— Тисячоліття можуть промайнути за одну коротку мить, цілі тисячоліття. Так що нам... в цьому розумінні пощастило.
— Справді, — зітхнув Павзевей, — якби з такою швидкістю...
— То ми б отут не сиділи і не обговорювали б парадокси часу і простору, — іронічно усміхнувся Ілвала.
— Це вже так, — хитнув головою Ідерський. — На тисячу років нас би не вистачило.
Аж тепер Нескубі трохи відлягло від серця: жартують, усміхаються — значить, не все втрачено. Заговорив розважливо, ніби міркував уголос:
— Колапсуюча зоря, простір, замкнутий на себе... Всі ми зійшлись на тому, що "Вікінг" потрапив у гравітаційну пастку чорної дірки. Але от минуло досить часу...
— Понад сорок років, — докинув Павзевей.
— Так, — хитнув головою Нескуба, — понад сорок років, а ми все падаємо і падаємо... Чи одержано якісь нові характеристики... цього об'єкта?
— Самої зорі як такої досі намацати не вдалось, — сказав Лойо Майо. — А от конфігурація неба дуже змінилася. Галактики стягуються докупи. Усі видимі галактики.
— Стягуються докупи? — перепитав Нескуба, і ріденькі брови його скинулися вгору. — Наслідок швидкості "Вікінга"?
Лойо Майо потер пальцями чоло, ніби хотів розгладити зморшки. Сказав роздумливо:
— Ні, наша швидкість тут ні до чого... Тобто вона якоюсь мірою... Але це не головне. Очевидно, міняється геометрія простору. Ми заглибились у таку частину Всесвіту... де можливі парадоксальні явища. Втім, висновки робити ще рано, спостереження продовжуються.
Ідерський теж був такої думки:
— Треба провадити спостереження простору всіма наявними засобами, щоб охопити не лише Метагалактику, а й елементарні часточки. Якнайширший спектр спостережень — ось що дасть нам змогу розібратися в новій картині світу.
Дослухаючись до міркувань учених, Нескуба намагався втілити їхні абстракції у якісь конкретні образи, пробував уявити оті "щілини в часі", викривлення простору, його замикання на себе, мигтючий плин часу... І нічого не виходило. Уява оперувала звичними образами евклідового простору і не могла збудувати ніяких інших конструкцій. Звичайно, Нескуба розумів, що тут може послугуватися лише математичне мислення, що абстракції треба ловити сіткою формул, і все одно відчуття отієї невидимої перепони, яка обмежувала уяву, гнітило душу.
У дверях з'явилась жіноча постать, і він, придивившись, впізнав Еолу. Дружина причовгала до нього, прихилилась до вуха:
— Уже спорядили.
— Що? — не второпав Нескуба.
— Кантора спорядили, кажу.
— Ага, так... — Невблаганна дійсність нагадувала про себе, вимагала свого, і вони мусили облишити принадну сферу гіпотез. Нескуба підвівся. — От що, друзі, настав час попрощатися з Кантором...
Ідерський скинув головою, на очах йому зблисли сльози.
— Невже... Кантор... — прошепотів, благально дивлячись на Еолу. — Невже він...
Еола мовчки похитала головою і подалась до виходу. Ідерському здалося, що то посунула зловісна тінь.
— Так. — Нескуба обвів поглядом своїх товаришів. — Перші похорони в космосі...
Один по одному вони, пересилюючи втому, рушили з командного відсіку, лише Павзевей горбився за пультом.
9
Лойо Майо поклав перед капітаном чорну фотографію і заклав руки за спину. Мовляв, дивися, чи розпізнаєш, що тут є? Очі йому сухо зблискували.
Нескуба схилився над тією карткою, але, як не напружував зір, нічого не бачив, окрім рівномірної чорноти. Протер очі пальцями — ефект був той самий: темрява, і жодних слідів руху.
— його безкінечність космос?
Астроном кивнув.
