Ось уже вилискують рухомі стрічки, ще зусилля — дівчина скочила на крайню. Помітивши, що загубила один черевик, скинула й другий. Було ніяково босій, та вона не зважала: в голові боляче дзенькали дзвони тривоги: лабораторія! Лабора-торія! Невже вся їхня праця пішла прахом?! Прокляті дебіли…
Перебігла на найшвидшу стрічку, але не вхопилась за поручень, не стояла, як інші, а пробиралась поміж людьми все вперед і вперед. Ех, чи встигне?.. Огидний Мовчун… От би застукати!
А що вона може вдіяти — про це й гадки не мала.
Рухома траса скінчилася. Вже тьмяно поблискують високі вікна лабораторії. Наче ніякого руху.
Серце мало не вискочило з грудей, коли тихо ступила до входу. "Двері прочинені, зумів-таки відімкнути. Ну, та сейфів не відчинить!.."
З порога Головного Залу одразу побачила двох: Мовчун лежав ліворуч під стіною, стискаючи в зігнутій руці тонку цівку зброї, а незнайомий сидів біля сейфів, тримаючи на колінах чорну скриньку. Один з одного не зводили очей.
— Обережно, Соул! — гукнув Мовчун. — У нього вакуумна бомба! Та він у мене на прицілі.
Соул стрепенулась, простягла руки вперед — білі пальці ворушилися від нервової напруги — і рушила до того, що з бомбою… Певне, була в її очах якась демонічна сила, бо, глянувши на неї, терорист мовби закляк. Пошепки вимовляла давно забуті формули, яких навчив її, ще студентку, Великий Психолог.
Вражений Мовчун побачив, як патлата голова терориста почала хилитися на груди; руки, що лежали на чорній скриньці, в’яло зсунулися, ще хвилина — тіло диверсанта зовсім обм’якло і впало на підлогу. Мовчун одразу скочив на рівні ноги і кинувся до скриньки. Обережно відніс її вбік, прислухався, чи не цокає годинник, полегшено зітхнув:
— Не встиг, мерзотник. Якби ми запізнилися на кілька хвилин, від лабораторії нічого б не лишилося. А ви паралізували його на смерть?
— Та ні, за годину–дві прочумається.
Обличчя в неї побіліло, а попід очима проступили синці.
— Вам треба відпочити, Соул. Де тут у вас відео?
Соул здивувалась, побачивши на екрані… батька.
Мовчун сказав щось про "небезпечну ескалацію", чергову невдачу Чорної Троянди, а наприкінці підкре-слив "просто-таки відчайдушне втручання Соул".
— Підійди ближче, Соул, — обізвався з екрана батько. — Хвалю, не розгубилася. О, та на тобі лиця не-ма!
— Багато втратила праенергії…
— Не падай духом, закінчите програму — відпочинеш. І не треба на цьому зосереджуватись, зрозуміла? Робота — найкраще джерело енергії. — Старий спробував усміхнутись.
Соул відчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока побачила художника і Фавні. На мить їй стало ніяко-во.
— Ми пройшли більше, аніж лишилось… От якби ще обіцяний мікроскоп…
У вухах Соул зненацька зашуміло, перед очима засіріла мла, і навіть власний голос звучав глухо, як за стіною. Хотіла ступнути до крісла, та забракло сили. Відчула міцні руки художника, що не дали їй впасти. Пе-редихнула і аж тоді докінчила:
— Мені здається… якщо там… колись… з’являться хороші люди… то ми попрацювали не марно.
Батько щось відповів, щось запитував у Фанні, давав інструкції молодим людям, — Соул не дослухалась, її огорнула дрімота, дівчині приємно було відчувати тепло чоловічих рук, думки плутались: гени… фермент… безсмертя…
Так і заснула.
III.
Озеро було напрочуд спокійне — жодної хвильки! — і Соул, що сиділа на носі човна обличчям до всіх, здавалося, ніби вони пливуть у небі. Он далеко внизу біліє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.
