же фараони вдовольнитися хоча б удесятеро меншими гроб-ницями?
— Все це можливо, — хитнув зеленавою головою Уранос, — і на всі подібні питання наука таки одер-жить відповідь.
— Яким чином? — з іронією в голосі спитала Клара. — Може, як у фантастиці, пошлють істориків у да-леке минуле, щоб вони там, на місці, все зафіксували?..
— Зараз розробляється складний, занадто складний, але й дуже цікавий проект,— зумисне не помічаючи її іронії, сказав Уранос— Він уже й назву має, але поки що тільки назву…
— Як же він зветься, цей таємничий проект?
— Модель Історії Людства — МІЛ скорочено.
— Що це означає?
— Тут може бути кілька варіантів. Ось, наприклад, такий. В одному з найбільших цирків Місяця, на не-видимому боці, спорудити зменшену модель Середземномор’я з прилеглими до нього територіями: Єгипет, Дворіччя, Мала Азія, Європа… Тектимуть річки, здійматимуться бурі, будуть запрограмовані землетруси, ви-бухи вулканів, словом, усі природні компоненти. На цій арені діятимуть біороботи, створені на основі електро-ніки білкових молекул,— шумери, єгиптяни, ассірійці, греки, римляни… Запрограмовані до розвитку, розмно-ження, з усіма людськими інстинктами. Можна буде побачити, так би мовити, в натурі Рамзеса, Накуходоносо-ра, Олександра Македонського, Юлія Цезаря… Взяття Вавілона персами, бій у Фермопілах і зруйнування Кар-фагена…
— Цікаво було б побачити Клеопатру, — сказала Клара і зашарілася.
— Звичайно, цікаво. Або засідання Ареопагу чи римського Сенату. Вони створять і свої піраміди, і колоса Родоського, і Парфенон, і Колізей.
— Заждіть, вони, значить, і кохатимуть і ненавидітимуть?
— Звичайно. Все, як у людей.
Клара здригнулася.
— І рабство в них буде?
— Аякже.
— І вбивства, і муки?
— Все, як у людей. Діятиме той самий закон причинності. Гігантський моделюючий центр лише збиратиме інформацію для аналізу, ніякого втручання в процес аж до кінця експерименту.
Клара подивилась на нього довгим, уважним поглядом:
— А ви не вважаєте, що це… жорстоко?
— Жорстоко? Залежить, як на це дивитись. Фінішний імпульс миттєво зітре пам’ять у мільйонів роботів, і згодом можна буде підготувати інші фази історичної моделі. Яка ж тут жорстокість? Це станеться миттєво, ніхто з них не встигне відчути жах загибелі.
— А що, як вони здогадаються про фінал? Ну, інтуїтивно чи внаслідок неточності в програмуванні… Ні, ні, таке моделювання… Коли цей проект винесуть на затвердження громадськості?
— Ми ще тільки розпочали розробку.
— Я голосуватиму проти.
Зеленоволосий вчений знизав плечима і нічого не сказав. Тільки поглядав на неї вивчаючим, зацікавленим поглядом.
На екрані його апарата пропливали африканські савани. Клара зіщулилася, сховала підборіддя в комірець куртки і мовчки спостерігала безконечні плантації. їй почулося, наче хтось кличе: "Кларо Кларо!" Ні, не почулось, голос шепотів їй із транзистора. Так, це Віра. Клара приклала долоню до вуха, щоб краще було чути. "Кларо! Ти мене чуєш? Де б ти не була — вернися! Никифор зник, можливе нещастя, вернися, будемо шукати, Кларо!.." Вірин голос благав, і першої миті Клара вже сіпнулася підвестися, піти до вихідного шлюзу. Зник… А їм, власне, яке діло? "Ти мене чуєш, Кларо? Де б ти не була…" Клара натиснула кнопочку, і Вірин голос обі-рвався. Досить із неї того Ника!
Сусід щось розповідав, та Клара не дослухалась, у відповідь на його запитання лише кивала головою. Коли він попросив дозволу зателевізуватися до неї, так само кивнула головою і механічно подала картку зі своїми координатами. Він, здається, з радістю зиркнув на той шматочок пластика і обережно сховав до кишеньки. Кла-ра була наче в трансі, до її свідомості майже не доходили чемні слова його подяки, стримані компліменти і по-яснення, що Антарктида цікавить його як археолога. Нарешті він встав на стартовому острові Космічна Праща. Клара зітхнула і заплющила очі, збираючись подрімати до Антарктиди.
VIII
Перші промені сонця застали Віру на пласкому даху. Тут вона любила робити гімнастичні вправи. Інколи виконувала загальний комплекс, передаваний по радіо, а найчастіше імпровізувала під музику. Легкість, пруж-ність тіла — яке це приємне фізичне відчування! Ходила то на пальцях, то на п’ятах, потім ногами креслила в повітрі зигзаги, підстрибувала, взявшись у боки, або котилася колесом, спираючись то на руки, то на ноги.