— Я такої мови не розумію, — підвів голову Нескуба. — Може, доповните цей негатив словами?
Лойо Майо переступив з ноги на ногу, провів язиком по сухих губах.
— Це... таке... розумієте... вражаюче відкриття...
— Я тут нічого не бачу,— знизав плечима Нескуба.
— Перепрошую... — Лойо Майо заметушився, мацаючи кишені комбінезона. З однієї він таки витяг те, що шукав. — Ось, будь ласка, — подав капітанові лупу і вказав пальцем на праву половину фотографії. — Подивіться сюди.
Нескуба почав націлювати лупу, то наближаючи, то віддаляючи її від фото, проте знову нічого не знаходив. "Химерні люди ці астрономи, — думав капітан, — завжди щось підсунуть... Якийсь він екзальтований.."
— Бачите? — нетерпеливилось Лойо Майо. — Ось де вона. — Астроном простяг руку і торкнувся фотографії тремтячим пальцем. — Одна-єдина крапочка в усьому просторі.
Нескуба навів на це місце лупу і аж тепер помітив малюсіньку білу цяточку,
— Хіба це не подряпина?
Лойо Майо хмикнув, трохи ображено відповів:
— Технологія у нас на висоті... А цей унікальний документ має епохальне значення. Тут зафіксована уся наша Метагалактика — Всесвіт, з якого ми вилетіли...
— Оця світла крапочка? — перебив його патетику Нескуба.
— Вона, — хитнув головою астроном. — Звичайно, при дуже великому збільшенні.
— Хіба ми відлетіли так далеко? — з острахом у голосі спитав Нескуба. — Та на таку відстань не вистачило б життя тисячі поколінь!
— Відстань тут, може, й невелика. Як на космічні масштаби, це — поряд. Суть у розмірах нашої Метагалактики. Ми бачимо її збоку, розмір її становить мікроскопічну частину сантиметра: десять у мінус тридцять третьому ступені.
Нескубині брови зійшлися докупи, чоло прорізали зморшки. Що це він городить? У мінус тридцять третьому ступені? Це ж нуль цілих, за ним ще тридцять два нулі й одиничка. Чи він при своєму розумі, цей Лойо Майо?
— Це парадоксально, але...
— Але факт? — підхопив Нескуба і пильніше поглянув на свого співбесідника. Той не витримав погляду, відвів очі вбік, губи йому пересмикнулись, наче хотів щось сказати, але не наважився.
"Ну, ясно: психічний розлад, — подумав Нескуба. — В умовах безкінечних стресів не диво й звихнутися... Тривожно-маніакальний стан..."
Лойо Майо пояснював далі:
— До такого парадокса спричинилася велика концентрація маси, що з неминучістю викликало викривлення простору...
У глибині оглядового екрана капітан помітив купку золотих цяточок — далекі зорі посилали йому на сітчатку вість про своє існування.
— Настав момент, коли простір замкнувся... — провадив Лойо Майо.
— І тепер мільярди зірок спресувалися в одну елементарну частку, чи не так?
— Ні, тут не те. Наші Галактики містяться в оцій елементарній часточці.
— Ай-я-яй, — скрушно похитав головою Нескуба, — бідолашні Галактики... І наша Земля там, людство, цивілізація... Чи не затісно їм у такому об'ємі? Та ви не горюйте... — Удавано усміхаючись, капітан підвівся, поклав руку на плече астрономові. — Ну ж бо, вище голову! Ми теж не спресувались в який-небудь електрон, а лишаємось людьми!
— Ми вискочили звідти... — ніяково сказав Лойо Майо, відступаючи від Нескуби. — Розумієте — вискочили через горловину так званої чорної дірки, так що... нам безпосередньо загрози... поки що... Не треба хвилюватися...
"Це відкриття травмувало капітанову психіку, — подумав астроном, — бач, як зреагував... Не треба було так прямо... як лазером у голову... Може, викликати Ілвалу?"
