Але про те останнє варто буде розповісти детальніше. З того випадку Іван таємниці не робив, та й годі було б утримати таку історію в таємниці.
Характер Івана Ратая вже, звичайно, трохи вималювався читачеві — з того, що сам Іван говорив, принаймні видно, з чим він погоджується, а з чим — ні, видно також, що він аж ніяк не належить до тих молодих людей, які вважають кожного, старшого бодай і на десяток років, за нудного ментора, набридливого наглядача, Іван готовий учитись у того, хто може навчити, і відмовляється порозумітися 3-тим, хто йому не здається вартим ловаги. Цілком може трапитись, що він судить надто поспішно й суворо, хоча сам категорично заперечує проти таких поспішних суджень, коли вони йдуть від когось іншого — нехай навіть від його найближчих друзів.
Іван може втрутитись у вуличну бійку, особливо тоді, коли, приміром, троє б'ють одного. Він гадає: якою б не була причина, як би не був винен той третій — але ж коли троє б'ють одного на маленькій, тихій заміській вулиці, а десятеро інших на це здалека спокійно дивляться, то тут він мусить втрутитись. А втрутившись і таки змінивши трохи ситуацію, бо тепер троє б'ють уже одного й ще одного — не разом, а кожного зосібна, Іван таки змушує десяток цікавих спостерігачів також позбутись байдужості і втрутитись у нерівну бійку. Іван довідується, що троє били одного за те, що той, четвертий, сів у вантажну машину, до якої не мав найменшого відношення, бо належала вона автотранспортній конторі, а сам він був малярем будуправління без усякого права на водіння машини, — і сів-таки у цю вантажну машину й рушив куди очі дивились, не розбираючи дороги й знаків при ній. Правда, далеко він не заїхав, ба, й швидкості не встиг набрати порядної: троє піших його.наздогнали і, вважаючи принизливим звертатись по допомогу до міліції, самі.присудили йому покарання за викрадення машини. Хто знає, як би це все закінчилось, якби Іван Ратай не вважав, що троє одного бити не повинні за будь-яких обставин, але в зв'язку з Івановим втручанням троє сіли па машину й поїхали геть, десятеро спостерігачів запекло засперечались, одні з запалом доводили, що троє мали рацію, іншг запевняли, що так і вбити людину недовго; а тим часом викрадач вантажної машини і його рятівник йшли до Іванового дому, де Іван віддав у розпорядження крадія ванну, рушник і свою чисту сорочку, а також спробував з'ясувати причину, яка штовхнула маляра будівельного управління на злочинний шлях викрадання вантажних машин. Виявилось, що маляр не мав найменшого наміру викрадати машину, просто він
годину тому порвав навіки зі своєю коханою дівчиною і тепер йому було все одно, жити чи не жити на білому світі — от він і сів, не довго думаючи, за кермо вантажної автомашини.
Важко сказати, що говорив йому тоді Іван Ра-
тай, як він пояснив своїй сестрі присутність у до-
мі закривавленого і в синяках хлопця — але най-
важливіше те, що маляр відтоді зробився вірним
приятелем Івана і кожного свята-слав вітальні лис-
тівки Івановій сестрі, яка, до речі, й доти отриму-
вала чимало'подібних виявів захоплення. х
, Можна б ще також згадати про те, як Іван од-
ного разу категорично й твердо відмовився відпо-
вісти взаємністю на щирі освідчення в любові од-
ній досить симпатичній дівчині. То була дівчина
Іванового товариша, і тому Іван тяжко мучився,
розмірковуючи, чи треба розповідати про це все
товаришеві, бо ж дівчина, ніби й не було нічого,
преспокійненько й далі називала себе нареченою
того хлопця. Але це справи все ж надто делікатні,
це справи такі, про які, мабуть, не варто говорити
вголос, хоча про самого Івана вони свідчать якраз
добре, а не погано.
Зрештою, читач може запитати автора, чи мова йтиме й далі лише про Івана — і автор зрозуміє читача, бо ж яким би симпатичним не здавався авторові Іван Ратай, він, автор, знає, що говорити про когось одного і тільки про когось одного — означає потрапити в неласку до читача і тим самим наразити на таку ж неласку героя.
Хотілось би, звичайно, хоч словечко почути, як сприйнято Івана Ратая, чи має читач бажання продовжувати з ним знайомство. Але така вже доля автора, що він нічого не знає про такі справи, як читач не знає — аж до станньої сторінки, аж до останнього слова — про те, що трапиться з героями.
Отже, доведеться познайомити тих, хто вже знає Івана Ратая, також і з іншими Людьми, які мають таке чи інше відношення до Івана або він, Іван Ратай, має відношення до них.
Одне ще хоче сказати автор, щоб не повертатись до цього знову, а також, щоб йому не довелося вислухати зайвого закиду з боку читачів. Йдеться про портрет Івана Ратая.
Зріст — вище середнього. Очі — ніби карі, але насправді трохи жовтяві. Губи чітко окреслені, лінія їх не надто різка, а все ж виразна, зуби абсолютно рівні й білі. Обличчя смагляве, але взимку буває блідим, як у людини, ща працює в такому важкому цеху, живе у місті й дуже рідко, як у власне дитинство, раптом виривається у зелений світ. Плечі широкі, може, навіть трохи заширокі для Іванового зросту, від тих широких плечей він здається трохи нижчим, аніж є насправді, а долоні важкі, справжні ратайські долоні, може, як у того прапредка, котрий кидав перше зерно й збирав першу жменю врожаю.
