Це той Геник, якого я ввела вам у гіпоталамус. Ви сказали: нагода для мене, от я й використала нагоду…
— Що?! — скрикнула Флоріка.
— …Мій любий підопічний Геник, завідує старінням, — провадила своє Альбіна, зовсім не звертаючи уваги на Флоріку. — А ви не вірили, докторе, заперечували.
— Але ж я сам приготував культуру для операції.
— Ваша культура — х-ха-ха! — попливла в раковину, а шприц я наповнила оцими…
— А для Флоріки?
— Варто було б ввести і їй… Ширший був би експеримент. Але ви так пильно стежили за ходом опера-ції… Потім вона заснула, і я використала свій шанс.
— Це ж злочин! — сплеснула руками Флоріка.
— Науковий експеримент — злочин? Х-ха-ха! Оце зморозила…
Флоріка прожогом кинулася до дверей. Зупинив її приглушений вигук доктора:
— Вернись! Дівчина знехотя стала.
— Я хотіла подзвонити… викликати бригаду. Чи ви не бачите, що з нею?
— Що б там не було, а ніяких бригад… Такий експеримент… А як ви, Альбіно, одержали ці білки?
— О, це було не просто. В клітині вони розміщуються на рівні шостої хромосоми… Я їх вивела in vitro.
От уже цей доктор Лавро! Він розбалакує так, ніби не його самого, а когось іншого ця божевільна кинула в лабети старості. Флоріка страшенно обурена. Що тут з нею теревенити? Негайно в психолікарню! А він цікавиться деталями "ризикованого експерименту", розпитує як та що.
— Просто і ясно: ми продовжимо початий експеримент, адже так, Альбіно?
— Е, ні! — злякано замахала руками. — З мене досить.
— Чому?
— Мене й так совість мучить. Ось тут, — показала на груди, — особливо вночі, наче вогнем пече. Оце віддала вам Геника — може, полегшає.
— А ще як і записи, документацію… Адже вела?
— Звичайно, там уся біографія Геника.
Флоріка ступила до неї, поклала руку на плече:
— То ходімо, віддаси.
— Е, ні! Це мій секрет, — посварилася пальцем на Флоріку. — Бач, яка хитра! — І вже до Лавра: — Я сама принесу, тільки нехай не йде за мною назирці, добре?
— Гаразд.
Коли Флоріка сіла біля доктора, він задумливо сказав:
— Отепер ми знаємо, як воно сталося… Просто і ясно. А я не вірив у ті гени…
— Я й зараз не вірю. Можливо, збіг обставин, випадок.
— Не виключено, але все-таки… Мусимо переконатись. Почулися швидкі кроки, Альбіна прочинила двері, подала товсту папку Лаврові.
— Тут увесь родовід мого Геника. Це він, рогатий чаклун, перетворив вас на маятника. Глядіть, він при-мхливий, схоче — зупинить!
Доктор Лавро поклав папку на тумбочку і, поправивши подушку, ліг, втомлено заплющив очі.
Альбіна знову посварилася пальцем на Флоріку і навшпиньках пішла з палати. У дверях обернулася, по-шепки сказала:
— Нехай вони з Геником посплять.
Флоріка, також легенько ступаючи, вийшла в коридор, увімкнула титан, почекала, поки він закипить, і палила білий лабораторний чайник. Може, Лаврові схочеться вночі пити. Вимкнула світло, щоб уже йти до сво-єї палати, коли він обізвався:
— Я не сплю, Флоріко, я все думаю…
Присіла на ліжко, нервово сказала:
— Є про що… Вона з самого початку була мені несимпатична.
А Лавра охопив незнаний досі настрій — напруга відхлинула, на душі полагідніло.
— Часом треба стати вище симпатій і антипатій. Ти .знервована, люба, мабуть, іди вже відпочивай.
А сам не втерпів, увімкнув настільну лампу і розгорнув папку… Боже, скільки думок викликали з небут-тя скупі записи, схеми, фотознімки! Попрацювала Альбіна… І це ж поза планом, самотужки, тихцем. Так… А де ж ключик до цього гена? їх небагато в організмі біля шостої хромосоми. Якби створити антиген… Отоді ні-якої старості люди не знали б…
Доктор Лавро аж усміхнувся на цю думку. Оце перспектива… "Антистаростин"… Ні, не підійде, краще — "антиген". Одержав ін’єкцію — і ніякої тобі старості! Просто і ясно.
Раптом різкий напад втоми повернув його до дійсності. Коли б на воді — не зміг би рукою ворухнути, втонув би. А тут зсунувся на постіль і довгенько лежав, дослухаючись до того, що діялось у нього в грудях. Дихав поверхнево, бо з’явилися неприємні відчуття біля серця, у скронях тонко дзвеніло. Виходить, що не дуже воно просто і не зовсім ясно…
"Ну-ну, ти там не лінуйся, — подумки звернувся до свого серця, — працюй нормально, нам ще треба за-бити гол".
На світанку доктор Лавро заснув, йому наснилося, наче він жене м’яч до воріт, а там стоїть, розкарячив-шись і наставивши ріжки, Альбінин Геник… Сильним і точним ударом Лавро посилає м’яч під верхню пере-кладину, але прокляте одоробло встигає підхопити його на роги, — чути шипіння, і трибуни сміються голосом Альбіни, Лавро озирається — там сидять самі Альбіни, тисячі, десятки тисяч Альбін! Він знову жене м’яча, і той чортів Геник знову проколює його рогами, а ті, на трибунах, регочуть, аж заливаються. "Головою! Голо-вою!" Він б’є головою, але спотикається і падає.
— Вам погано? — Флоріка гладить йому чоло, долоня її знімає жар, і Лавро нарешті приходить до тями.
— Треба ввести гамма-інтерферон, — пошепки, ніби по секрету каже він. — Виграємо час…
Ця незвичайна історія продовжується. Маятник Лаврового життя коливається з певною, вже установле-ною амплітудою. За минулий рік він чотири рази змінював молодість на глибоку старість. Наукові дослідження по синтезу гіпотетичного антигена, розпочаті вченим, ведуться силами всієї лабораторії.
Флоріка захистила кандидатську і тепер спеціалізується на цитології. А одруження вони відклали до того дня, коли буде завершено програму досліджень.
— Просто і ясно, — усміхається доктор Лавро. — Нас поєднає ланцюжок того самого білка, що вимкне старість, хоча він і має бути мікроскопічним.