Чи ж не так само оливо Дніпра
Плюскоче тихо в промені вечірнім?
Хіба човни Аскольдова гора
Вже не вітає в просторі безмірнім,
Де давнє сонце крізь туман і дим
Спливає омофором золотим?
Хай скніє Лавра в одязі вдовиці
Над потемнілим окладом ікон.
Але, всміхаючись крізь блискавиці,
Ти, Києве, цвітеш, як вічний сон,
Який ще досі стомленому сниться.
Та тільки де твій пурпур і вісон?
Якому чародієві лихому
Віддав ти паволоки й паполому?
Якому зграйнику ти гру програв?
Якому звіру ти святиню ввірив? —
І хто без брані в бран тебе забрав?
Безшкірий звір на тебе ікли шкірив
З пратьми віків, аж ось красу украв,
Бо звабив вирієм — втопив у вирі.
І череп зщерблений, як Святослав,
Ти бенкетарю на вино віддав.
Освітлюваний блисками агоній,
Ти з рук до рук перелітав, як м'яч,
Щоразу падаючи в ті долоні,
Що хижо наставляв нехитрий грач.
Аж поки не завис у млі червоній
Щербатим місяцем, яким косач,
Немов серпом, позиченим від долі,
Дощенту вижинає все на полі.
Шаленим вихором у дебрі гнані,
Знов чули дикі крики лебедів,
І знов шукали ми Тьмуторокані,
І знову, смагу плещучи з рогів,
Дощі нам сипалися полум'яні.
Тигрицею, яку печуть тавром,
Ревла земля під кінським копитом.
Хтось невидимий в полі важко гупав
І, знову душу віючи від тіл,
Шрапнеллю грімко брук щербатий хрупав,
Де круки з шелестом веселих крил
Робили гнізда в падлі кінських трупів
І плетиво тягли блакитних жил.
І танцювала на вістрях багнетів
Смерть, мов Кармен, під ляскіт кастаньєтів.
Клубки багряних літ, повиті в чад,
Жмути кривавих днів, мов пишні грона,
Які зросли під вибухи гранат,
Я б міг вам кидати... "Во врем'я оно, —
Літопис би сказав, — бисть мор і глад",
І кожний рік з незримого амвону
В лице шпурляв би вам чавунний грім,
Який вам гув би рокотом глухим.
О, ми, як ліс, на спогади багаті,
Як діамантами Садко-купець!
Але поему нам пора кінчати.
Кого ж, кого мені ще під кінець
За звичаєм старинним величати?
Кому вдягти на голову вінець?
Згадаймо, як співалося в ті годи:
"Хвала князям, буй-туру Всеволоду!.."
Та чи ж до місця цей високий стиль,
Коли діла малі і непомітні?..
Хай Бог цю повість праці і зусиль
Собі з літопису на спогад витне,
Хай знає: десь за сотні тисяч миль
Геройський чин у барвах муки квітне.
Так хай не гімн, не бренькіт струнних лір,
Нехай молитва нам вінчає твір.
Тож помолімося за полонених,
Які у морі бурянім пливуть,
Та ще за страждущих і угнетенних,
Які шукають марно світлу путь,
За всіх в снігу зажива погребенних,
Які шляху додому не знайдуть.
Над ними, Господи, в небесній тверді
Простри свої долоні милосерді!
Ще помолімося за всіх, кому
Вже не судилося узріти світла,
Що їх я думкою не обійму;
За всіх, кому зруйновано їх житла,
Кого безжально кинули в тюрму,
Щоб радість їм ніколи не розквітла.
О, тільки дотиком легеньким рук
Позбав їх, Господи, страждань і мук!
Помолимось за тих, що у розлуці
Помруть, відірвані від рідних хат;
Помолимось за тих, що у розпуці
Вночі гризуть залізні штаби ґрат,
Що душать жаль у невимовній муці,
За тих, кого веде на страту кат.
Над ними, Господи, в небесній тверді
Простри свої долоні милосерді!
Помолимось за тих, кому на герць
Піти не вистачить снаги і сили,
За всіх отих, кого гірка, як смерть,
Недоля під ярмо важке схилила,
Хто чашу горя п'є, налиту вщерть,
Вславляючи життя своє немиле;
За тих співців, які за хліб і чай
Виспівують нам пекло, наче рай.
Бо, може, жереб їх з усіх найгірший:
Вони вславляють тиск чужих долонь,
На самоті ж їм груди дишуть ширше:
Як ніч обвіє пахощами скронь,
Вони складають потай п'яні вірші,
Де плаче сонце... й кидають в огонь.
Не вчує світ: весна крізь ті канцони
Ридає так, що на душі холоне.
Тож ревно помолімося за всіх,
Кого сувора доля не пригорне,
Хто не зазна ні радості, ні втіх,
За всіх, кого нещадно чавлять жорна,
Кому завмер у горлі криком сміх,
Чиї неясні дні, як ночі, чорні.
Ти, Боже, їх у темряві не кинь,
Благослови їм шлях серед пустинь.
1937
[1] 1 Танець смерті (фр.).
[2] Найбільший (латин.).
[3] Віч на віч (фр.)