— Я не хвилююсь, — сказав капітан. — Але ж ви самі кажете: явище парадоксальне... Ну, гаразд, ідіть уже відпочивати, а зорі... зорі тим часом ще можуть висипатись із тієї гравітаційної пастки, і все стане на свої місця.
Лойо Майо позадкував до виходу, підозріливо поглядаючи на капітана. Здогадався, що той думає про нього, і це тільки підтвердило його власне припущення про капітанову психіку: адже божевільні вважають хворими всіх, окрім себе.
— Так, так, — бурмотів астроном, — ви теж відпочиньте... Усі ми перевтомилися до краю.
Нескуба ішов за ним до самісінького виходу, заступаючи собою екран, і все непокоївся: "Хоча б він не помітив зоряного скупчення, хоча б не помітив..." Зачинивши масивні двері, зітхнув, провів долонею по чолу і повернувся на своє місце до пульта. Чорне фото, принесене астрономом, чомусь непокоїло, муляло око, і він різко відсунув його вбік. Яка нісенітниця — Метагалактика в елементарній часточці! Велетенська маса замкнула простір... А промінчик? Як він міг вирватись? Оце нафантазував! Гра хворої уяви і більше нічого...
Перевів погляд на оглядовий екран і аж усміхнувся. Ось він — Всесвіт! Виринає нова Галактика, а він плете про якусь елементарну часточку... Ну, ясно — звихнувся бідолашний.
Нескуба з'єднався з каютою Ілвали, та психолога не було. Передав радіовиклик по всьому кораблю, і хвилин через десять Ілвала з'явився.
— Поглянь, — капітан вказав на чорне фото і підсунув лупу. — Це приніс Лойо Майо.
В очах Ілвали мигнув усміх.
— Знаю, я оце був у нього.
— Ну, як він?
— Тривожиться, що травмував твою психіку.
Тепер і Нескуба засміявся, його широка, як віяло, борода задрижала.
— Який же ти ставиш діагноз? Чи не pseudologia fhantastika?[8] Шкода, якщо такий учений...
— Не квапся з висновком, Гордію. — Ілвала сів поруч капітана, повертів фотографію в пальцях. — Це ж документальний знімок, і він містить інформацію...
— Яку? — прохопився Нескуба. — Про що?
— Про структуру Всесвіту. Нескуба вирячив на нього очі:
— Що тут діється! І ти тієї самої співаєш?
— Бачиш, капітане, вони там, в обсерваторії, не припиняли спостережень ні на мить. Чому ж не довіряти...
— Ось чому! — Нескуба різким рухом правиці вказав на оглядовий екран, де було добре видно зоряне скупчення. Та на Ілвалу це не справило враження.
— Я не астроном і не фізик, отож дискутувати з тобою не збираюся. Викликай фахівців, а я послухаю, мені цікаво, що вони скажуть.
Нескуба ошелешено поглянув на психолога, знизав плечима, мовляв, не чекав од тебе такого, але нехай буде по-твоєму, і схилився над мікрофоном внутрішнього зв'язку. Насамперед запросив астрофізика Хоупмана, потім звернувся до Ідерського і, звичайно, до астрономів. Лойо Майо з'явився із своїм колегою — сухорлявим Олександром Осиповим, який увесь час насуплював брови. Сам Лойо Майо здавався спокійним, ледь не байдужим, але по тому, як затремтіли його пальці, коли він брав "чорну фотографію", Нескуба зрозумів, що той погамовує свої емоції. Але що його хвилює? Чи оте несподіване "відкриття", чи обговорення, на яке вони зібрались?
— Ну, що ж, товариші, хоча перед нами вічність, гаяти часу не будемо. — Капітан скупо усміхнувся і продовжував стриманим, рівним тоном: — Ви, певно, вже трохи чули про астрономічну сенсацію, отож виникла думка обміркувати її разом.