І ще хвилину уваги. Автор хоче сказати також, що дія відбувається в одному з міст, за давньою традицією назвемо його Н., воно стоїть над гарною, зеленоберегою рікою, зрештою, нехай про це оповідають самі герої, може, їм це вдасться краще, ніж авторові.
"Цей міст — мов карусель з разками передмість"
Зелене. Стільки зеленого, аж очі, вбираючи в себе весняну барву, також стають зеленкуватими, радісними, світлими; нема нічого — тільки зелене, від легкої прозорої зеленос-ті, дзвінкої, наче скло, — аж до густої й темної, з сірим відтінком, як стіни старих будинків або вспокоєна вода в забутому озері.
Ціле місто зелене, світ зелений. Весна почалася ще десь узимку, випручалася, вибралася з-під усіх покровів, не годна спокійно дочекатися своєї пори, дерева від Нового року стояли чорні й голі, з вогкуватими стовбурами, снігу ані жменьки, волого, тепло, тривожно, птахи раніше часу прилітають, наче весна дала їм знати загодя, коли прийде; проліски виринають з-під землі, розквітнувши десь ніби там, поміж чорними грудочками грунту, гілки не встигають забрунькувати — зненацька випростовується листя, з нутра самих гілок, і боязко торкатись відполірованої тисячами .долонь, коричневої від літ, довгастої дерев'яної ручки брами: а що, коли і в ній оживуть загуслі і застиглі соки, сучечки забрунькують і вистрелять просто в долоню молодим і твердим листям?
Старий міст над старою, буруватою рікою потягується, поскрипує, наче росте, і пахне від нього вологою зеленню, по обидві сторони річки опустилися й уп'ялися в землю його чіпкі руки, не вирвуться — але міст легенько вібрує й похитується: долоні його борсаються під землею, наче корені дерева.
Крига цього року лиш на короткий час угомонила й без того сповільнену й тиху течію ріки, і відпустила так само зненацька й несподівано, як несподівано й зарані прийшла весна, міст здивовано й недоспано — як розбуджений не в пору звір —• дивився вечорами на весняну зелену ріку вологими очима затуманених і тьмяних ліхтарів — їх відблиски падали у хвилі, коливалися майже під самим мостом, а потім, зрушені з місця водою, пливли далі, важчаючи й поринаючи щораз глибше на дно й обертаючись там золотавими рибами, а на їх місці біля мосту родились нові відблиски й собі похитувались разом із хвилями.
Старий міст наче й не дуже потрібен, місто віддавна рушило в інший бік, воно росло ліворуч од моста, лише по течії ріки, наче хто якраз туди закинув більше зерна для його росту або ж і земля там була масніша й родючіша, плідніша для міських вулиць, будівель і людей. Старий міст лишився собі на околиці, а все-таки не сторонній— і не зайвий, хоч і не дуже потрібний.
А втім, може, тільки так здається, мовбито він не дуже потрібний, бо знаходилося чимало людей, котрим необхідно переходити з правого берега на лівий якраз там, де віддавна висів старий міст, де при березі навесні ніби— виринали з дна" вологі, оброслі водоростями човни, виносячи з собою на поверхню придонну прохолодну сирість, слизькуватих черепашок і чудернацькі оповідки про минулорічне літо й зимівлю; де починалася найбуйніша зелень, ~ котра далі з легенькою осторогою і не так буйно вступала в місто; де ріка текла чомусь найглибша й найчистіша, з голубуватим піском на дні.
Здавалося, ніби той старий міст єднає не два боки річки, а зв'язує місто з рештою світу поза ним.
Найбільше старий міст любили діти, а також закохані н люди, які прожили в цьому місті над цією річкою більшу частину свого життя — з'дитинства або щонайменше від пори закоханості...
Я юбережно обмацую шорсткуваті широкі дошки, ще жовті, бо недавно й нашвидкуруч кладені на місце старих і струхлявілих, сідаю на дошки, не дбаючи зовсім про новенькі й модні штани з японського кримплену — мої ноги звисають над водою, вода ворушиться, водорості ворушаться, від того трохи паморочиться в голові, а міст також поволі, важко й зі скрипом зрушується з місця й пливе уздовж ріки, обережно розвертаючись, і намагається не зачепитись краєм об круто зрізану землю берега.
Куди завгодно можна плисти на цих старих дошках, вони по-справжньому надійні й витривалі, не треба весел, ані вітрил, старий міст сам добре знає, який напрямок хоче обрати собі мандрівник: уздовж течії, чи насупроти, або ж і впоперек.
Ми з мостом давні друзі, нам не доводиться вимовляти вголос надто багато слів, аби порозумітися—досить торкнутись легенько й ласкаво його шорсткуватих дощок. ,
Звичайно, завдяки цій взаємній симпатії міст поблажливо ставиться до всіх забаганок, коли я, приміром, прошу його плисти не лише супроти течії, а також і супроти часу, куди-небудь у призабуту місцину мого дитинства.
Мені зараз так добре, так зелено, і старий міст пливе, куди лиш я хочу, а обидва береги ріки раптом стають сивуваті, ніби їх оповив густий молочно-білий передсвітанковий туман. Спершу я не можу зрозуміти, в чому справа, я вдивляюсь у той туман, він лежить у видолинках і на пагорбах, він сягає міста, над ним випростано і несхитно пливуть височенні, прямокутно закінчені нові будинки з темними заглибинами вікон і лоджій, округлі блискотливі дахи старих храмів, гранчасті дахи таких же старих будинків.