Соул тішиться, як дівчинка. Ця біла хмарка, що нагадує далеку галактику, і золотий від осіннього сонця ліс на тому березі, такі любі обличчя друзів, — усе бадьорить, улагіднюе душу. От тільки вимушена бездіяльність… "Новий мікроскоп буде готовий не раніше, як через півроку, — сказав батько, — а тобі треба зміцні-ти…" Він, звичайно, має рацію, сутичка з диверсантом таки відбилась на нервовій системі, але ж і байдики би-ти…
— Соул знову думає про генетичні коди, — обізвався Мовчун.
Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.
— Коли впораємось з програмою, тоді… — Хотіла сказати щось веселе, але не вийшло, голос, несподі-вано для неї, пролунав кволо й сумно; всі знітилися.
— Ну… а багато ще лишилося? — спитала Фанні з корми. І додала, ніяково усміхнувшись: — Якщо це не таємниця.
— Які від вас таємниці? — знизала плечима Соул. — Програма, власне, завершена. Ми хотіли тільки внести ще деякі корективи до формули "Людина і біосфера". — Соул махнула рукою. — Все оце природне се-редовище зашифроване і відновиться… у сприятливих умовах.
— Як це може статися? — скинув бровами художник.
— Наші космічні кораблі, наповнені таким делікатним вантажем, шукатимуть планету з відповідними параметрами, вони так запрограмовані.
— А може трапитися… така планета? — з острахом докинула Фанні.
— Батько каже: в доступному для спостережень Всесвіті ймовірно є три мільйони планет, подібних до нашої…
— Якби ж то! — вигукнула Фаяні.
— І що далі? — не перестаючи працювати веслами, спитав художник. — Припустімо, наші апарати знайшли потрібну планету і засіяли її спорами життя…
— Далі почнеться генезис біосфери — ареалу для мислячої людини… Піде процес орозуміння середо-вища, виникне ноосфера… Тобто відбуватиметься інтенсивна взаємодія людини і біосфери. І от хотілося б по-силити потенціал мислячих. Як тільки сконструюють новий мікроскоп…
— Що означає "посилити?" — поцікавився Мовчун.
— Продовжити життя людини. — Соул передихнула, глянула на друзів проникливим поглядом. — Про-довжити… до безсмертя.
— Ого! — Фанні аж підскочила, і хоч вона була дівчиною тендітною, човен добряче хитнуло. — Оце так!
Але її захоплення поділяли не всі.
— Ви гадаєте, що їм саме безсмертя не вистачатиме для повного щастя? — Художник поклав довгі весла, наче птах згорнув крила. — Я читав фантазію про безсмертних, їхній долі не позаздриш. Стомилися від плину життя, отупіли, цілковито деградували.
— Правильно, в тій ситуації інакше й не могло бути, — поблажливо посміхнулась Соул. — Адже там ідеться про окремих безсмертних, випадкові мутації. А ми хочемо безсмертя не для поодиноких, а для всіх людей, для всієї популяції.
— Та це ж золота мрія! — знову з піднесенням вигукнула Фанні.
Мовчун, обіпершись ліктем об коліно, подався вперед і тепер був схожим на коршака.
— Ну, це з якого боку подивитись, — сказав насупившись. — Людство, якщо воно десь… засіється, і так буде безсмертне. А процес передачі життя новим поколінням — найефективніший шлях розвитку. Інакше — застій, регрес.
— Що ви таке говорите? — невдоволено мовила Фанні. — Ти їх не слухай, Соул. Ба, які мудреці знай-шлися. Безсмертя — це ж чудово!
— А ти уяви собі… — Мовчун повернувся обличчям до Фанні, хитрувато посміхнувся. — Уяви, що пе-ред тобою вічність. Як би ти жила?
— О, — дівчина взялася в боки, — ти б за мною упадав сто років, ні, щонайменше — тисячу! Аж доки не заговорив би про кохання.
Усі засміялися, навіть Соул. У Мовчуна заблищали очі:
— І разом марнували б час. І так в усьому. Куди, мовляв, спішити? Ще встигнемо!
— Якщо серйозно, любі дівчатонька, — знову взявся за весла художник, — безсмертя спричинилося б до застою, і тут немає чого поправляти Природу. От якби додати совісті, чесності…
— Так, цих моральних якостей ніколи б не було забагато, — зітхнула Соул. — Але генами вони не пере-даються. Що ж до регресу за умов безсмертя, то я не можу погодитись з такою категоричністю.. Творча основа людини визначається не лише запасом часу…
— Справедливо, Соул! Не поступайся, ідея твоя прекрасна! — проголошувала Фанні. — Відомо ж бо, що той найрозумніший, хто сам знає, що йому робити.
Дискусія, неначе вир, втягувала усіх до своїх глибин, та Соул більше мовчала, відбуваючись кволою по-смішкою, їй просто бракувало сили, навіть ця прогулянка не допомогла. Аргументи художника і Мовчуна від-футболювала Фанні, аж ніяк не турбуючись про логіку заперечень. "Ні, це ні в тин ні в ворота! — вигукувала вона. — Не треба каламутити воду!"
Молодики тільки розводили руками.
— А що, нічого сказати? — торжествувала Фанні. — Тож схиліть голови і визнайте…
Мовчун милувався своєю галасливою нареченою, пасучи очима її вихиляси, і це їй вочевидь подобалося. Художник знову покинув весла і вже заходився малювати, коли почувся шум мотора — до них мчав катер. Олі-вець застиг у руці… Всі повернули голови у той бік, звідки линуло металеве дзижчання. Соул одразу впізнала білокрилу батькову "Чайку". Що ж трапилось?
Катер описав дугу і майже впритул наблизився до човна, розгойданого хвилею. Соул насторожено по-глянула на батька, що стояв на борту, тримаючись за поручні,— напружений і тривожний.
— Що сталося? — не витримала Соул. — Від передчуття біди стиснулося серце.
— Є новини.
З катера перекинули дощаний місток, і всі четверо швидко перейшли на борт "Чайки". Човен було взято на буксир.
— Так от, — почав керівник Головного Наукового Товариства, коли всі зайшли до каюти і посідали в кріслах, — ситуація вимагає негайно здійснити Великий Запуск. Необхідно вже сьогодні завантажити три наші ракети біоматеріалом, щоб вони могли стартувати не пізніше, як опівночі…
Соул з подивом дивилася на батька.
— Чого раптом такий поспіх? Адже ви добре знаєте — Програма не завершена. Без мікроскопа ми не змогли перебудувати генний ланцюжок.
— Мікроскоп буде ще не скоро, — зітхнув батько, — а війна…
— Війна?!
— Так, оголошена готовність номер один, війна може вибухнути не сьогодні — завтра, і тоді…
— Яке божевілля! — вигукнула Фанні. — Невже наша цивілізація скінчиться так ганебно?
— З хаосу ми вийшли…
— Безглуздя!
— Ясно, що найпершого удару буде завдано по ракетодромах, отже, мусимо поспішати. — Батько обвів поглядом присутніх. — Сподіваюся, ви допоможете?
— Звичайно, — відповіли молодики.
"Війна… Руїни і смерть… Але це ж не стихійне лихо! Мислячі… Усе ж від них залежить, — скрушно подумала Соул. їй хотілося заплакати з розпачу. — Безсмертя… Невже воно не судилось людині?"
— А я ж так мріяла… — сказала з гіркотою.
— Нічого не вдієш, дочко. — У батьковому голосі бринів глибокий жаль. — І наші нащадки матимуть своїм привілеєм смерть…
Соул зовсім ослабла, не мала сили й говорити, тільки дивилась на всіх повними смутку очима.